У день свята Жертвування Господнього ми також (з ініціативи св. Йоана Павла ІІ, тобто вже 28 років) відзначаємо Всесвітній день богопосвяченого життя.
Це нагода ближче придивитися до цієї форми духовного служіння у вселенському масштабі. За найновішими даними, на кінець 2021 року в Католицькій Церкві було 178 036 монахів і ченців, зокрема 128 262 священників і 49 774 братів, а також 608 958 сестер — монахинь і черниць (тобто з орденів і згромаджень закритого і чинного видів).
Папа Войтила у спеціальному посланні за цієї нагоди (від 6 січня 1997), яким запроваджував цей День у практику Вселенської Церкви, назвав три підстави такого рішення. По‑перше, воно «відповідає внутрішній потребі урочистішого прославлення Господа і подяки Йому за великий дар богопосвяченого життя», яке, серед іншого, «збагачує і радує християнську спільноту завдяки своїм різнорідним харизмам і доброму прикладові осіб, повністю відданих справі Божого Царства». По‑друге, мета цього Дня — «сприяти пізнанню цієї форми життя та поглиблення пошани до нього зі сторони цілого Божого Люду». І по‑третє, він запрошує самох богопосвячених «до спільного й урочистого святкування великих діл, які Господь у них звершив, щоб у світлі віри вони могли ще повніше відкрити сяйво Божої краси (…) та щоб могли іще живіше усвідомити свою незамінну місію в Церкві та світі».
Початки монастицизму
Богопосвячене життя, тобто монастирське, має багатовікову традицію в Церкві, сягаючи своїм корінням майже до перших століть існування християнства. Не вдаючись у подробиці, можна сказати найбільш узагальнено, що монастицизм (тобто монаше життя) зродився під кінець періоду переслідування християн, тобто наприкінці ІІІ століття. Коли силою Міланського едикту 313 року християнство перестало бути переслідуваною релігією в Римській імперії, численні сповідники Христа почали відчувати прагнення якоїсь більшої жертовності заради свого Вчителя. Найпростішою і найочевиднішою формою здавалося покинути рідні краї, дім, сім’ю і втекти десь на безлюддя (грецьке «монахос» це «самітник, відлюдник»), часто — в пустелю, щоби там, у постій й умертвіннях, молитись і жити виключно для Ісуса, який сам перший постраждав за наше спасіння.
Так зродилися — спочатку спонтанно, а потім дедалі більш організовано — групи, а потім спільноти монахів-пустельників. Ці монахи (переважно в пустелях Єгипту) проводили довгі роки — зазвичай до кінця життя — у молитвах, суворих постах і зреченнях. То була межа III i IV століть, а головними «творцями» монастицизму вважають святих Пахомія (292-346) і Антонія Пустельника (бл. 250-358) за Сході та св. Бенедикта Нурсійського (бл. 480-548) на Заході. Хоча треба пам’ятати, що вже св. Атанасій Великий (бл. 296-373) під час свого вигнання й примусового перебування в Тревірі та Римі (335-337) ознайомив західних християн з основами монашого життя.
Розвиток протягом століть
У наступні століття монаше життя бурхливо розвинулося, а щораз чисельніші ордени і згромадження — чоловічі й жіночі — стали спеціалізуватися у найрізноманітніших сферах церковного життя: споглядання, проповідницька діяльність, літургійна, благодійна, лікарняна справа та опіка над хворими, сімейне душпастирство, освіта, виховання, апостольство мирян…
Великі святі і блаженні — засновники чернечих родин
Засновниками найбільших і найбільш відомих орденів та згромаджень були великі святі Вселенської Церкви. Це, зокрема, св. Бенедикт Нурсійський — бенедиктинці; св. Ромуальд (†1027) — камедули, св. Домінік (1170-1221) — домініканці, св. Франциск (1192-1226) — францисканці, найпоширеніша на сьогодні чернеча родина, членів усіх гілок якої тяжко порахувати; св. Ігнатій Лойола (1491-1556) — єзухїти, св. Йоан Божий (1495-1550) — боніфратри, св. Филип Нері (1515-95) — ораторіани, св. Йосиф Каласанті (1557-1648) — піяри, св. Вікентій де Поль (1581-1660) — місіонери-вікентійці, або ж лазаристи; св. Альфонс Марія де Ліґуорі (1696- 1787) — редепмтористи, св. Євгеній де Мазенод (1782-1861) — облати, св. Вікентій Паллотті (1785-1850) — паллотини, св. Йоан Боско (1815-1888) — салезіанці, блаж. Арнольд Янссен (1837-1909) — вербісти. Серед жінок це, зокрема, св. Клара (1194-1253) — клариски (найстарша жіноча гілка францисканського ордену), св. Ангеліна Мерічі (1470/5-1540) — урсулинки Римської унії, св. Йоанна Франциска де Шанталь (1572-1641) — візитки, св. Луїза де Маріяк (1591-1660) — шаритки, тобто «сестри милосердя» (фр. Charité).
