Погляд

Як змінювався образ сатани і його посіпак у мистецтві: від давнини до наших днів

27 Листопада 2023, 14:54 2196

Сатана — ворог, князь темряви і батько брехні — увійшов у репертуар християнського мистецтва досить пізно. Ранні християни, яких більше цікавили образи спасіння, ніж загибелі, надавали перевагу Доброму Пастирю, святим, небесній учті, Богородиці з Дитям та подібним привабливим темам. 

У шостому столітті, коли сатана нарешті «дебютував», він мав вигляд ангела. Найстаріше з його збережених зображень — мозаїка у Новому храмі святого Аполінарія у Равенні (Італія). На ній зображено Страшний Суд, де Христос сидить поміж двома ангелами, що зустрічають блаженних овець і проклятих козлищ. Виснажений ангел блакитного кольору ліворуч від Христа, хоч і має німб та пернаті крила, насправді — диявол. Його бліде забарвлення вказує на нібито рідну для нього стихію — повітря. Воно химерно контрастує з вогняно-червоним кольором доброго ангела праворуч від Христа. Ця незвична інтерпретація — унікальна та своєрідна, і її дуже легко хибно витлумачити. 

 

 

У той самий час уже розвивалась інша концепція. У Євангелії Рабули (VI ст.) та Книзі з Келлс (VIII ст.) можна побачити кістлявого, обшарпаного гуманоїдного диявола чорного кольору із шипастим волоссям. Саме так жителі пекла зазвичай виглядають як у мистецтві й літературі християнського Сходу, так і в творчості Заходу, на яку вплинув Схід. Варто зазначити, що християни Єгипту та Ефіопії зображували злих духів у такий самий спосіб. Ці фігури настільки викривлені та карикатурні, що їх неможливо було сплутати з темношкірими народами. 

 

Середньовіччя 

У «темні віки» успадкований образ сатани змішався із залишковими елементами класичного греко-романського і варварського язичництва, набувши нових рис. Від греко-римського бога природи Пана він отримав козячі ратиці, роги і кудлате хутро. Наслідуючи чудовиськ Півночі, він став величезним як гігант і змієподібним як дракон; відростив плавці морських істот або ж заріс волоссям, як лісовий дикун. 

Протягом Середньовіччя крила демонів із пернатих перетворились на лускаті або шкірясті. Демони набували подоби різних тварин: звірів, птахів, рептилій, риб, комах, а найчастіше — драконів, цапів, мавп, свиней, котів чи собак, проте дуже рідко — левів, і зовсім ніколи — овець, корів чи віслюків. Подібно до монстрів сучасних фантастичних творів, вони вбирали все більше та більше гібридних елементів від різних тварин: крила, кігті, ікла, роги, хвости, бивні та жала. На животах, колінах, сідницях або в паху гуманоїдних демонів були додаткові обличчя, і вони рідко мали на собі бодай пов’язку на стегнах. Для їхніх пекельних тіл найчастіше обирали чорний або червоний колір, хоча зустрічались також і жовтий, блакитний, сірий, хворобливо-блідий чи зелений. 

 

 

Популярним сюжетом, що слугував таким собі викликом із «демонобудування» для художників Півночі, було Спокушання святого Антонія, де старець-пустельник витримує напади демонів: спочатку — левітуючи у повітрі у стані релігійного екстазу, а потім — на землі біля своєї хижі. На гравюрі (1470-75) Мартина Шонгауера дев’ять не схожих між собою звіроподібних демонів тримаються за монаха, що завис у повітрі. Ієронім Босх присвятив цьому сюжету цілий триптих (1501), зобразивши усі події цього випробування: святого Антонія кидають униз із повітря, йому заважають молитися і читати. Серед його неприятелів є як хтиві жінки, так і звичний вже набір химерних істот поруч із зловісними будівлями. Одна з панелей Ізенгаймського вівтаря (написаного для чумного госпіталя у 1512-16 роках) Матіаса Ґрюневальда зображує зграю демонів з головами тварин, що нависає над святим, тягає його за волосся, дзьобає і б’є, поки за цим спостерігає вкритий виразками чоловік.

