Духовність — це важлива частина нашого життя. Вона робить нас цілісними особистостями. Але якщо не дбати про здорову духовність, вона може стати хворою.
Про те, як уберегтися від духовного насильства, розмовляли головна редакторка CREDO Юлія Завадська, психологиня Лілія Кучер та духовний отець Григорій Рассоленко.
Що таке духовне насильство?
«Духовне насильство — це зловживання реальним або уявним духовним авторитетом для того, щоб закріпити перевагу, встановити владу й контроль над іншою людиною незалежно від бажань цієї людини, з посиланням на біблійні приписи (зазвичай вирвані з контексту), щоб досягти особистих цілей. Супроводжується неправильним розумінням того, як Бог ставиться до таких дій».
Інакше кажучи, духовне насильство — це одна з форм психічного насильства над особою, яка визнає над собою владу духовного авторитету.
У нашому суспільстві навіть люди невіруючі, невоцерковлені, такими авторитетами часто вважають священників, монахів, проповідників.
Духовне насильство — це маніпуляція, пропаганда, зверхність, мета яких — встановити над людиною владу, свідомо чи несвідомо.
Які основні ознаки духовного насильства?
1.Позбавлення свободи вибору
Основа гідності людини — вільна воля, свобода вибору. Її поважає навіть сам Бог. Священники повинні шанувати вільну волю людини: чи то на сповіді, чи коли хтось просить про пораду. Він не має права впливати на вибір людини. Він може тільки прояснити, показати правду про ситуацію, чого щодо неї вчить Церква, Боже Слово. А рішення людина має прийняти сама.
Духовне насильство починається, коли людину позбавляють свободи вибору. «Ти мусиш терпіти». Звісно, всі ситуації різні. В одній людина справді мусить страждати, а в іншій — ні. Але «терпіти» — теж має бути свідомим вибором: я можу прийняти страждання, а можу відмовитися страждати. Ніхто не може сказати людині: «Ти мусиш».
Цим грішить не лише духовенство. «Терпи, бо то воля Божа» — це загальна маніпуляція у нашому суспільстві. Бог виступає тут недобрим, страшним, немилосердним; таким, що карає. Так люди несуть у світ не того Бога.
Духовне насильство може бути і в сімейному житті. Розпізнати його теж можна за стандартними фразами. Наприклад, коли чоловік вдається до фізичного, психологічного чи іншого насильства щодо дружини, а її батьки, чи подруга, чи священник кажуть: «Терпи, бо в тебе шлюб».
У таких випадках часто використовують біблійні приписи, вирвані з контексту: «Жінки, коріться своїм чоловікам». При цьому забувають про другу частину: «Чоловіки, любіть своїх дружин, як Христос полюбив Церкву».
Також уживають порівняння на кшталт «терпи, бо, може, комусь іще гірше», «Бог терпів і нам велів». Або актуальне для нас сьогодні: «Ти п’єш каву, а в країні війна».
Чоловіки у християнських сім’ях можуть страждати від духовного насильства з боку жінок. «Ходи до церкви, щоб не потрапив до пекла». «Сповідайся, бо я з тобою не розмовлятиму». Ніколи через такий тиск не відбудеться навернення!
2.Втручання в особисте життя
У деяких спільнотах можуть бути свої «гуру». Це не обов’язково священник — може бути богопосвячена особа чи мирянин. Вони інколи виступають «знавцями Божої волі». Вказують, наприклад, хто з ким має одружитися, або хто має піти до монастиря тощо. Людина сама має вирішувати, чи їй одружуватися, чи йти до монастиря, чи залишатися самому.
Це може бути і якась побожна парафіянка, що стоїть при вході до храму й дає всім поради, як має бути.
Іноді люди самі прямо запитують священника чи свого духівника: «Чи маю я піти до монастиря, чи одружитися? Що мені вибрати?» І очікують конкретної відповіді. Незрілий духовний керівник чи священник може казати: «Я бачу тебе священником…»
Ще є маніпуляція: «Святий Дух сказав мені сказати тобі…» — коли духовний лідер намагається керувати приватним життям вірян. А з іншого боку, люди часом самі хочуть, щоб їм сказали, що мають робити, — щоби зняти з себе відповідальність вибору. Ми часто хочемо прикритися Божою волею, тим, що хтось нам так сказав. Тим, що ми побачили якийсь «знак» — замість того, щоб самим зробити вибір і взяти на себе відповідальність. Тобто ми самі даємо запит на духовне насильство. А «духовний насильник» бачить, що ми того хочемо, й може маніпулювати.
3.Маніпуляція послухом
Вимагати від інших послуху — це теж насильство. Послух має бути розумним.
Через первородний гріх у кожного з нас тією чи іншою мірою є ця пристрасть: «гординя житейська», пожадання влади. Священник, єпископ має таку владу. Вона потрібна, бо духовенство зобов’язане вчити людей, задля їхнього добра. Церква має пастирську, вчительську у й освячувальну владу (допомагати людям бути святими). Але надуживання цією владою — це сфера гріха. Оскільки гріх є, то небезпека буде завжди.
Послух священників щодо єпископів визначений правом. Єпископ не може наказувати того, що Церква йому забороняє. Якщо зробить, то священник може його не слухатися.
Послух мирян щодо єпископів, священників теж визначений правом. Тут уже єпископ чи священник не може наказувати мирянам. Наприклад, «якщо ви не зробите те й те, то не дам Причастя» або «відлучу від Церкви». Віряни не повинні боятися і виконувати якісь вказівки зі страху.
Приниження людини перед спільнотою — це також духовне насильство й елемент маніпуляції. Коли людину ставлять перед спільнотою, конкретно її називають на ім’я. Це може дуже сильно поранити.
