Сьогодні, 8 травня, у день народження Слуги Божого архієпископа Фултона Шіна, пропонуємо для роздумів уривок із його книжки «Ці таємничі священники», і заохочуємо молитися за його беатифікацію, а також за священників.
Священник належить не собі, він належить Христу. Йому ніколи не треба перейматися, хто він такий; він собі не належить. Він — власність Христа.
Посланець і представник, він віддає свою людську природу Христу як знаряддя, яке аж до кінця часів служить продовженню учення, царювання і освячення місії Христа заради блага людства. «Духовний дар, отриманий пресвітерами у свяченнях, готує їх не до якоїсь обмеженої та завуженої місії, але до якнайширшої та вселенської місії спасіння ‘аж до краю землі’ (Діян 1,18)» (Декрет про життя і служіння священників «Presbyterorum ordinis», 10).
Також єпископ не є посланий насамперед до дієцезії, а якось ще при нагоді — до світу. Передусім він посланий, щоб примиряти все людство, і тільки з юрисдикційних причин йому ввіряють маленьку ділянку землі. Христос, який його посилає, не був звичайною людиною. Тим «Кимось», хто передував Його людській і Божественній природі, було Слово Боже. Подібно як людська природа Христа не мала людської особи, яка би обмежувала діяння цієї природи, так і коли священник віддає себе Христові як Його знаряддя примирення, то втрачає і покидає своє «его». В ідеальному випадку Особа Христа починає переважати. «Тепер же не я живу, а живе в мені Христос» (Гал 2,20).
Екстаз життя посла Христового полягає в такому применшенні власного его, щоб Особа Христа панувала в цілій його істоті. Не належить плутати ролі Христа і Його посланців; однак існує взаємне проникання, і це — умова плідності. «Я — виноградна лоза, ви — гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, той плід приносить щедро» (Йн 15,5).
Зберігаючи повне усвідомлення цього факту, священник має величезну міць чинити добро. «Все можу в Тому, хто мене укріплює» (Флп 4,13). В той час як люди світу цього можуть хвалитися розкошами та зростанням прибутків: «Оце-то життя!» — священник не-з-цього-світу не може мислити в таких категоріях. «Бо для мене життя — Христос» (Флп 1,21).
Читайте також:
Архієпископ Шін: час викликів для священства
Коли цей світ щораз більше доходить висновку, що життя не має сенсу, і дебатує про те, «бути чи не бути», — священник тримає в руках секрет життя. Воно не у філософії, а в Особі; а мотивацією для життєвої стійкості є «я закоханий у Христа». Ця духовна диктатура стосується: розуму («Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» — Фдп 2,5); волі: («То Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» — Флп 2,13); і тіла («Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведності. Бо гріх не буде більш над вами панувати: ви бо не під законом, а під ласкою» — Рим 6,12‑14).
Це протилежність диявольської одержимості, в якій злий дух опановує людину, говорить за неї, діє за неї і дає їй сили, якої вона інакше би не мала. Свобода — це наша власність, яку ми можемо віддати. Кожний чоловік, закоханий у жінку, віддає свою свободу: «Твоє бажання — мій мир». У ширшому життєвому просторі свободу віддають анонімній владі часу: «Цього року носять зелене». «Кажуть». Невідомо, хто саме «каже». Священник теж віддає свою свободу — але віддає її Нескінченній Силі та Любові, і таким чином має «свободу і славу дітей Божих» (пор. Рим 8,21).
Якщо є якась проблема, якої священник ніколи не повинен мати, то це проблема самовизначення. Він знає, ким він є і де перебуває. Якщо це запитання з’являється в когось, хто, в принципі, нормальний, — воно може бути викликане конфліктом особистості; життя Христа і життя його власного «его» перебувають у стані громадянської війни. Проблема самоідентифікації з’являється через невизнання кордонів, обмежень і законів. Як ми можемо розпізнати суть бейсбольного поля? — за лініями фолу. Як тільки порушуються межі або «настільки далеко — не далі», тоді також бракує зовнішньої дійсності, яка гарантує постійну самоідентифікацію. Відмова прийняти норми і закони нищить усвідомлення своєї сутності, подібно як вибух котла нищить його сутність як збірника пари під постійним тиском.
У наші часи конформізму, коли ідеалом деяких ченців і духовних осіб стало ототожнення себе зі світом, зростає кількість психічних порушень. Дехто віддає себе Христові, кажучи: «Я собі не належу, я Твій», — а потім «розлучаються» з Христом, щоби зробити духа світу визначником цінностей. Постає страхітливе напруження, поховане у підсвідомості за допомогою нападок на Церкву або целібат. Людина, яка у світі ніколи не була піднесена до рівня посольства й інтимності з Христом, неспроможна зрозуміти страхітливі муки тих, хто відмовився від цієї інтимності з Царем. Таємницею миру є заперечення «его» так, щоби Христос міг царювати. Як написала Симона Вейль, «ми беремо участь у творенні світу через перестворення самих себе». Ми були сотворені з нічого, а, повертаючись у ніщо, торкаємося Бога, бо сотворення настало ex nihilo. «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3,30). Жоден священник, який свою місію розуміє, ніколи б не сказав: «Я маю бути собою». Радше — «я маю належати Йому». Це останнє сформулювання — не тільки граматично правильніше; воно становить набагато соліднішу теологію.
Архієпископ Фултон Дж. Шін, «Those Mysterious Priests», 1974
фінансово.
Щиро дякуємо!