 

 

 

Художники Середньовіччя і Ренесансу зображували пекельні сили на полотні, камені, тканині й папері. Серед їхніх улюблених сюжетів — гріхопадіння (де змій має жіноче обличчя), спокушування Христа, екзорцизми (де з людських тіл вилітають крихітні чорні бісики), зішестя до пекла, (де воскреслий Христос вбиває древко пасхального знамена у горлянку сатані) і ars moriendi — «мистецтво вмирати» — (де ангел і демон борються за душу вмираючої людини). 

Ще популярнішим був сюжет Страшного Суду, типовий для брам романських і готичних соборів. Згори — Христос-Суддя на престолі, а далеко внизу — потворні людиноподібні демони женуть юрби приречених назустріч погибелі. Та ці тісні ряди голих людей виглядають не так страшно, як віньєтка Ґізлeберта для катедрального собору в Отуні: пара пазуристих лап без тіла, готових зімкнутися на людській голові. 

Знаменита статуя Спокусника на фасаді Страсбурзького собору ілюструє інший підхід до зображення диявола. Цей демон одягнений за останньою модою — викапаний денді готичної доби. Він з усмішкою протягує одній із нерозумних дів із притчі гарне яблуко. Вона не бачить того, що бачить глядач: його спина вкрита жабами і зміями.

 

 

Мозаїка зі Страшним Судом у базиліці острова Торчелло у Венеції, виконана візантійськими майстрами у ХІІ столітті, цікаво контрастує з цими прикладами. Сама композиція проста і типова, проте сатана виглядає інноваційно. Сидячи на троні з драконів-людожерів, цей темношкірий демон своєю сивою бородою і волоссям пародіює Бога в образі Ветхого Днями, а його «син», антихрист, сидить у нього на колінах. Довкола них із моря вогню, ніби яблука на воді, виринають голови проклятих. 

 

 

Грішників очікує пожирання, втілене в образі Пекельної пащі, яка ковтає грішників в очікуванні на вічне ув’язнення в День Суду. Одне з найхимерніших зображень Пекельної пащі можна зустріти на триптиху Ганса Мемлінґа «Про земну марноту і Божественне спасіння». Там ми бачимо андрогінного, темношкірого Сатану, чий торс нагадує веселковий прапор і має додаткове обличчя на животі. Своїми пташиними ногами він танцює на спинах трьох грішників — чоловіка, жінки і клірика, — що лежать у вогняній калюжі обличчями додолу. 

 

 

 

Реформація і Контрреформація

Непристойні та скатологічні елементи нерідко трапляються у середньовічному мистецтві, але зло ніде не було потворнішим, ніж у мистецтві європейської Півночі XV та XVI століть.

Цей візуальний глосарій широко використовувала реформаторська пропаганда. У своїх ілюстрованих книгах, трактатах і памфлетах протестанти вперто твердили, ніби Рим — проклятий Вавилон, а Папа — антихрист. На гравюрі Лукаса Кранаха, наприклад, Велика Блудниця, що їде на звірові, має на голові перекошену папську тіару. Католицька реакція на це була млявою, бо Церква ще не дуже розуміла, як достукатись до суспільної думки. 

 

 

Коли ж нарешті постав рух Контрреформації, його мистецтво більше цікавили радості Небес, ніж страх перед пеклом. Тому «Спокуса святого Антонія» Аннібале Карраччі (1597) не тільки менш виразна, ніж її попередники, а святого ще й втішає видіння Господа та Його ангелів. На «Страшному Суді» Якоба Йорденса (1653) ангели помітніші, ніж демони. Новий тріумфалістський дух аж сяє на шедеврі барочного стилю руки Гвідо Рені, «Святому Михаїлі» — архангел, вбраний у небесно-блакитні римські обладунки, топче ногою сатану, що виглядає як людина. Цей образ святого Михаїла став у католиків улюбленим і залишається таким аж до нинішніх часів. 