4.Заборона емоцій
Часом ми стикаємося з лицемірним святенництвом, коли одні люди кажуть іншим, що ті мають відчувати, — прикриваючись Святим Письмом, заповідями. «Не плач, а пробач». «Християни мають бути тихі й покірні». Особливо це стало помітно під час війни, коли від нас вимагають прощати ворогів у той час, коли вороги продовжують нас вбивати. Бо ми — християни; бо ми не повинні ненавидіти; бо ми повинні всіх любити, прощати, бути добренькими.
Зло і духовне насильство є тоді, коли гріх чітко не названий. Коли якась людина, навіть дуже авторитетна в духовному світі, каже: «Ви повинні примиритися за всяку ціну» і не дає право жертві сказати « щодо мене вчинили зло». Бо той, хто скоїв зло, повинен це визнати. Тільки після цього можна говорити про примирення. Цей процес може бути дуже тривалим. Але до того моменту не можна змушувати людину пробачити кривднику. У нас навіть священники цим грішать. «Ти мусиш пробачити, примиритися, і хоч у такий спосіб подати цій людині руку». Це додаткова маніпуляція.
Заборона емоцій або поділ на погані й добрі емоції — теж духовне насильство.
Немає поганих емоцій. Кожна емоція про щось нам говорить. Якщо ми відчуваємо гнів — це означає, що хтось порушив наші межі: особисті, чи межі країни. Звісно, ця злість теж має свою межу.
Час від часу на проповіді можна почути: тримайте емоції при собі, не зліться, не гнівайтеся, не заздріть. Насправді ж усе добре, якщо воно в міру. І кожна емоція потрібна. Вона говорить про те, що всередині щось не так.
Інколи можна почути ствердження, що в Україні війна, бо люди мало моляться, що це нам за наші гріхи тощо. Це теж дуже велике духовне насильство. Мало, що ми терпимо таку несправедливість на нашій землі, то ще й нас звинувачують у цьому!
Щодо позитиву: «Християни не повинні сумувати» — це теж свого роду насильство. І не тільки з боку священників чи християнської спільноти. Це стереотипне уявлення про християнство і християн.
5.Зловживання на сповіді
Неправильна поведінка сповідника під час сповіді теж може бути духовним насильством щодо каяника. Може виникнути невротичне ставлення до Таїнства покаяння.
Священник може допускатися таких помилок:
Нетерпеливість — не дати каяникові часу висловитися.
Емоційна оцінка. Коли людина називає гріх, а священник дивується чи обурюється.
Надмірне розпитування. Коли священник вимагає від каяника забагато інформації, а потім залишає його «з порожніми руками», не давши конкретних порад.
Постава «глухого». Коли сповідник слухає, але ніяк не реагує на почуте.
«Патерналіст». Постава людини, яка все знає. Священник має відповідь на все. А до каяника ставиться як до того, хто нічого не розуміє.
«Учений». Йому достатньо знання об’єктивних моральних норм з позиції Церкви.
«Неосвічений практик». Вважає, що може навчати мистецтва сповідання через практику.
«Терорист». Священник, який намагається прищепити або збільшити почуття провини і страх перед карою.
«Мораліст». Суворість; критерії — лише добро і зло.
«Лицемір». Священник, який показує, що він аскет, святий.
Також неправильною поведінкою сповідника є виправдовувати гріх або вмовляти людині гріх. Наприклад, коли священник каже жінці, яка пропустила недільну Месу через хворобу дитини: «Але ж ти могла її з кимось залишити». Могла чи не могла — це справа її совісті.
Невідповідне ставлення на сповіді замість того, щоби зцілити, поглиблює рани й посилює почуття провини. Священник на сповіді має показати каянику, який його гріх, чітко назвати його. Духовні керівники, які замість назвати гріх на ім’я, кажуть: «це воля Божа», — навпаки, сіють неспокій, темряву в людську душу, яка потребує Божого слова. І в цьому тумані диявол «ловить рибку».
Усе це створює неправильний образ Бога. Натомість Бог у Таїнстві покаяння і примирення дарує своє прощення й милосердя.
Як сформувати здорову духовність
Для формування здорової духовності, по‑перше, необхідна адорація Бога, молитва. Без неї не може бути зрілого духовного життя.
Друге — це знати. Тобто пізнавати свою віру. Треба завжди поглиблювати розуміння того, у що ми насправді віримо.
Третє — духовне керівництво. Поглиблювати свій досвід, своє знання.
Четверте — бути в спільноті. Не замикатися, а шукати служіння у спільноті. Духовний розвиток неможливий без зустрічі зі спільнотою. Кожен має свої дари, щоб реалізувати їх у Церкві. Потрібно їх розпізнати задля більшої святості. Коли я ними служу, то розвиваюся. Так зростає «благодать на благодать». Що більше я віддаю, що більше відкриваю в собі цієї благодаті, — то більше Бог знову дасть мені благодаті.
Коли ми маємо добрі стосунки з Богом, коли відкриваємося на Нього в молитві, то легше подолати спокуси з боку людей Церкви, не лише кліру. Ми стаємо тоді сильнішими любов’ю, зв’язком із Богом.
Туга за глибокими стосунками — це те, що є в серці кожної людини. І, можливо, саме в Церкві вона хоче їх відшукати, — й дуже часто знаходить. А проблеми починаються тоді, коли місце Бога займає людина або якісь речі. Тоді з’являються різні патології. Деякі з них ми сьогодні назвали. Можливо, це допоможе уникнути їх у ваших парафіях та спільнотах.
Повністю розмову головної редакторки CREDO Юлії Завадської з о. Григорієм Рассоленком та психологинею Лілією Кучер дивіться тут.
Читайте також:
Чи виховання дітей увірі — це насильство?
фінансово.
Щиро дякуємо!
