Ларрі Чапп, професор теології та багаторічний викладач університету Франциска Сальського у Пенсильванії, ділиться відвертими думками про доцільність Синоду і про «слона у вітальні», неувага до якого з боку Церкви провадить до фатальних наслідків.
У березні 2013 року кардинал Хорхе Берґольйо виголосив коротку промову перед кардиналами, зібраними на конклаві, у якій описав своє бачення Церкви, що була би набагато менш «автореферентною» (коли поняття посилається саме на себе, тобто «саме собі є доказом». — Прим. ред.). Натомість він шукав Церкви, яка серйозно ставиться до читання знаків часу та реагує на них з пастирською творчістю та запалом.
Але що сталося з цим баченням через одинадцять років?
Синод про синодальність, один із ключових проєктів цього понтифікату, — це дуже самореферентний набір процесів, що триває вже три роки. Та цей проєкт — не лише вправляння у самореферентності; він також відволікає увагу від справжніх душпастирських потреб нашого часу. Це марно втрачений момент, тоді як в умовах нинішньої культурної кризи надто мало є моментів, які можна дозволити собі змарнувати.
Що це за криза? Коротко кажучи, це криза невірства, яка є «водяним знаком» усіх сучасних західних культур.
Один із найбільш очевидних аспектів сучасного невірства — це те, що воно справжнє. Іншими словами, ми повинні серйозно сприймати причину того, чому дедалі більше наших сучасників не сприймають Євангеліє. Вона полягає в тому, що люди інтелектуально не погоджуються з фундаментальним християнським наративом про реальність. Сучасне невірство — це істинне невірство. Це дуже важливо, і це має бути найочевиднішим фактом, — але схоже, що це не для всіх так.
Сучасні люди у явний чи прихований спосіб розвинули власне відчуття «істинно реального», яке прямо суперечить інтелектуальному змісту християнського опису реальності. Жорстокий факт полягає в тому, що більшість наших сучасників не вважає християнську розповідь про буття істинною. Її думка здається їм застарілою, оскільки це набір відповідей на запитання, яких більше ніхто не ставить. Фундаментальні категорії християнства тепер здаються більшості наших західних сучасників слабким відлунням давно померлої зірки. Гріх і спокута, покаяння, спасіння і прокляття, а також необхідність особливого набору Таїнств для належного примирення з Богом — усе це суперечить терапевтичному деїзму та релігійному егалітаризмові нашої епохи.
Корінь проблеми — те, що принципово суперечить християнській вірі: матеріалізм нашої культури, несумісний із християнським посланням про реальність і важливість надприродного. Як нещодавно сказав один мій друг-священник: «Здається, ніхто більше ні в що не вірить. Включно з духовенством».
Наслідком цієї неуваги до «слона у вітальні» стало майже комічне видовище самоорієнтованої Церкви, що витрачає час і ресурси на абсолютно нерелевантну проблему церковних структур. Наша культура перебуває у розпалі реорганізації соціального порядку внаслідок двох століть атеїстичного та нігілістичного набору принципів «смерті Бога». Католицька Церква натомість вирішила, що найактуальніша проблема — це її внутрішній бюрократичний апарат. Ніби якщо ми зможемо реформувати курію, заснувати нові «служіння», розташовані в ерзац-дієцезіяльних «офісах супроводу», і краще «прислухатися» до світського, ліберального крила Церкви (ох ці бідні занедбані «периферії», які пережили такі жахливі гноблення!), то ми зупинимо наше культурне падіння у безодню безглуздя. Нібито зможемо зупинити церковну кровотечу з перерізаної артерії віри прикладанням компресу, який називається «синодальність».
Насправді я даю щедрий кредит нинішнім церковним лідерам, відповідальним за це вдивляння Церкви у власний пуп. Бо для того, щоб мати змогу оцінити справжню природу наявної культурної кризи, потрібно бути передусім інтелектуально серйозною людиною, яка глибоко думає про такі речі. Але про цих людей такого не скажеш, і доказом є той факт, що вони не наважуються ставити насправді основоположні запитання про культурну природу сучасного невірства. Вони не замислюються, чи не заразила ця культурна криза й Церкву, — а отже, чи має наше «синодальне слухання» належні інструменти, щоб розділяти здорову тканину й пухлину?
Яскравий приклад такої неймовірної поверховості — це голова Конференції єпископату Німеччини Ґеорґ Бетцінґ, який у відповідь на статистику (згідно з якою з 2019 року Церкву офіційно покинуло 1,7 млн німецьких католиків) заявив: це лише доводить, що відповіддю на кризу має бути подвоєння ліберальних реформ «синодального шляху». Байдуже, що німецькі протестанти, які вже десятиліттями проходять через такі «реформи», також щороку втрачають сотні тисяч членів. Не звертайте на це уваги. Єпископ Бетцінґ вважає причиною виходу людей із Церкви недостатню відповідність Церкви панівним цінностям сучасного німецького секуляризму.
