Відповідь на запитання, чи хтось покликаний до священства, зовсім не така очевидна. Викладені тут роздуми мають це певною мірою полегшити.
Всі охрещені становлять одне святе і царське священство (пор. Конституція ІІ Ватиканського Собору «Lumen gentium», 10). Це означає, що всі, включені Таїнством хрещення в Тіло Христове, покликані до того, щоб робити своє життя «приємним Богові» (пор. Рим 12,1). У цьому сенсі й говорити нема про що: якщо ви християнин/християнка — ви покликані до священства.
Однак окрім загального священства Христос встановив ще таке, про яке Вчительський уряд Церкви часто каже «священство службове». А отже, члени цього священства стають до особливого і виняткового служіння в Церкві.
Ось пропозиція з семи кроків для розпізнання свого покликання.
Крок 1: голос сумління
Для багатьох людей мати покликання означає почути заклик від Бога. Я це називаю голосом сумління — коли Бог розмовляє з нами у нашому нутрі через нашу совість. Якщо покликання походить від Бога, то воно не може бути чимсь вигаданим або вимріяним нами самими. І як у цьому переконатися, якщо не через голос сумління?
Найважливіші речі в житті — найменше відчутні. Християнин не повинен почуватися зажуреним через це. Згадаймо історію учнів, що йшли до Емауса (Лк 24, 13‑35). Те, що було найважливішим у зустрічі учнів з Ісусом — розпізнання Воскреслого — відбулося в ту мить, коли Ісус перестав бути сприйнятним для їхніх почуттів: «Тоді відкрилися в них очі, і вони Його пізнали. А Він зник від них» (Лк 24,31). Цей парадокс — розпізнання Ісуса саме тоді, коли Він стає неприсутнім, — часто повторюється в духовному житті як принцип. Для нас це тільки означає, що голос Божий цілком можливо насправді розпізнати також і тоді, коли він невловний, «відступає і ховається». Іншими словами, я не зобов’язаний відчувати ніяких приватних об’явлень (хоч і не заперечую, що початком шляху багатьох духовних осіб був і такий досвід). Зірки на небі не зобов’язані скластися в напис «іди до семінарії», блискавка не мусить у мене вцілити — не повинно діятися нічого неймовірного у моєму житті, щоб могти сказати собі, згідно з правдою, що я покликаний.
Голос сумління зазвичай дуже делікатний. Інколи я знаю прямо, що він каже, наприклад: «Не їж цей пончик!» Але, на жаль, цей голос рідко виголошує повні речення. Частіше він промовляє до нас докорами, тобто внутрішнім неспокоєм, або їх протилежністю — спокоєм у серці. Сумління стосується не лише конкретних учинків, але й того, хто ми такі і якими стаємо. Сумління може мовою докорів та спокою казати: «Ти зараз — не ти», «Це не твій шлях», абощо. Якщо сумління таким ось чином підказує конкретній людині, що її сутність — бути священником; якщо думки про буття священником є джерелом миру (попри усвідомлення тягаря цього покликання), а думка про обрання іншого шляху (навіть коли це не мусить бути пов’язане з нечистим гріхом) викликає докір, що себе зраджуєш, і Бога теж, до певної міри (пишу: до певної міри — бо я переконаний, що навіть коли ми не відповідаємо на Боже покликання або вибираємо інший шлях, ніж той, що Він для нас приготував, то ще не кінець стосунків із Ним, Бог завжди має «план Б» у запасі), — це означає, що сумління кличе до служебного священства.
Я знаю, що ця відповідь не розв’язує всіх непевностей. Сумління — штука делікатна і складна, передусім тому, що через нього промовляє не тільки Бог. Цей «канал комунікацій» часто «забивають» інші «станції мовлення». Таким «агентом впливу» може бути бабуся, яка була би щаслива й горда з онука, якби він «пішов на ксьондза»; чи отець-настоятель, який на пенсії міг би похвалитися, що виховав на два покликання більше, ніж настоятель у сусідній парафії; або оточення, яке любить чинити тиск: «Ми думали, що ти підеш до семінарії, бо ти завжди крутився при храмі». Саме тому голос сумління, який закликає до священства, сам по собі ще не дорівнює певності, що то Бог насправді мене кличе до такого служіння. (Тим не менше, це дуже сильний знак.)
Потрібні наступні кроки на шляху розпізнання.
Крок 2: любов до Церкви
Треба любити дівчину, щоб думати про спільне життя в подружжі, разом аж до кінця. Так само й Церкву треба любити, щоб могти думати про присвячення їй усього свого життя. Іншими словами, якщо хтось нервує від самого вигляду сутани, парафіян зве «бабками-богомолками», церковні інституції його дратують, а попри це він стверджує, що покликаний до священства, — нехай спробує обдумати справу ще раз. Священство — це праця в церковних інституціях, співпраця з іншими священниками і робота з вірними, такими, які вони вже є, а не такими, яких би хтось хотів, щоб вони були. Той, хто має позицію антиклерикала, у священстві дуже мучитиметься.