Багато послідовників цих святих і блаженних, чоловіки й жінки, працюють на Господній ниві також в Україні. Є у нас францисканці й домініканці, вікентійці та паллотини, редемптористи східної і західної традицій християнства, духовні діти блаж. Гонората Козьмінського — гоноратки, серцянки, та о. Станіслава Папчинського — маріани, продовжувачі справи Брата Альберта Хмельовського — альбертини й альбертинки, і не раз вони служать у найважчих на сьогодні місцевостях України, під обстрілами рашистів.
Вчення і документи про богопосвячене життя
Чимало уваги богопосвяченому життю присвячували почергові Папи. Наприклад, св. Йоан Павло ІІ та різні ватиканські дикастерії випустили шерег документів на цю тему, а в жовтні 1994 року у Ватикані відбулась IX Звичайна асамблея Синоду єпископів про богопосвячене життя і його місію в Церкві та сучасному світі. Його плодом стало Посинодальне повчання папи «Vita consecrata» (1996).
Можна принагідно згадати такі документи, як декрет Конгрегації у справах орденів та мирянських інститутів на тему богопосвяченого життя у застосуванні до інституцій, що займаються апостольством (1983); вказівки Конгрегації стосовно формації в монаших інститутах (1990); інструкція цієї ж Конгрегації «Братерське життя у спільноті» (1994). Більшість цих документів датовані 2‑м лютого — ще до того, як Папа Войтила офіційно встановив День богопосвяченого життя.
Ордени в структурах Церкви
Нині справами богопосвяченого життя у Церкві займається Дикастерій Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя. Його префектом від 4 січня 2011 року є бразильський кардинал Жуан Брас де Авіс (нар. 1947). Історія цього Дикастерію сягає кінця XVI століття.
1586 року папа Сикст V створив Конгрегацію регулярних консультацій, яку 1601 року поєднали з Конгрегацією в справах єпископів та інших прелатів. Ці два управління розділив 1908 року папа Пій Х, який створив Конгрегацію з питань богопосвячених. 1967 року папа Павло VI змінив її назву на Конгрегацію богопосвячених осіб та світських інститутів, а 1988 року св. Йоан Павло ІІ надав їй назву Конгрегації у справах Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя. Саме цю Конгрегацію Франциск силою своєї Апостольської конституції «Praedicate Evangelium» від 19 березня 2022 року перейменував на Дикастерій.
Згідно з найновішою загальною статистикою, на кінець 2021 року в Католицькій Церкві налічувалося 178 036 монахів і ченців, зокрема 128 262 священників і 49 774 братів, а також 608 958 сестер-черниць. Ці числа, все ще досить високі, показують, однак, від’ємну тенденцію як серед чоловіків, так і серед жінок, і навіть конкретно в жіночих орденах і згромадженнях. Порівняно з даними за попередній рік, кількість черниць зменшилась на 10,5 тисячі, тоді як у чоловічих орденах зниження кількості становило 1436 осіб серед священників і 795 серед братів.
Ці показники по‑різному розкладаються по мапі світу. Традиційно вже «від’ємним прогресом» відзначаються Європа й Північна Америка, тобто континенти так званої «першої євангелізації», тоді як зростання покликань відзначають у себе переважно території, які раніше визнавалися місійними, які відносно недавно увійшли до великої християнської родини. Йдеться передусім про Африку, і меншою мірою — про Азію. Саме там кількість покликань до священства і чернецтва, як у чоловічих, так і в жіночих орденах та згромадженнях, останніми роками стабільно зростає — хоч вона й не може надолужити численні загальні втрати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