Але це стосується не лише німецької Церкви, адже ми бачимо ту саму інтелектуальну тупість серед найгучніших прихильників Синоду про синодальність. Ми витратили роки на те, що увійде в історію як один із якнайбільш взірцевих прикладів гри на скрипці на тлі підпаленого Рима. Дуже мало кого зі звичайних католиків насправді хвилює Синод — якщо вони взагалі про нього знають; ще менше з них розуміють, що воно взагалі таке. Навіть ліберальні католики миттєво б дали задню, якби Папа завтра вранці видав указ, що тепер ми будемо висвячувати жінок, благословляти гей-шлюби та офіційно додамо веселковий прапор до літургійних кольорів.
Тому вся балаканина довкола різних синодальних публікацій останніх кількох років — це просто димова завіса, яка маскує той факт, що йдеться насамперед про зіткнення неспівмірних світоглядів. Цей вибух порожнього церковного словоблуддя про «слухання», «включення» та «діалог» — ще одна ознака гниття й одурманення Церкви, не здатної по-справжньому осягнути океан зневіри і практичного атеїзму, який є нашим справжнім середовищем: як у Церкві, так і поза нею.
І це не застало нас зненацька. У 1830-х роках тоді ще англіканець Джон Генрі Ньюман попереджав, що сучасність кидає нам абсолютно новий виклик, оскільки представляє докорінно іншу символіку реальності, що призвело до фундаментальних змін у людській свідомості — втрати віри у надприродне і редуктивного матеріалізму. Молодий Йозеф Ратцінґер у своїй гучній статті 1958 року написав, що сучасна Церква складається з язичників, які досі вважають себе християнами. Анрі де Любак у «Драмі атеїстичного гуманізму» (1944) стверджував, що сучасний світ і Церква перебувають у зіткненні антропологій, а це провадить до зіткнення конкурентних форм гуманізму: світської й нігілістичної та христоцентричної й католицької; і саме другу Церква має визнати справжньою «ознакою часу» та відповісти сильним і пророчим голосом.
Це єдина належна герменевтика розуміння цілей Другого Ватиканського собору і його христоцентричної теологічної антропології. Один із єпископів Собору, Кароль Войтила, ставши Папою, присвятив свою першу енцикліку («Redemptor hominis») саме цьому виклику — христоцентричній антропології Церкви, у відповідь на сучасну антропологію матеріалізму і невірства.
«Синодальний процес» принципово суперечить Собору, оскільки він самореферентно зосереджений на бюрократичному та зовнішньому апараті Церкви як, очевидно, найактуальнішому і найважливішому питанні нашого часу. Щось дуже сильно не так із цією низкою зустрічей, головна суть яких полягає в тому, як проводити ще більше зустрічей, або з комітетами, де навчають створювати комітети, або в блок-схемах, які показують нам, як робити блок-схеми, і в слуханні сесій про те, як організувати ще більше сесій для слухання.
Будь-хто, хто хоч колись працював на реальній офісній роботі в реальному світі, знає, що такі «процеси» — це офісний кошмар. Ба більше, вони оманливо тоталітарні й мало чим нагадують реальне спілкування. Фактично, це симулякр справжнього діалогу, покликаний створити ілюзію дискурсу — з кураторською балаканиною за круглим столом із комісаром-«фасилітатором».
Але тепер нам кажуть, що вся ця синодальна балаканина з посиланням на саму себе — це справжнє значення Другого Ватиканського Собору. Мене запитують, чому я останнім часом так багато пишу на цю тему. Тому що відбувається спроба (подібна до того, що сталося в 1965-1978 роках) узяти під контроль церковний наратив і запропонувати ревізіоністський звіт про останні 60 років, де папи Йоан Павло ІІ і Бенедикт XVI постануть як вороги Собору, а Папа Франциск (нарешті!) реалізує його у свій «синодальний» спосіб.
Але насправді все навпаки, і це, на мою думку, має значення. Два попередніх Папи розуміли кризу невірства, що тримає західний світ у своїх лещатах. Вони розуміли, що цей фактичний атеїзм також проник і в мозок Церкви. Вони розуміли, що на карту поставлено не богословські моменти, які цікавлять лише фахівців, а глибоку правду про Бога, реальність, історію та про те, що означає бути людиною. Вони розуміли, що ми живемо у культурній гегемонії безглуздя, яке балансує над безоднею безладу й випадковості, визнаючи лише силу та принцип задоволення.
І вони розуміли, що саме II Ватиканський Собор пропонував як протиотруту у своїй теологічній антропології. Тому численні подорожі Йоана Павла ІІ не були, як стверджують його критики, піаром Папи-«селебріті», що гріється у сяйві лестощів. