Найбільше ран Ісус отримав під час бичування. Все Його тіло було зранене. Тіло Христа — це… Церква.
З руків’я виходили три ремені, кожний закінчувався металевими кульками з гостряками. Кульки, вдаряючись у тіло, виривали з нього шматки шкіри. Це flagrum — бич, який використовували для римського бичування. Ліміт ударів? — не визначений. «Процедурі» з використанням цього знаряддя був підданий Ісус, якого прив’язали до стовпа у єрусалимському преторії, місці осідку правителя.
«Не одного вже бідного грішника забили на смерть при цьому стовпі» — скаже на початку ХХ століття німецька містичнка блаж. Анна Катаріна Еммеріх. Саме її надприродні видіння Страстей послужили Мелу Ґібсону для сценарію його славнозвісного фільму «Страсті Христові» (який вийшов на екрани вже 20 років тому!). Ці видіння допомогли донести до свідомості християн нашого часу, що страждання Христа насправді були неймовірно кривавими і болючими, тяжкими для знесення навіть для глядачів…
Євангелісти говорять про це небагато. Пилат «казав Ісуса бичувати». За цією стислою формулою криються тортури, про які й думати страшно. Коли Туринська плащаниця почала відкривати свої таємниці, ми дізналися подробиці, що викликають жах. Ударів завдавали двоє людей, що стояли обабіч жертви. Страшні римські бичі, падаючи на тіло, обвивалися навколо тулуба і виривали плоть також із боків та спереду. Бичі залишили на тілі засудженого 120 слідів ударів, і кожний з них означав кілька ран, викликаних наконечниками бича. Сліди на Плащаниці свідчать про те, що кати були глибоко захоплені своєю працею. Вони били так, наче хотіли вкрити ранами все тіло Ісуса — і вони справді це зробили. Після бичування Спаситель у прямому розумінні став однією суцільною раною.
Страждання, більше за смерть
«Навіщо ті люди аж так знущалися? Якісь психопати?..» — зроджується запитання. Ну і… зроджується побоювання, що це — ми самі.
Було би наївним вважати, що Ісус, реально страждаючи за гріхи всіх людей усіх часів, приймав знущання тільки з рук кількох осіб свого земного часу. І що біль, якого Він зазнав, походив тільки з фізичного контакту елементів бича зі шкірою. Це не метафора, а вражаюча правда, яка сьогодні доходить до нас виразніше, ніж будь-коли: ми теж маємо частку в бичуванні Ісуса.
Однієї ночі 1935 року у вільнюському монастирі Бог відкрив цю істину святій Фаустині: «Коли я прийшла на адорацію — мене одразу ж огорнула внутрішня зосередженість і я побачила Господа Ісуса, прив’язаного до стовпа, оголеного, без шат, і одразу настало бичування», — записала черниця. Вона побачила чотирьох чоловіків, які на зміну сікли Спасителя бичами. «Я терплю ще сильніший біль, ніж той, що ти бачиш», — почула вона за мить. «І дав мені Ісус пізнати, за які гріхи піддався бичуванню: це гріхи нечисті».
Тоді настало щось, що Фаустину шокувало. «Сказав до мене Ісус: ‘Дивись і побач рід людський у нинішньому стані’. І в одну мить я побачила речі страшні: кати відступили від Ісуса, а приступили до бичування інші люди, які похапали бичі й сікли немилосердно Господа. Були ними священники, ченці й черниці, і найвищі достойники Церкви, що мене дуже здивувало; були люди різного віку і стану; всі вони зривали свою злість на невинному Ісусі», — написала свята. Хотілось би сказати: повна репрезентація католиків! Шокована цим образом, Фаустина так описує реакцію Спасителя: «Коли Його бичували кати — мовчав і дивився вдалину, але коли Його бичували ті душі, про які я згадувала вище, то Ісус заплющив очі, і тихо, але страшенно болісний вирвався стогін із Його серця». Тоді сестра почула: «Бачиш, оце страждання, більше за смерть Мою».
Смиренна, невчена черниця другого хору ніколи б не наважилася вести «Щоденник», а тим більше записувати в ньому отаке, якби не чітке побажання Ісуса, підтверджене духівником і сповідником. Звісно, можна відбутися від цих описів погірдливим пирханням: «приватні об’явлення!» Сьогодні, однак, видно, що в тому, що бачила Фаустина і що її саму «дуже здивувало», не було жодного перебільшення. Інформація про нечисті гріхи людей Церкви ллється з екранів і гучномовців, зі сторінок газет. Ми бачимо, що й справді смердючий гній гріхів, навіть у найогиднішій версії — кривди, завданої найменшим, — обліпив сповідників Христа на всіх рівнях церковних структур, не оминаючи і достойників у пурпурі…
«Ах, серце, яке прийняло мене вранці, опівдні палаєш ненавистю проти Мене у найрізноманітніших видах. Ах, серце, Мною особливо вибране, — чи на те, щоб найбільше завдавало Мені страждань? Великі гріхи світу це рани Мого Серця немовби зверху; але гріхи душі вибраної прошивають Моє Серце наскрізь», — сумував Ісус перед Фаустиною.
Залишимо Його?
Не бракує охрещених, які нелад у Церкві використовують як нагоду покинути її. Вони роблять це «на хвилі шляхетного протесту», забуваючи про власні провини або уділяючи самим собі розрішення з використанням формули «якщо вони таке роблять, то що там мої гріхи». Отак вони відходять, не усвідомлюючи, що покидають не зіпсованих пастирів, а Ісуса. Залишають Його при стовпі, в калюжі крові, кожна крапля якої здатна спасти світ. Віддаляються від джерела свого спасіння, поглиблюючи хаос у власних душах, і збільшують біль Сина Людського.
Що ж то за логіка? Вони мають покинути гріх, а покидають Церкву! Нічого цим не виправляють, зате здійснюють підступний план Неприятеля, який насамперед хоче відділити вівцю від стада. Потім такий бунтар може вигукувати який завгодно маніфест протесту; може піти в чорному чи райдужному марші, заколотити революцію суспільну і сексуальну, — він не знає, що маніфестує власну згубу.
До кого підуть ті, хто покидає Ісуса? Ні в кого більше немає слів життя вічного. Здалеку від Спасителя є тільки інформаційний шум, що заглушує докори сумління. Там є вчителі фальшивої моральності, приємної для слуху, але з гіркими плодами. Є «просвітителі», що заблукали сильніше за своїх учнів. Є системи на заміну Євангелію, що пропонують низькопробне саморобне спасіння — легке, швидке, але безплідне, як випадковий секс без обов’язків. Є релігія використання й експлуатації, яка привдягає віковічні людські слабкості у привабливі шати сучасності й продає їх як щось нове, варте купівлі. Хто цим спокуситься — назавжди залишається з порожнім серцем, розчаруваннями і претензіями до всього світу. Втеча від стражденного Спасителя як мінімум не гарантує віддалення від сіячів спокуси. Хто це спробує — швидко переконається, що, парадоксально, ті самі розчарування біжать слідом за ним. Спокусники першими від Христа віддалились, навіть якщо формально залишаються в Церкві. Бо, по суті, людину від Бога віддаляє гріх — рішення зради. Й саме це ранить Тіло Христове — тобто Церкву.
Переклад CREDO за: Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny
Ілюстрація: Вільям-Адольф Бугро, Бичування Ісуса. 1880
фінансово.
Щиро дякуємо!
