Час священницьких свячень та їхніх річниць є також нагодою поставити запитання про священство. Що ми хотіли би побажати священникам, або яких саме священників ми б хотіли мати в нашій Церкві?
Почнімо з самого початку. Що нам каже Євангеліє? Ось група з дванадцятьох, яких Ісус вибрав і виховував. На завершення дав їм завдання переказувати іншим Євхаристію та примирення.
Віра і стосунки
Виходячи з того, як Він їх виховував, можна припустити, що насамперед Господь акцентував увагу на двох питаннях: особистій вірі та ставленні до іншої людини. Ісус уникав формалізму і показував, як дивитися на віру в ключі любові й довіри до Бога, а не з релігійного обов’язку. На сторінках Євангелія ми знаходимо різні історії розмов Ісуса з фарисеями та законовчителями, які мали інші погляди на це питання; тому Він часто з ними сперечався. Що стосується ближнього — певно, нікого не треба переконувати, як сильно революційним був підхід, запропонований Ісусом. На запитання «хто мій ближній?», «скільки разів прощати?» Він відповів не лише словами, але самим своїм життям. І цю науку Він залишив своїм Апостолам.
Можна розмірковувати, чому Він не залишив своїм учням переліку детальних приписів про те, як діяти, як правити Євхаристію і як служити Таїнство примирення. Може, Господь не хотів, щоб вони одразу впали у формалізм, як їхні старші брати у вірі? Може, саме так влаштоване християнство загалом? Ісус залишає нам основу, показує, де Джерело, — а людина в кожному поколінні добудовує отриманий фундамент і прокладає свій шлях до Джерела. Будівництво буває кращим чи гіршим, надійним або крихким, як і стежки до Джерела — інколи прості, інколи дуже покручені.
Якби Ісус хотів іншої Церкви, Він залишив би нам не дві таблиці Декалогу, а, можливо, навіть цілу бібліотеку з сувоями законів. Але ні — все не так. У Катехизі Католицької Церкви ми можемо прочитати, що:
Християнська віра — це не «релігія Книги». Християнство — це релігія Слова Божого, «не написаного і німого слова, а Слова воплоченого й живого» (св. Бернард із Клерво, Проповідь на слова «Післаний був…», 4,11.). Щоби Святе Письмо не залишилось мертвою буквою, треба, щоб Христос, Вічне Слово Живого Бога, через Святого Духа «відкрив нам розум, щоб ми розуміли Писання» (Лк 24,45).
І тому ми постійно будуємо нові доми молитви й торуємо нові стежки віри. Ми шукаємо близькості з тим, що нам залишив Ісус, але близькості не з формою, а з суттю. Тому ми одягаємося не так, як Він; проводимо дні не так, як Він; намагаємося впоратися з численними справами та проблемами, що не були відомі дві тисячі років тому, а тепер є нашою повсякденною реальністю. Іноді ми вважаємо, що будемо більше цінувати Євхаристію, якщо відокремимо її від «profanum», — а за кілька століть доходимо висновку, що ніхто й ніщо не повинно її заслоняти і просимо священника обернутися і не заступати собою цю найважливішу Особу.
Священство «сьогодні»
Питання про священство «сьогодні» це питання, актуальне вже дві тисячі років. Простих відповідей немає — хоча, мабуть, завжди знайдуться ті, хто стверджуватиме, що «колись» було добре і ми повинні до цього «колись» повернутися. І неважливо, чи це «колись» означає Тридентський Собор а чи Єрусалимський: таке мислення є ілюзією, що випливає з суму за простим рішенням. Повернімося до Церкви першого, третього чи шістнадцятого століття — і проблеми зникнуть? Ні, вони не зникнуть. Ми живемо тут і тепер, і вивчаємо минуле, щоб могти будувати майбутнє.
Священство «сьогодні» — це заклик до постійного пошуку. Фундамент уже є: це сам Христос і те, що Він нам залишив. Таїнства, особливо Євхаристія і сповідь, — невідчужувані і незамінні. Кардинал Рись, коментуючи листа Папи Франциска до парафіяльних священників, наголошує на незамінності священства. Але ця не‑замінність не є результатом унікальності конкретних людей, та й не вимагає такої унікальності! Незамінним є Таїнство, в священик є тим, хто відчиняє нам двері до цього таїнства. Він є свого роду воротарем — от у цій ролі він незамінний; але в центрі завжди має залишатися найважливіше, те, що є за цими відчиненими дверима: Ісус.
Що фундаментальне і що вторинне
Коли з поля зору зникає фундамент — наші очі природним чином шукають інших образів. Тоді ми мимохіть зосереджуємося на тому, що є другорядним, надбудовою. Мирянин, священник, монахиня — кожен стикається зі спокусою підмінити основне другорядним. Не йдеться про відкидання цього «вторинного», бо й воно важливе, — але важливе за умови, що збудоване на надійному, Христовому фундаменті. Бо якщо ні, то Євхаристія швидко стане лише приємною зустріччю з цікавою проповіддю, а сповідь — мотиваційною розмовою про мої життєві проблеми. Це теж важливо; але це не фундамент.
А, може, труднощі в розумінні священства «сьогодні» є частиною більшої проблеми, розуміння християнства «сьогодні» загалом? Як його розуміти, як розшифрувати сучасний контекст, як шукати і розпізнати голос Бога? Тож побажаймо всім священникам, щоб у множині будівель і множині доріг вони змогли розпізнати, що збудоване на правильному фундаменті і які дороги ведуть до того єдиного Джерела.
Переклад CREDO за: о. Пшемислав Цвєк, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
