Від 2022 року подружжя Усленґі разом зі своїми доньками возять в Україну гуманітарну допомогу та допомагають біженцям.
В інтерв’ю Vatican News вони розповідають про те, що їх спонукає до цього; чи не бояться їхати в регіони, де часто відбуваються обстріли; про те, що хочуть донести своїм співгромадянам, коли повертаються в Італію.
«Для нас першa поїздка в Україну стала ніби початком відліку, немовби до того нічого не було і все почалося саме з того моменту, тому що цей досвід нас дуже змінив», — каже 22-річна Беатріче, чия сім’я за два роки здійснила шість поїздок в Україну, щоб везти допомогу і бути ближчими до людей, які страждають від широкомасштабного російського вторгнення. Сім’я Усленґі — батьки Луїджі та Крістіна, Бетріче та її молодша сестра 20‑річна Ребекка, мешканці Абб’ятеграссо, недалеко від Мілана — ділиться досвідом, який був не тільки тривожним через небезпеку обстрілів, багатим на події та зустрічі, але й спонукав їх до внутрішньої переміни, до відкриття нових вимірів своєї віри.
Свою першу поїздку в Україну родина Усленґі здійснила в березні-квітні 2022 року. Вони були серед 150 італійських волонтерів, які долучилися до мережі StopTheWarNow, координованої Асоціацією папи Йоана ХХІІІ. Вони привезли до Львова предмети першої необхідності та ліки. Повертаючись в Італію, вони взяли з собою 300 українських біженців, переважно немічних людей та матерів із дітьми.
«Їхнє життя таке ж цінне, як і наше»
«Я вважаю, що бажання допомогти ближнім — це загальнолюдська цінність, — пригадує Беатріче, — тому ми поїхали з наміром зробити все, що в наших силах; звісно — не щоб зупинити війну, але бодай принести хоч якесь полегшення». На запитання, чи не боялися вони їхати в країну, де йде війна, молода італійка відповіла: «Ні. Ми їхали з думкою, що не буває “людей першого і другого сорту”. Той факт, що українці під бомбами, не означає, що ми не повинні їхати до них: їхні життя такі ж цінні, як і наші, і якщо вони живуть у тій ситуації вже два роки, то чому ми не можемо бути трохи з ними?»
Ребекка, молодша сестра, додає: «Трохи страху є, але щоразу, коли ми повертаємося додому, ми відчуваємо, що любов, дружба, близькість і солідарність мають набагато більшу вагу, ніж страх. Коли ти там граєшся з дітьми, коли бачиш усмішки жінок і літніх людей, навіть якщо вони не говорять твоєю мовою, але все одно кажуть “дякую” за те, що ми приїхали, то це, врешті-решт, допомагає перебороти страх і подолати все».
Беатріче і Ребекка є членами Leo Club — молодіжного відділення міжнародної асоціації Lions Clubs International, до якої також належить їхній батько. З цією асоціацією сім’я Усленґі вдруге поїхала до Львова в червні 2022 року і забрали з собою в Італію дві сім’ї біженців, яких радо прийняли в регіоні Ломбардія.
Компенсовані хвилювання
Ми також запитали Крістіну, матір дівчат, чи вона не боялася брати з собою дочок, особливо на початку війни, коли ситуація в Україні була ще дуже невизначеною. «Так, безумовно, мені було страшно, — відповідає вона, — але заспокоювало те, що ми там були всі четверо».
Занепокоєння Крістіни було компенсоване, коли вона побачила, що дівчата сприйняли цей досвід дуже близько до серця і, повернувшись в Італію, старалися передати його іншим молодим людям. Бо, як каже Крістіна, «розповідати іншим про те, що ти насправді бачиш і відчуваєш на власній шкірі, а не те, що бачиш по телевізору, — це зовсім інше». Це принесло конкретні плоди: з грудня 2023 по січень 2024 року Беатріче і Ребекка взяли участь у ще одній поїздці в Україну (до Миколаєва й Одеси), і до них долучилися молоді люди віком від 19 до 30 років, члени Leo Clubs із регіонів Ломбардії та П’ємонта. Їхня місія була зосереджена на допомозі дітям і молоді.
Прагнення українців до відбудови
Для Луїджі також було важливо побачити все на власні очі, бо «те, що показують по телевізору, — це неповна картина; там зовсім інша атмосфера». Визнаючи, що вздовж лінії фронту тривають важкі бої і російські ракети часто потрапляють у віддалені від фронту регіони, італійський волонтер підкреслює: «попри це, життя триває, і український народ має велику силу, щоб прямувати далі». Західні ЗМІ повинні показувати «не тільки обстріли і руйнування, а й те, що люди оговтуються, що вони відбудовують зруйновані будинки, показувати села, які продовжують жити, попри все».
Луїджі і його дружина належать також до Товариства св. Вікентія де Поля, яке приєдналося до гуманітарних поїздок в Україну, організованих мережею StopTheWarNow. У Миколаївській та Одеській областях вони побачили, як уся Вікентійська родина, і зокрема асоціація «ДеПоль», допомагає людям відновлювати помешкання.