 

 

 

Велике європейське полювання на відьом, що охопило XVI-XVII століття, зачепивши і Реформацію, і Контрреформацію, заполонило європейський континент новими диявольськими сюжетами про те, чим займаються відьми і які покарання на них чекають. Примітивно намальовані демони з цих зображень зазвичай рогаті, мають кажанячі крила, дві ноги і потворні людські обличчя. Їхній володар, сатана, має роги та бороду — а часом і ціле тіло — велетенського цапа, головуючи над збоченими розвагами відьомського шабашу. 

Полювання на відьом також роздмухало істерію довкола демонічної одержимості, особливо у Франції та Англії, завдяки чому набули поширення публічні екзорцизми, жалюгідні містифікації і несправедливі страти. Однак жоден з цих випадків не став натхненням для бодай чимось примітних творів мистецтва чи нових візуальних мотивів. 

 

Просвітництво і доба романтизму 

Під кінець XVII століття релігійні війни припинились, а полювання на відьом вичерпало себе. Із закінченням цих жахіть серед освічених прошарків розповсюдився скептицизм. Хоча народна віра в демонів тривала століттями, емпірична наука і чистий розум зрештою звели диявола до застарілого забобону — чи, щонайбільше, символа зла або сатиричного засобу. Просвітництво «розчаклувало» світ. 

За іронією, ці тренди інтелектуального життя співпали у часі з написанням двох найвпливовіших літературних портретів сатани у західній культурі: «Втраченого Раю» Джона Мільтона і «Фауста» Йогана фон Гете. Падіння людства і загибель доктора Фауста не були чимось новим, але Мільтон і Гете зафіксували їхнє сприйняття широкою публікою — так само, як Данте зафіксував образи пекла, раю і чистилища у своїй «Божественній Комедії». 

 

 

 

Однак Люцифер, титанічний занепалий ангел, і Мефістофель, сардонічний і харизматичний дух, знайшли у період романтизму своїх найкращих ілюстраторів. Якраз тоді, коли Гете дописуватиме «Фауста», доба інтелекту пробудить свою антитезу — добу романтизму. Замість голови керувати стало серце, почуття брали гору над думкою, і жага незвичного, суперечливого, хаотичного досвіду взяла гору над помірністю. Хоча романтисти не вірили у сатану теологічно, вони «перевинайшли» його: як великого вселенського Бунтівника, як джерело творчості і свободи з темним гламуром, як опонента «тиранічного» християнського Бога. На Бога і сатану почали дивитись як на амбівалентні — часом навіть взаємозамінні — фігури. 

Втім навіть оманливо прекрасний Князь Темряви може служити християнській ортодоксії. «Дух зла» (1848) бельгійського скульптора Ґійома Ґеевса — вродливий, мов Адоніс, оголений чоловік із кажанячими крилами. Він сидить, згорбившись у відчаї, прикутий до каменюки, тримаючи свою жалюгідну корону та поламаний скіпетр. Заради підкреслення остаточності перемоги над ним, скульптуру розмістили під амвоном катедрального собору у Льєжі, щоби кожного дня над ним тріумфувало послання Христа. 

 

 

Гумор також може бути корисний для висміювання сатани і його слуг. Карикатури Луї де Бретона прикрашають «Інфернальний словник» (1863) Колена де Плансі — «каталог» демонів, де Люцифер постає у вигляді капризної дитини. 

 

Секуляризм і горор 

Із секуляризацією індустріального Заходу диявол поступово втрачав свою релігійну значущість, водночас залишаючи собі місце в інших сферах. Елементи демонічного вплинули на жанр горору і театральне мистецтво. Сатана був помітною фігурою в рекламі, іронічним інструментом викриття помилок людства та звичною політичною метафорою — як, наприклад, на карикатурі Томаса Неста 1872 року для журналу «Harper’s Weekly», де той висміяв прихильницю «вільного кохання» Вікторію Вудгал в образі «Місіс Сатани». Та смакувались і більш естетичні зображення. 

 

 

Естетика стала брамою до нового пізнання демонічного. Шарль Бодлер, один з «проклятих поетів», що постали у Парижі середини ХІХ століття, казав, що «реальність існує лише у мріях», відтворивши принцип руху символістів, який походив з романтизму. Потяг символістів до всього містичного та міфічного у своїх крайніх проявах виявився у зацікавленні еротичним, збоченим і хворим — художнім виявом декадансу. 

