У мене є дві новини: погана і хороша. Погана полягає в тому, що я не можу радити подивитися цей фільм. Хороша — у тому, що я не можу сказати: у жодному разі не дивіться.
Єдине застереження: людям зі слабкими нервами, вразливим до графічного насильства та кривавих видовищ, дивитися його справді не варто.
«Екзорцист Ватикану» (оригінальна назва — «Папський екзорцист») це той випадок, коли фільм залишає у тебе цілком відчутний присмак, але ти не можеш сказати, який саме смак відчуваєш. Склалося враження, що творці фільму намагалися охопити аж надто широку аудиторію: католиків загалом і католиків-традиціоналістів, прихильників видовищних голлівудських екшенів із купою спецефектів, шанувальників класичного фільму «Екзорцист» 1973 року і навіть любителів конспірологічних фантазій у стилі Дена Брауна.
Чи могло з цього вийти щось шедевральне? На жаль, спроба сісти на такий ризикований шпагат передбачувано себе не виправдала. Надто вже широка ця аудиторія — і надто вже мало між нею спільного. Внаслідок цього фільм став дуже нерівним: ось ти бачиш справді класний епізод — а вже наступної миті хочеться роздратовано закотити очі; ось ти щиро співпереживаєш героєві — а вже у наступному кадрі згораєш від «іспанського сорому». До речі, саме слово «іспанський сором» у контексті фільму перетворюється на своєрідний каламбур. Але про це нижче.
Почнімо з хорошого
Одна з червоних ліній фільму — внутрішня криза Церкви, криза віри та покликань серед її пастирів, що стає причиною духовного занепаду їхньої пастви. І це показано досить реалістично й чесно, без мелодраматичного нагнітання. Ми бачимо ієрархів Церкви, які у гонитві за тим, щоб «доводити свою актуальність» світові, ладні взагалі скасувати посаду ватиканського екзорциста — бо ставляться до цього як до сміховинного пережитку минулого. Вони сприймають зло і сатану не як реальність, а як філософську концепцію — і найагресивніше налаштований до таких «пережитків» (в особі самого отця Аморта) скептик у фільмі символічно очолює Конгрегацію віровчення. Ми бачимо молодого священника, який сам не сповідався вісім місяців; який між гріхом та Богом обрав Бога, але сам не розуміє, чому і для чого; який впадає у ступор, коли екзорцист вручає йому молитовник із необхідними для боротьби з нечистим молитвами — адже вони написані латиною, мовою Церкви, а він її не знає. Ці та інші деталі, хай і невеликі, створюють вельми цілісну картину, зрозумілу для католиків, які знають контекст проблем сучасної Церкви.
Неможливо не зауважити, що сюжетна фабула про стосунки між досвідченим екзорцистом та молодим священником, який відчуває сум’яття і кризу покликання, включно з фіналом, аж надто нагадує інший фільм про екзорциста — «Обряд» з Ентоні Гопкінсом. Але я не скажу, що йдеться про плагіат, оскільки припускаю, що творці «Обряду» свого часу могли також послуговуватися записами найвідомішого екзорциста світу. Загалом відчувається, що автори фільму справді попрацювали з джерелами: за винятком одного серйозного ляпу з Таїнством сповіді, допущеного заради побудови сюжету, — те, що стосується церковного вчення, ієрархії, сакраментального життя, а також розуміння Церквою екзорцизму, показане загалом правдиво. Хочеться також відзначити, що в цьому фільмі немає антиклерикалізму й наративу про те, що Церква як інституція не потрібна. Це велика рідкість для сучасного кіно, яке визнає за людьми право, у кращому разі, вірити в «Бога у душі».
«Ніхто не очікує на іспанську інквізицію!»
І от, коли вступна частина фільму змушує тебе вже майже повірити, що перед нами — справді непоганий фільм про Католицьку Церкву, на сцену виходить ВОНА. Містична сюжетна лінія. Вона палахкотить тобі в обличчя полум’ям, обливає літрами крові, кидає у колодязі, повні людських черепів, і намагається налякати страхітливим ревінням, обертами голови на 180 градусів і жахливими гримасами. Але я таки не відчула страху — лише розчарування і певну… знудженість. Бо все це вже було безліч разів (і, будьмо чесними, навіть набагато кращої якості). Бо конкуренція «Екзорциста Ватикану» з іншими представниками жанру горор виглядає дуже сумнівною. Бо я чесно сподівалася на ковток свіжого повітря — натомість доводиться дивитися вже сто разів бачене. Бо… що? Іспанська інквізиція? Серйозно?!
Без конспірологічної сюжетної лінії про зловісну таємницю іспанської інквізиції, двісті особливо небезпечних місць на землі, де живуть двісті особливо небезпечних демонів, загадкові рукописи під сімома печатками і, звісно, Ватикан, який століттями зберігає похмурі таємниці, цей фільм був би набагато кращим. Проблема в тому, що це його головна сюжетна лінія. На тлі видовищного розгулу крові, кісток і полум’я у дусі ігор серії «Diablo» навпіл із «Кодом да Вінчі» все хороше, що є у фільмі, скромно відступає на другий план — хоч і не забувається.
Підбиваючи підсумки
«Екзорцист Ватикану» міг перетворитися у суцільне видовище заради видовища — і, на щастя, цього не сталося, хоча частина католицької аудиторії може тут зі мною не погодитись. Але, на жаль, він змарнував свій шанс стати хорошим самостійним фільмом: не солоденькою пасторальною картинкою, не специфічною релігійною стрічкою для вузького кола вірних — а фільмом, який би показав чесне обличчя нинішньої Церкви, з її викликами та проблемами, і — найголовніше — змусив би замислитися над реальністю зла і сатани без зайвого моралізаторства, що зазвичай відштовхує масового глядача. Здається, у гонитві за тим, щоб задовольнити смаки якнайбільшої аудиторії, «Екзорцист Ватикану» зрештою не вгодив нікому до тієї міри, щоби стати чимось більшим, ніж прохідний фільм на один раз.
Фото: IMDb
фінансово.
Щиро дякуємо!
