Питання: Церковна заповідь каже: «У гріхах принаймні раз на рік сповідатися». Чому саме раз на рік? Чи потрібно сповідатися частіше, ніж раз на рік?
Відповідає брат Олександр Могильний OFM Cap.
Чи потрібно сповідатися частіше, ніж раз на рік?
Різниця між Декалогом і церковними заповідями полягає в тому, що Церква хоче наблизити нам Бога. Церква дає нам Бога в Таїнствах. Але разом із тим вона хоче, щоб ми були чутливими до зміни свого мислення.
Чому Церква каже сповідатися хоча б раз на рік? Справа в тому, що люди перестають сповідатися. Це проблема не лише нинішнього покоління, вона триває вже досить довго. Люди втратили відчуття гріха. А як немає гріха, то з чого сповідатися? Якщо людина не бачить, у чому вона згрішила, то навіщо практикувати Таїнство сповіді і примирення? Це не «технічна» проблема — хоча на перший погляд так може здаватися. Церква завжди заохочує, щоб не було таких зловживань зі сповіддю, як сповідатися раз на кілька років. Ідеться про дух. Людство сьогодні втратило відчуття гріха, а значить, втратило відчуття Бога. До цього можна підходити по‑різному: чи гріх говорить нам про Бога, чи говорить нам про нас; і що саме говорить про Бога і про нас?
Гріх — не найважливіший. Важливе відчуття гріховності. Це не емоційне переживання, не емоційний стан, а відчуття усвідомлення свого гріха. Людина грішить — значить, порушує заповіді. Бо найпростіше визначення гріха — це «свідоме і добровільне порушення Божих або церковних заповідей», заперечення істин віри. Тобто людина свідомо відкидає Божий задум, відкидає правду. А отже, вона має свою правду, своє бачення, свій задум, свою концепцію. Коли людина усвідомлює свій гріх, то що вона робить із ним — сповідається чи не сповідається, навертається чи ні, — це вже інша справа. Але вона має відчуття гріха, має розуміння того, що робить собі кривду. Однак набагато гірше, коли відчуття гріховності немає, коли людина вважає, що все гаразд. Це — найстрашніше.
Тому Церква показує проблему, яка виникла дуже давно: люди перестають сповідатися. Вони сповідалися, причащалися на Великодні чи Різдвяні свята — і все. А коли люди не приступають до сповіді, то перестають мати контакт із досвідом Божого милосердя. Церква, знову ж таки, наголошує на тому, як ми переживаємо, як приймаємо Бога, яким Він є. Так, ми маємо істини віри; віримо в ось такого Бога, як каже нам Церква. Але милосердя Бога — це питання не лише гріха. Це справа доброти Бога. Бог милосердний — але не мусить таким бути. Він відпускає нам гріхи — але не мусить цього робити. Отож милосердя відкриває, який Бог добрий до нас.
Погляньмо на майже фінальну частину притчі з Євангелія від Луки про блудного сина (або про милосердного батька). Батько дає синові одяг, перстень, взуття, приймає заново, відновлює в авторитеті. Хоча міг би зробити розрахунок із цим сином, міг би провести суд, закликати до відповідальності. І син був готовий до цього. Він ішов із думкою, що втратив батьківську довіру, авторитет; що він не достойний бути сином; і з наміром бути в батька навіть наймитом. Але батько не хоче цього чути. Євангельська сцена дає нам через ці відчуття — ми бачимо і чуємо — розуміння доброти Бога. І коли людина втрачає практику досвіду цієї доброти, то втрачає чутливість до Бога. Це дуже небезпечно.
Чому Церква визначає сповідь саме раз на рік?
Це пов’язано з Великодніми святами. Церковні заповіді також говорять про літургійний цикл. Літургія каже нам не про форму нашого життя, а про цю чутливість до Бога, яку ми отримуємо зокрема через літургію. Літургія — це культура віри: в тому, як ми одягаємось, як поводимось у храмі, коли звершуються ті чи інші таїнства тощо. Культура віри — це спосіб нашого буття як людини; це про те, які ми маємо стосунки з Богом. Але все обертається навколо Пасхи — Воскресіння Христа.
І хоча у Західній Церкві літургійний рік розпочинається з Адвенту, всі свята, весь календар веде до Пасхи — до Великодніх свят. Язичницькі свята мають замкнений цикл, у якому нічого не змінюється, тобто немає надії. Натомість Воскресіння Господа Ісуса дає Христовій Церкві, християнській релігії, концепцію спіралі — шлях до вершини. Есхатологія — це не про кінець; це про відкритість, про вихід із себе.
Церква говорить про те, що людина проживає рік. Це багато. У нинішньому світі інколи людина один рік може прожити як пів життя — дуже швидко, динамічно. Тому саме в період Великодніх свят Церква заохочує подивитися, як ми живемо, як ми прожили цей рік, чи наша віра у воскреслого Христа впливала на наше життя, і як саме. Бо сповідь — це не просто перелік гріхів за якийсь період. У сповіді ми отримуємо Святого Духа, який допомагає нам побачити, як ми проживаємо своє життя: не від народження, а від останньої сповіді. Вона могла бути рік тому, могла бути вчора — неважливо. Важливо, як ми цей час прожили. Чи хрест Ісуса, Його воскресіння мають значення для нас, чи впливають на нас? Ми відкриваємо свої слабкості, свою бездарність, марнування дарів або нехтування ними, цинізм щодо Бога і Його Жертви. Сповідь говорить також про дух. Людина може сповідатися по‑різному: може приступати до сповіді й не пережити навернення; а може сповідатися й пережити воскресіння. Саме Пасхальні свята є тим центром тяжіння, який говорить про цикл життя людини.