Не хлібом єдиним
Під час гуманітарних місій італійські волонтери привозили в Україну харчі, шкільні матеріали, ліки та медикаменти, лікарняне обладнання й техніку (також інвалідні візки та ультразвукові сканери). Окрім цих речей, безумовно необхідних для виживання, вони дарували людям співчуття і близькість. «Під час першої місії до Львова, — розповідає Крістіна, — було дуже зворушливо бачити переселенців — матерів із дітьми, літніх людей, змушених покинути свої домівки. Вони довірилися нам і приїхали з нами в Італію, в сім’ї, в яких досі мешкають, і ми досі їм допомагаємо. Треба також сказати, що, незважаючи на війну, я бачила стільки солідарності навіть серед них самих, серед матерів. Навіть коли ми поїхали в Киселівку, село біля Херсона, яке пережило російську окупацію, там ми побачили багато матерів, які справді дуже допомагають одна одній і підтримують усіх на дусі».
Це не просто сторінка в підручнику історії
«Такий досвід змінює, — підтверджує Ребекка, — бо бачиш на власні очі та відчуваєш на собі те, що ми вивчали у підручниках з історії: на двох сторінках можна було побачити десять років війни, і я завжди думала: “Так, це було”, а потім забувала про це. Натомість, поїхавши в країну, де йде війна, і побачивши все, що відбувається насправді, ти розумієш, наскільки все по‑іншому; розумієш, що війна існує, і не тільки в Україні: люди воюють і гинуть в усьому світі, і це не просто сторінка в підручнику історії».
Ребекка згадує слова, які їй казали дорослі, коли вона була молодшою: «Ти маєш розуміти, як тобі пощастило, що ти добре живеш, що ти маєш можливість ходити до школи, що в тебе є доступ до чистої води». «І коли я приїхала в країну, де триває війна, — підкреслює вона, — то насправді зрозуміла, що означають ці слова. Я можу пити воду з-під крана, а в Миколаєві водогін розбомблений. Або як мені пощастило, що в моєму домі є електрика чи гаряча вода. Або, банально, — те, що мене найбільше вразило: як мені пощастило, що вночі можу спокійно спати і не боятися».
«Я таке бачив у відеоіграх»
Протягом двох років Беатріче і Ребекка ходять до початкових, середніх і старших класів шкіл, щоб розповісти про свій досвід. «Під час наших свідчень ми часто повторюємо фразу Мартіна Лютера Кінга: “Ви можете не бути відповідальними за ситуацію, в якій перебуваєте, але ви станете відповідальними, якщо нічого не зробите, щоб її змінити”, — розповідає Беатріче. І це зазвичай трохи промовляє до сумління». Однак молодим волонтеркам не завжди легко розповідати про сувору реальність війни поколінню, яке звикло бачити війну і бої у відеоіграх.
«Одного разу, коли ми розповідали підліткам про війну, — каже Беатріче, — мене вразив хлопчик, який, побачивши фото зруйнованої будівлі, сказав: “Це не справляє на мене враження, тому що я бачу це у відеоіграх”. Отже, треба якось допомогти цим дітям віднайти контакт із дійсністю, — додає вона. — Звісно, для молоді, яка приїхала з нами, а це були люди віком від 19 до 30 років, це був сильний досвід».
Говорячи про молодь, Ребекка згадала про українських дівчат, із якими вони познайомилися в Миколаївській області і які організовують невеличкі центри для дітей, бо діти не можуть ходити до школи і не завжди можуть вийти на вулицю. «Цим дівчатам по 16-17 років і вони мають величезну силу, щоб займатися цією діяльністю, яку вони проводять постійно, попри те, що вони самі перебувають у складній ситуації, бо теж переживають війну, не можуть ходити до школи і, можливо, у них є брат чи батько на фронті. Але, попри все, ці люди не опускають рук, вони дуже допомагають одні одним, і це дуже цінне».
Людяність — це найважливіше
Повертаючись з України, Луїджі намагається розповісти італійським друзям не лише про події. «Інша річ, яку ми хочемо донести, — каже він, — що ці люди мають набагато активніше соціальне життя, ніж наші люди в Італії. Це абсурдно, бо українці, порівняно з італійцями, мають стриманіший темперамент; але вони відразу об’єдналися». Луїджі розповідає про свого друга, українського священника Віталія Новака зі Згромадження отців-місіонерів святого Вікентія де Поля. Він облаштував каплицю в мікроавтобусі «з вівтарем усередині, щоб їздити і служити Святу Месу в місцях, де немає храму».
«Бо громада просить про це, громада хоче бути разом, — додає Луїджі. — Ми показуємо італійцям фотографії, щоб вони зрозуміли, як важливо бути разом, а не ізольованими у власних квартирах. Бо тут ми насправді відчуваємо цю проблему, і хочемо донести нашим землякам, що людяність — ось найважливіше, а не всі інші ефемерні речі у споживацькому способі життя».
Під одним Богом
В Україні, де є представники різних конфесій та релігій, італійський волонтер також набув новий досвід у вірі. «В Італії ми звикли бачити переважно Римо-Католицьку Церкву, а в Україні є кілька Церков: православні Церкви, Католицька Церква латинського і візантійського обряду, є протестанти. Ми в різних місіях зустрічалися з представниками різних Церков. Війна об’єднує всіх людей під одним Богом. І моє сприйняття віри, моє переконання після 50 років життя теж трохи змінюється, бо там ти справді розумієш, що ми всі — під одним небом і під одним Богом».
«Безумовно, — додає Беатріче, — цей досвід змусив нас замислитися над тим, що замало ходити на Святу Месу, щоб бути добрими християнами: мабуть, щоб бути добрими християнами, ми повинні діяти. Коли бачимо, що наш ближній у потребі, то треба діяти».
фінансово.
Щиро дякуємо!
