В інтернетних дискусіях між ревними католиками як вирішальний аргумент інколи з’являється: «Це єресь, ти єретик!» Відносно рідше — хоч останнім часом уже частіше — можна натрапити на ствердження «це веде до схизми».
Отож варто згадати, що ці два різні поняття означають насправді.
Якщо йдеться про безпосереднє буквальне значення, то обидва слова походять із грецької мови і мають своє перше значення, не наділене ніякими релігійними аспектами: αἵρεσις (hairesis) — це «вибір», а σχίσμα (schisma) — це «поділ». Обидва слова трапляються в Новому Завіті, але в перекладах це видно не завжди. [Хоча в перекладі Огієнка, затвердженому для літургійного користування РКЦ в Україні, слова «єресь» і «єретик» перекладені саме так: Гал 5,20; 1 Кор 11,19; Тит 3,10; 2 Пт 2,1. — Прим. пер.] Натомість «схизма» у Новому Завіті завжди виступає у своєму основному значенні, тому в текстах її перекладають як «роздор у тілі» (1 Кор 12,25), «розрив», «діра» (Мк 2,21 і Мт 9,16 — де Ісус говорить про нові латки і стару одежу), «суперечка» (серед юдеїв: Йн 7,43; 9,16; 10,19).
Як «єресь», так і «схизма» швидко набрали релігійно-забарвленого значення «поділ у Церкві», при чому їх нерідко застосовували навзамін. У цьому немає нічого дивного: загалом беручи, кожний поділ у спільноті виникає з того, що десь було зроблено помилковий вибір, а помилки, своєю чергою, дуже часто провадять до поділів. Однак із часом відмінності у значеннях цих слів уточнилися, і розрізнення це залишається незмінним донині. Чітку науку щодо цього містить Кодекс канонічного права, а конкретно — канон 751, який ще говорить про апостазію (віровідступництво), чого ми тут розглядати не будемо:
«Єрессю називається наполегливе, після хрещення, заперечування якоїсь істини, в яку належить вірити вірою божественною і католицькою, або ж уперте ставлення її під сумнів; апостазією — повне покинення християнської віри; схизмою — відмова визнати головування Єпископа Рима або уникання спільноти з членами Церкви, які це головування визнають».
Із цього короткого тексту випливає кілька моментів. По‑перше, всі ці злочини (бо з погляду канонічного права це називається саме так) стосуються охрещених. Неможливо бути єретиком, якщо ти не християнин, а повне покинення християнства це апостазія. Єресь і схизма означають часткове відступництво від того, чого навчає Церква. У випадку єресі — це «заперечення якоїсь істини», а не всіх істин, бо тоді хтось такий стає апостатом, повністю покидаючи віру.
По-друге, чітко видно відмінності між єрессю, яка має доктринальний вимір, заперечення якоїсь істини, та схизмою, яка має вимір дисциплінарний — відмова послуху або заперечення спільноти. По‑третє, не кожний переступ проти доктрини чи послуху є єрессю або схизмою. Якщо йдеться про єресь — канон говорить про «віру божественну і католицьку», тобто про догмати. Іншими словами, заперечувати вчення про Пресвяту Трійцю або Внебовзяття Пресвятої Діви це єресь, тоді як ставити під сумнів католицьке вчення про недопустимість контрацепції або смертної кари — це не єресь. Подібно і коли йдеться про непослух: єпископ, який критикує Папу або відмовляється втілювати його вчення у життя, — ще не схизматик, доки він загалом визнає верховенство Єпископа Рима.
«Можна виголошувати єресі, але не бути єретиком»
Оскільки немає чогось такого, як «офіційний каталог догматів», то кожного разу потрібно досліджувати окремо, чи насправді цей конкретний погляд це єресь, чи тільки «звичайна» помилка. Ба більше, загалом можливо проголошувати єресі, але не бути єретиком! Це випливає зі старого розрізнення між єрессю матеріальною — тобто самим проголошенням помилкового погляду, часто без усвідомлення, що він помилковий, — і єрессю формальною, тобто тривання при цьому погляді вже після напоумлення Церкви. Прикладом такого єретика, матеріального, але не формального, є… папа Йоан ХХІІ (1316–1334), який проголошував у своїх проповідях (але ніколи — в офіційному документі!), що душі спасенних не бачать Бога аж до настання Останнього суду. Цю думку засудили теологи Сорбонни, сам папа відмовився від неї перед смертю, а єретичним цей погляд визнав його наступник, папа Бенедикт XII.
Схизма, навпаки, за своєю природою є актом формальним. У стародавні часи її визначали як «ставлення вівтаря навпроти вівтаря», що відбувалося, коли обирали антиєпископа або коли вибори єпископа закінчуватися поділом у спільноті й висвячуванням двох кандидатів. Такі ситуації траплялися, і не завжди підстави цих поділів були доктринальними. Прикладом є схизма донатистів у Північній Африці в IV столітті, основою для якої стала різна поведінка духовенства під час римських переслідувань. «Роздвоєння», а потім «розтроєння» папства на межі XIV i XV століть ми називаємо Великою західною схизмою, бо між папами-конкурентами не було доктринальних розбіжностей. Якщо йдеться про розділення Західної та Східної Церкви в ХІ столітті, то його теж небезпідставно називають Великою східною схизмою — бо початкові доктринальні (донині незначні) відмінності в ній відігравали другорядну роль. Шляхи Рима і Константинополя на той час уже давно розходилися, а сигналом до схизми стало припинення поминання імені папи під час Євхаристійної молитви. Також і сьогодні, невимовляння імені папи або місцевого єпископа в Євхаристійній молитві є виразним знаком, що цей священник не бажає залишатися у спільноті з Церквою, таким чином стаючи схизматиком. До схизми провадять і всілякі дії, що ранять єдність Церкви: насамперед це висвячування єпископів без згоди Апостольського Престолу (як це зробив Марсель Лефевр 1988 року).