Це не тільки питання втоми чи хорошого самопочуття — бо, зрештою, не вони визначають істинність покликання. Це питання надання більшої реальності голосові сумління та конкретизації покликання. Господь Бог, коли когось кличе, є цілком конкретним. Відомо, про що Йому йдеться: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт 28,19). Тут немає недомовок.
З другого боку, коли ми говоримо про покликання до священства, то постійно перебуваємо у сфері абстракцій, бо священство як таке є чимсь загальним. Коли таку людину приваблює приклад конкретного священника, тоді вона покидає сферу абстрактного. Це може бути священник-святий із минулого; але, може, навіть краще, коли це священник, якого знаєш і чий приклад, поведінка і праця схиляють до думки: «Я би теж хотів цього». Особисті взірці можуть змінитися в ході нашого власного розвитку — це зрозуміло; тим не менше, коли хтось спроможний таким ось чином конкретизувати своє претендування на буття покликаним до священства, то отримує черговий позитивний знак розпізнання на своєму шляху. Хтось, хто не почувається прив’язаним до Церкви, хто в ній не вкорінений, може мати чималі проблеми з конкретизацією свого покликання. Для нього це застережний знак: можливо, він іще ширяє попід хмарами своїх мрій та уявлень.
Читайте також:
Як розпізнати покликання?
Крок 3: Дух служіння
Можливо, хтось дивується, чуючи, що документи Церкви називають духовенство терміном «служебного священства». Факт такий, що найчастіше чути, наприклад, про священство службове чи ієрархічне; однак улюбленою формулою ІІ Ватиканського Собору було «служебне священство», і це має своє просте обґрунтування: священство є служебним, оскільки священник отримує свячення, щоби служити вірним. (Згадайте, що казав Господь Ісус апостолам, які між собою сперечалися про першість: Мт 20, 25‑28.) Саме тому деякі духовні отці, які допомагають клірикам у семінаріях розпізнавати покликання, стверджують, що найкращою формою з душпастирських практик є та, яка перевіряє готовність до служіння. Тобто: лікарня, будинок пристарілих, госпіс — це набагато кращі місця розпізнавання покликань, аніж парафія чи школа. Там чітко видно, чи майбутній душпастир готовий «пахнути вівцями».
Це не тільки побожні загальники. Чимало юнаків борються з питанням: чи те, що вони сприйняли за покликання до священства, не є якоюсь формою втечі від вимог життя? Щоправда, престиж і матеріальний статус священника на сьогодні сильно занепали; однак цей шлях надалі гарантує безпеку і стабільність. Як перевірити, чи моя мотивація — чиста? Саме тут вирішальною справою є ставлення до служіння. Той, хто має таке прагнення, не втікає від тягарів життя. Якраз навпаки: він безсумнівно виходить їм назустріч.
Крок 4: любов до таїнств
Я ще раз повернуся до текстів ІІ Ватиканського Собору. «Декрет про служіння і життя пресвітерів», запроваджуючи поділ на священство загальне і служебне, пояснює просто, а чому полягає служебність цього другого: «Господь (…) поставив декого служителями, щоб вони у спільноті вірних священною владою рукоположення могли приносити Жертву й відпускати гріхи» (Presbyterorum ordinis, 2). Суттю служебного священства є звершення таїнств і проголошення Божого Слова: «Чиніть це на Мій спомин» (Лк 22,19б), що було сказано на Останній вечері; «Кому відпустите гріхи, відпуститься їм» (Йн 20,23а), «Проголошуйте Євангеліє всьому створінню» (Мк 16,15), що було сказано після Воскресіння. Це найважливіші пункти заповіту, який Апостолам залишив Господь Ісус. В усіх інших завданнях Церкви священника може замінити мирянин.
Якщо хтось хоче стати священником, бо його особливо захоплює праця з молоддю, — той повинен пам’ятати, що може займатися цим — також і в Церкві — без висвячення. Якщо хтось хоче стати священником, бо його запалила ревність несення Божого Слова тим, хто не знає Христа, то теж варто пам’ятати, що в євангелізаційній місії Церкви можна брати участь, залишаючись мирянином. Сіль життя священника, головна його суть — це таїнства і Слово. Замислитися над цією істиною буде важливим елементом розпізнання свого покликання. Вона може дати багатьом розуміння, що насправді вони шукають у своєму житті чогось іншого, ніж священство.
З другого боку, любов до літургії, особливо ж Євхаристійної літургії, радість від участі в ній становлять серйозні позитивні знаки покликання до Божої служби. Немає нічого випадкового в тому, що найбільше покликань зроджується зі служіння при вівтарі.
