Совість — це важлива тема для християнської моральності. Все, що стосується людського життя, проходить через совість людини. Совість — це джерело гідності людини.
Що говорить Святе Письмо про совість — розповідає ректор Вищої духовної семінарії Святого Духа о. д‑р Віктор Білоус.
Совість належить до загального досвіду людства. В поточній мові ми дуже часто використовуємо ці слова: совість, сумління. Про когось кажемо, що він має совість чисту або нечисту, спокійну чи неспокійну. Людина може мати докори сумління, неспокій сумління. Може мати щось або когось «на совісті». Часом кажемо, що хтось «безсовісний». Або що треба промовити до чиєїсь совісті.
Але насамперед варто подивитись, що таке совість у світлі Святого Письма, адже для нас, християн, Боже Слово — завжди визначальне.
Совість у Святому Письмі
Саме слово «совість» з’являється вже в Новому Завіті. Натомість у Старому Завіті, якщо Бог хотів щось сказати про совість як таку, то вживалося слово «серце». Тобто здатність розрізняти добро і зло — бо саме це робить совість — міститься в серці.
Наприклад, у 37 розділі Книзі Сираха написано так: «Серце править за коріння думок, тож з нього виринають чотири речі: добро і зло, життя і смерть» (Сир 37,7). Або можна процитувати улюблений всіма псалом 51 (50): «Ти любиш правду в серці і в глибині душі мудрості мене навчаєш» (Пс 51,8).
Отже «серце» — це те місце, де міститься совість. У Старому Завіті, коли ми читаємо, як люди жили, що робили, як переживали неспокій і докори сумління (наприклад, наші прабатьки після гріха в Едемському саду, чи Каїн після вбивства Авеля), — завжди оцінка моральності поведінки проходила через серце. Тому, читаючи Старий Завіт, можемо спокійно замість слова «серце» підставляти слово «совість».
У Новому Завіті можна зустріти як слово «серце», так і слово «совість». Останнє з’являється у св. Павла, у Посланні до римлян. Цей вірш дуже цікавий з огляду на те, що там ідеться про язичників, які у своєму серці — тобто у своїй совісті — відкривають природний закон, за яким мають поводитися. Звучить цей фрагмент так:
«Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, — вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи» (Рим 2, 14‑15).
В інших послання апостола Павла, наприклад, у Першому і Другому до Тимотея, ідеться про добре сумління, чисте сумління; про те, що його потрібно берегти. У Першому посланні апостола Петра (1 Пт 3,21) можемо знайти прохання про добре сумління. Святий Петро каже: «Вас же тепер спасає прообраз цього, тобто хрещення, позбуття не тілесної нечистоти, а прохання доброго сумління в Бога через воскресіння Ісуса Христа».
Ісус Христос також каже, що з людського серця виходить усяка нечистота: «З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли, розпуста, злодійство, вбивство, перелюби, загребущість, лукавство, обман, безсоромність, заздрий погляд, наклеп, бундючність, безглуздя» (Мк 7, 21‑22). Але теж і всяке добро: «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж — із лихого (серця) лихе виносить, бо з переповненого серця говорять його уста» (Лк 6,45).
Отож у серці міститься сумління, яке є свідком. Воно або засуджує, або виправдовує. Тобто говорить про те, чи ви чините добре, чи погане.
Повністю відеоетер з о. Віктором Білоусом дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