Чи допоможе людині сповідь лише один раз на рік?
Це шлях. Церква дає заповіді, щоби совість людини була чутливою. Є нагода зустрітися з Богом. Бо сповідь — справа не лише гріхів. Це цілий комплекс дарів Святого Духа. Сповідь також пов’язана з наступним етапом людського життя. У сповіді ми отримуємо благодать боротися і не грішити. Тому, навіть якщо дотримуватися тільки цієї заповіді, то є шанс, що людина відкриє для себе, що може частіше користатися з Божого милосердя, частіше отримувати його. Поки людина живе, вона має шанс зустрітися з Богом. Бо якщо вона не практикує регулярну сповідь, то, швидше за все, цієї зустрічі немає. Але, разом із тим, у цій людині все ж таки є надія. Якби взагалі відмовитися від сповіді, то це би означало, що ця людина не сподівається на зустріч із Богом, що ця зустріч нічого не дасть, не перемінить її життя. Але якщо людина все ж таки йде до сповіді, навіть із суто зовнішніх приводів, то десь там у ній все ж є те прагнення Бога. Можливо, воно не відкрите, не усвідомлене до кінця, але воно є. Те, що людина хоче посповідатися, хоче причаститися, — це і є той крок. Богу про це йдеться. Він чекає на хоч би найменший знак, що людина відкривається на Нього.
Церква має таку глибоку інтуїцію. Цією заповіддю вона хоче показати, що Бог чекає на такий знак, шанує людину, шанує її свободу. Він не може нічого зробити проти людської свободи. Навіть якщо людина відкидає Його, не хоче, — то Бог це шанує, для Нього це святе. Але, разом із тим, Він не полишає надії. Бог постійно чекає. Його надія не закінчиться ніколи, поки людина житиме. І ця церковна заповідь говорить саме про це: Бог завжди чекає.
Навіщо сповідатися регулярно, якщо Церква каже «раз на рік»?
Інколи люди неправильно тлумачать, що треба сповідатися лише раз на рік. Натомість Церква взагалі не дає приписів, скільки разів сповідатися. Вона говорить про межу — хоча б раз на рік. Це пов’язано з Пасхальними святами, з Жертвою Ісуса Христа. Регулярність сповіді показує прагнення людини зустрітися з Богом.
Для мене особисто таким промовистим знаком є Таїнство сповіді. Момент навернення, зміни у житті відображається саме в цьому таїнстві. Бо можна слухати Слово, можна ним захоплюватися, можна плакати, сміятися; але коли немає зустрічі з милосердям Бога — то невідомо, чи насправді зустріч із Ним відбулася. Можливо, людина зустрілася зі своїми емоціями, але не зі своєю свідомістю, розумом; не відкрила Бога як Особу. Емоційний момент переживання Бога іноді шкодить.
Натомість сповідь говорить про щось більше. Там є емоції, але є і розум. Бо людина сповідається не з того, що відчуває, а з того, що свідомо порушила. Тобто внаслідок дії практичного розуму людина відкриває свої переступи: йдеться про 10 Божих заповідей, церковні заповіді, істини віри, вчинки милосердя. Це не відчуття. Це стосується всієї людини. Вона усвідомлює, наскільки на цей момент має розуміння себе, свого вчинку, свого переступу; і що завдає рани Божому Серцю. Тому сповідь — це акт навернення. Знову і знову милосердний Син стає між нами і Богом-Отцем.
Людина усвідомлює, що їй було добре, їй було приємно, вона насолоджувалася, але також вона зазнала скрути, страждання — вона так переживає своє життя. Проте вирішила піти й визнати правду про себе: що її життя ось таке, і людина готова понести відповідальність за те, як вона його проживає.
Можна сповідатися хоч щодня. Хтось сповідається раз на місяць. Церква заохочує до таких днів віднови: перший четвер, п’ятниця, субота місяця. Але це теж не є обов’язком. Ці дні теж пов’язані з визначними подіями і постатями — все має тісний зв’язок з особою Воскреслого Христа. Знову і знову відкривається життя людини, її віра, її чутливість до Бога. Тут ідеться не про чутливість особи, бо вона може бути гіперчутливою, але далекою від Бога; йдеться про акт віри: я залежу від Бога; моє життя — тільки навколо Божої Особи. В Його волі — мене покарати чи пробачити, нагородити. І людина щораз більше відкриває, що Бог не карає, що Бог є добротою, що Він милосердний, ніколи не відкине, завжди прийде на допомогу. Тоді людина вдячна. Вона приходить не лише для того, щоби просити Бога про щось, а щоби дякувати Йому за Його вірність. Коли людський досвід спирається на досвід Божого милосердя, то зростає довіра до Бога.
Повністю відеозапис розмови з братом Олександром Могильним дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