Особливо виділяються двоє поетів, чий вплив охопив творчість декадентських кіл у літературі, живописі та музиці. «Квіти Зла» Бодлера і «Сезон у пеклі» його колеги Артюра Рембо шокували читачів і цензорів своїм амбівалентним ставленням до сатани та людської слабкості, проте жоден з них не був справжнім сатаністом. Проживши надзвичайно розпусні життя, обидва чоловіки наприкінці прийняли останні Таїнства Церкви. 

Зрештою у декадансу закінчився матеріал для декаденства. Символізм розчинився в звивистих радощах ар-нуво, доки їх не витіснив модернізм. Дарвін і Фройд уневажнили потребу людини у надприродному: Бог не створив людину, а диявол — лише втілення витіснених потреб. Прогрес, спонуканий Наукою, мчав уперед. Кінець кінцем західна цивілізація перерізала собі горлянку у Першій Світовій війні, і епоха вже більше ніколи не була прекрасною [мається на увазі belle epoque — «прекрасна епоха», період між 1890 і 1914 роками, позначений розквітом і суспільним оптимізмом]. 

 

Широкий екран

Жахи минулого століття не додали чогось особливого до образу сатани. Хіба після досягнень попередніх віків ще була потреба у нових підходах до зображень диявола? Хіба могло посилання на чортівню додати чогось до сучасних нещасть? Хіба стала би «Герніка» Пабло Пікассо виразнішою, якщо додати обличчя сатани? Фільми, що демонструють найактуальніші збочення і жорстокість, говорять самі за себе. Однак старі мотиви демонічного досі з’являються у візуальному мистецтві. 

Диявольске протягом довгих років було ключовою темою літератури жахів, як високої, так і масової, однак кіно має більш безпосередній емоційний вплив. Було знято безліч фільмів жахів на тему демонічного впливу — щоб усвідомити популярність жанру, лише подивіться, скільки назв так чи інакше містять слова «сатана», «диявол» або «демон». Варто звернути увагу й на тривалий вплив «Екзорциста» (1972) на публічне сприйняття цього феномену. 

 

 

Хоча диявол досі присутній у високому мистецтві, сучасна епоха звела його образ до банальності. Навіть брутальні і збочені елементи втратили свою здатність шокувати: якщо ти бачив один палаючий череп, ти бачив їх усі. Звичний образ закостенів до набридлого кліше: рогатої червоношкірої фігури з цапиною борідкою, роздвоєними копитами, гострим хвостом і вилами у руках. Він рекламує розваги, гострі соуси і мінеральну воду, працює маскотом спортивних команд, емблемою банд і шаблоном для татуювань. Між комічною мультяшною фігурою персонального спокусника ліворуч від персонажа, якому опонує солоденький ангел-хранитель праворуч, і мозаїкою Страшного Суду у Равенні лежить прірва. Тож як мав би виглядати сатана сьогодення? Як комп’ютерне жахіття — чи як банальний жарт? 

 

У 1988 у Куропатському лісі біля Мінська були знайдені масові поховання. Між 1937 та 1941 роками там розстріляли близько 30 тисяч жертв сталінських чисток. Неподалік, на місцевому цвинтарі, є могила держслужбовця, причетного до цієї різанини. За звичаєм на могильну плиту прикріплено фотографію, сховану за склом. З часом під ним завелась чорна пліснява, що повільно повзе до його обличчя — абсолютно посереднього, геть нічим не примітного обличчя. Якби сатана набув видимої подоби тепер, він міг би узяти собі обличчя цього посіпаки. Але навіщо? «Князь світу цього» і так займається своїми справами поміж нас — невидимий, він невтомно надихає, розпалює, радіє злу, що його коять людські руки. 

Vade Satanas! [Геть, сатано!]

Перекладено і скорочено CREDO за: Сандра Мізель, Catholic World Report

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Riisi, peruna vai pasta laihtumiseen? 8 perunamuusin salaisuutta