Крок 5: покликання до батьківства
У негативному розумінні, це означає, що священство не є життєвим шляхом для людей, нездатних заснувати сім’ю. Для священника бути батьком означає передусім зроджувати віру серед парафіян: власним прикладом життя, молитвами, проголошуванням Божого Слова. Священники — це татусі, батьки, бо, як каже ІІ Ватиканський Собор, вони збирають разом Божу родину. Завдання священника — повертати людей Богу-Отцю: «Ідіть за Мною, Я зроблю вас рибалками людей» (Мк 17,1) — сказав Ісус, покликуючи Симона Петра й Андрія. Отже, у позитивному розумінні, критерій покликання до отцівства означає бути покликаним до «риболовлі» людей для Бога.
Бути батьком (також і духовно) — це брати на себе відповідальність за інших людей, провадити їх, опікуватися ними та захищати їх від небезпек. Іншими словами, якщо покликаний до священства водночас покликаний до батьківства, то він повинен знаходити в собі такі риси, як доброзичливість до людей, сталість духа, вірність своєму слову, емоційну стабільність, особисту культуру. Цей список не є якимсь недосяжним ідеалом: він коротко викладає вимоги розпізнання до покликання бути зрілою людиною.
Читайте також:
Як відкрити своє покликання. Практичний порадник
Крок 6: раціональна оцінка того, чи я покликаний
Я вже чую невдоволене бурмотіння: а це ще що? Хіба ж покликання, яке приходить до людини, не перевищує апріорі того, що наш обмежений інтелект здатен осягнути? Хіба «мудрість цього світу» не є «глупотою в очах Бога»? (1 Кор 3,19а) Так, я погоджуюся. Якщо я наполягаю на тому, шо інтелект має бути залучений в оцінку покликання, то мені йдеться не про те, що рішення вступити до семінарії має бути холодно прораховане. В мінімальному розумінні, мова в цьому критерії про те, що розпізнавання покликань не може бути питанням виключно почуттів. Почуття характеризуються тим, що раніше чи пізніше минають. Колись минеться і суб’єктивне почуття покликаності. Хіба священник, у якого зникає таке почуття, має заявляти, що він уже більше не покликаний, і йти в миряни?
Раціональна оцінка покликання — це річ двозначна, бо дуже легко переростає в раціональне оцінювання того, чи я взагалі надаюся до священства; а кожний тверезо мислячий, хто постає перед безміром вимог та очікувань щодо священницького служіння, змушений ствердити, що він не надається. Дуже часто такі роздуми служать цілком справжнім Божим покликанням шляхетною відмовкою, щоб ухилитися від поклику. Тому треба бути обережним, щоб цей крок розпізнавання не перемінився в конкурс профпридатності.
З другого боку, повторю, — запитань типу «чи я покликаний бути батьком», «чи я хочу служити іншим», «чи я хочу бути рибалкою людей» не можна залишати виключно на суб’єктивну оцінку того, що я нині відчуваю. Рішення піти шляхом священства — це рішення цілої людини; а оскільки розум є невід’ємною частиною нашої людської природи, то й він також має бути включений у процес вироблення такого рішення.
Крок 7: згода на оцінку Церкви
Дивним для нас чином вибирали єпископів у давнину. Коли в IV столітті виник спір між аріанами й католиками, хто має стати новим єпископом Мілана, стався справжній заколот. На місце сутичок прибув намісник провінції на ім’я Амвросій. Тоді весь народ на площі (за голосом дитини, каже легенда) став кричати: «Амвросія — на єпископа!» І Амвросій став єпископом. Історія не повністю відповідає реаліям, але зберігає важливу й нині істину: в кінцевому підсумку, то Церква вибирає собі людей, які їй служитимуть. Коли довелося доповнити гроно Дванадцятьох після зради і смерті Юди, Петро разом з іншими визначили критерії прийняття до свого грона наступної людини (Діян 1, 21‑22). Ця історія також показує довіру до того, що рішення Церкви супроводжує та підтверджує воля самого Бога: «Ти, Господи, всіх серцезнавче, вкажи, кого з цих двох вибрав» (Діян 1,24).
У розпізнаванні покликання, таким чином, тільки моєї оцінки — замало. Її ще має підтвердити Церква, що сьогодні на практиці означає рішення єпископа дієцезії, з яким радиться ректор духовної семінарії. Декому це може здатися несправедливим. Не буде приємно мати переконання, що відповідаєш усім критеріям, а від інших людей зрештою почути підсумкове «ні».
З другого боку, як голос сумління, хоч і важливий, найменше відчувається людиною, так і оцінка Церкви — це найконкретніший критерій покликання і тому надзвичайно потрібна священникам. Як я згадував вище, почуття минають, захват минає, настають сумніви, чи я надаюся, чи впораюся, чи я не впав у якусь ілюзію, чи не обманюю сам себе. І саме тоді священникові на допомогу приходить факт, що Церква свого часу позитивно висловилася про його покликання.
Вочевидь, щоб такий вибір Церкви зміцнював у покликанні, потрібна щирість і прозорість особи кандидата до священства перед Церквою (перед настоятелями семінарій насамперед) під час років розпізнавання, проведених у духовній семінарії.
Переклад CREDO за: о. Марк Добженецький, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
