Він не вдавав, ніби може бачити майбутнє. Він був надто мудрий для цього. Тому він пом’якшив свої зауваження такими словами:
«Будьмо обережні у своїх прогнозах. Те, що сказав святий Августин, досі залишається правдою: людина — це безодня; ніхто не може передбачити наперед, що вийде з цих глибин. І той, хто вірить, що Церква визначається не лише безоднею, якою є людина, але сягає у більшу нескінченність, якою є Бог, буде першим, хто вагатиметься у своїх прогнозах, бо наївне бажання знати щось напевно може бути лише декларацією власної історичної неспроможності».
Але його епоха, сповнена екзистенційної небезпеки, жадала відповіді. Католицька Церква, моральний маяк у бурхливих водах свого часу, нещодавно й сама зазнала певних змін, тому як їх прихильників, так і критиків, непокоїло питання: «Що буде з Церквою у майбутньому?»
У німецькій радіопередачі 1969 року отець Йозеф Ратцінґер запропонував свою відповідь. Ось його заключні слова:
«Майбутнє Церкви може і буде походити від тих, чиє коріння глибоке, і хто живе чистою повнотою своєї віри. Воно не походитиме від тих, хто пристосовується лише до поточного моменту, або від тих, хто просто критикує інших, вважаючи себе непогрішимим мірилом; воно не прийде від тих, хто йде легшим шляхом, хто обходить пристрасть віри, проголошуючи фальшивим і застарілим, тиранічним і законницьким усе, що висуває вимоги до людей, завдає їм болю і змушує їх жертвувати собою.
Кажучи більш позитивно, майбутнє Церкви, як і завжди, змінять святі, тобто люди, чий розум проникливіший, ніж гасла сьогодення, чиї очі бачать більше, тому що їхнє життя охоплює ширшу реальність. Безкорисливість, яка робить людей вільними, досягається лише через маленькі щоденні акти самозречення. Від цієї щоденної пристрасті, яка показує людині численні способи її поневолення власним его, від неї і тільки від неї у людини повільно відкриваються очі. Вона бачить лише стільки, скільки прожила і вистраждала. Якщо сьогодні ми майже не усвідомлюємо Бога, то це тому, що нам так легко уникнути самих себе, втекти з глибин нашого єства за допомогою наркотика того чи іншого задоволення. Ось так наші внутрішні глибини залишаються закритими для нас. Якщо правда, що людина бачить лише серцем, то які ж ми сліпі!
Як все це впливає на проблему, яку ми розглядаємо? Це означає, що гучні розмови тих, хто пророкує Церкву без Бога і без віри, — це пусті балачки. Нам не потрібна Церква, яка відправляє культ дії через політичні молитви. Це абсолютно зайве. Тому вона сама себе знищить. Залишиться Церква Ісуса Христа, Церква, яка вірить у Бога, що став людиною, і обіцяє нам життя після смерті. Священника, який є не більше, ніж соціальним працівником, можна замінити психотерапевтом та іншими спеціалістами; однак священник, який не є фахівцем, який не стоїть осторонь, спостерігаючи за грою і даючи офіційні поради, але в ім’я Боже віддає себе для служіння ближнім у їхніх печалях і радості, у їхній надії і страху, — такий священник неодмінно знадобиться у майбутньому.
Давайте підемо на крок далі. З нинішньої кризи постане Церква завтрашнього дня — Церква, яка багато втратила. Вона стане маленькою, і їй доведеться все починати більш-менш спочатку. Вона більше не зможе перебувати у багатьох будівлях, які збудувала під час процвітання. Оскільки кількість її прихильників зменшиться, вона втратить багато соціальних привілеїв. На відміну від більш ранньої епохи, вона радше сприйматиметься як добровільна спільнота, до якої вступають лише за вільним рішенням. Як невелика спільнота, вона висуватиме набагато більше вимог до ініціатив своїх окремих членів. Безсумнівно, вона відкриє нові форми служіння і рукоположить у священники християн, які мають певні професії. Пастирська опіка надаватиметься меншим конгрегаціям або самостійним соціальним групам переважно таким чином. Але повночасне священницьке служіння буде необхідним, як і раніше. Та в усіх змінах, про які можна лише здогадуватися, Церква заново і з повним переконанням знайде свою сутність у тому, що завжди було у її центрі: вірі в Триєдиного Бога, в Ісуса Христа, Сина Божого, що став людиною, у присутність Духа до кінця світу. У вірі й молитві вона знову визнає Таїнства як поклоніння Богу, а не як предмет літургійної науки.
Церква буде більш духовною Церквою, яка не матиме політичного мандату, не заграватиме ні з лівими, ні з правими. Це буде важко для Церкви, оскільки процес кристалізації та прояснення буде коштувати їй багато цінної енергії. Це зробить її бідною і перетворить на Церкву смиренних. Процес буде важким, бо доведеться позбутися сектантської обмеженості, а також пихатого самолюбства. Можна передбачити, що на все це потрібен час. Процес буде довгим і виснажливим, як і шлях від фальшивого прогресизму напередодні Французької революції — коли єпископа можна було вважати розумним, якщо він висміював догми і навіть натякав, що існування Бога аж ніяк не є певним — до оновлення ХІХ ст. Але коли випробування цим просіюванням мине, з більш одухотвореної та спрощеної Церкви потече велика сила. Люди у повністю спланованому світі виявляться невимовно самотніми. Повністю втративши Бога, вони відчують увесь жах своєї вбогості. Тоді вони відкриють для себе маленьку отару віруючих, як щось абсолютно нове. Вони відкриють її як надію, призначену для них, як відповідь, якої вони завжди потай шукали.
І тому я певен, що Церква переживає дуже важкі часи. Справжня криза ще не почалася. Доведеться бути готовими до приголомшливих потрясінь. Але я так само певен у тому, що залишиться наприкінці: не Церква політичного культу, яка вже мертва, а Церква віри. Цілком можливо, що вона вже не буде панівною соціальною силою — тією мірою, якою була донедавна; але насолоджуватиметься свіжим розквітом і сприйматиметься як дім людини, де вона знайде життя й надію за межами смерті.
Католицька Церква виживе, всупереч чоловікам і жінкам, і не обов’язково завдяки їм. Та все одно ми маємо виконати свою частину. Ми повинні молитися і розвивати безкорисливість, самозречення, вірність, сакраментальну відданість і життя, зосереджене на Христі».
фінансово.
Щиро дякуємо!