Чи кожна єресь провадить до схизми?
Чи кожна схизма пов’язана з єрессю?
Як я вже згадував, Отці Церкви часто використовували поняття «єресь» і «схозма» навзамін. Фактично, майже кожна формальна єресь — тобто непослух Римові в доктринальних питаннях — провадить до відділення від Церкви і творення власної структури, тобто до схизми. З другого боку, не кожна схизма пов’язана з єрессю — але найчастіше відділення від Рима на ґрунті суто дисциплінарному швидко провадить також і до доктринальних змін, тобто до єресей. Прикладом цього є історія Церкви в Англії у XVI столітті: все почалося з відкинення папської влади, щоб могти анулювати шлюб Генріха VIII (який до кінця життя вважав себе добрим католиком, тільки вже не римським), але всього за кілька десятиліть дійшло до прийняття протестантської теології. Подібним чином на початку ХХ століття розвивалися справи в Польщі з маріавітами: від відкинення напоумлень єпископів і папи, постійно ще без доктринальних відмінностей, до винайдення досить специфічних теологічних концепцій, а у зв’язку з цим — наступних внутрішніх поділів.
На ще один приклад вказував папа Франциск на борту літака, яким повертався з Мозамбіку, Мадагаскару і Маврикія (10 вересня 2019): «Після останнього голосування на І Ватиканському Соборі у справі папської непомильності, певна група вийшла, відірвалася від Церкви і утворила старокатоликів — саме для того, щоб бути ‘вірними’ традиції Церкви. Потім у них самих настав інакший розвиток і тепер вони святять жінок. Але тоді вони були такі суворі, поверталися до певної правовірності і вважали, що Собор помилився».
Як видно, схизма — поняття доволі однозначне і легко сказати, коли виникає її небезпека: коли хтось ставить під сумнів законну церковну владу, особливо — папську, і обдумує встановлення альтернативної влади або розрив спілкування з папою. З поняттям єресі — складніше, і можна би ще багато чого написати на цю тему. Я просто не порушую питань використання термінів «єретик» і «схизматик» щодо братів і сестер, які народилися й були виховані в інших християнських спільнотах — з одного боку, до ІІ Ватиканського Собору це робили частенько, а з другої — це завжди було пов’язане з теологічними сумнівами (з огляду на брак свідомого рішення противитися католицизмові). Про це писав Йозеф Ратцінґер ще до Собору:
«Явище сучасного ‘протестантизму’ (стосовно відносин із відлученими Церквами Сходу — ситуація аналогічна) в католицькій думці ще не має відповідної категорії. Очевидно, що тут уже не можна вживати давню категорію ‘єретичності’. У біблійному і староцерковному розумінні поняття ‘єресь’ міститься поняття особистого рішення проти єдності Церкви; її характерною рисою є pertinacia, тобто впертість того, хто тримається обраного ним шляху. Однак таку позицію абсолютно неможливо прийняти як визначення духовної ситуації протестантського християнства. Протягом своєї багатовікової історії протестантизм став серйозним чинником християнського виявлення віри, який у розвиткові християнського звіщення міг виконувати позитивну функцію (…). Щось, що на початку слушно могло бути засуджуване як єресь, пізніше не стає просто істиною; однак із часом може поступово зміцнювати свою позитивну церковність, у якій окремий вірний знаходить власну Церкву і живе не як ‘єретик’, але як ‘вірний’» (й. Ратцінґер, «Християнське братерство»).
Єресь і схизма — канонічні злочини
Вочевидь не вийде нікому заборонити використовувати слово «єресь». На ґрунті теології можна дискутувати довго, які істини належать до депозиту віри, через що їх заперечення стає єрессю. Однак на ґрунті законодавчому єресь і схизма — це канонічні злочини, вони пов’язані з церковними карами, з огляду на що ті поняття потрібно розуміти точно і не зловживати ними. На ґрунті Євангелія, натомість, варто пригадати один із принципів, викладених св. Ігнатієм Лойолою:
«Слід заздалегідь обумовити, що кожен добрий християнин має намагатися вкладати у слова свого ближнього радше добрий сенс, аніж їх засуджувати. Якщо ж витлумачити їх прихильно неможливо, то треба перепитати, що саме малося на увазі, і якщо в судження ближнього закралася помилка, то слід із любов’ю його виправити. Якщо навіть цього виявиться не достатньо, то варто скористатися всіма відповідними засобами, щоб, витлумачивши такі слова у належний спосіб, вказати своєму ближньому шлях до спасіння».
(Св. Ігналій Лойола, «Духовні вправи», 22, переклад: о. Олег Кривобочок SJ — Прим. пер.).
Переклад CREDO за: о. Станіслав Адамяк, Catolico
фінансово.
Щиро дякуємо!
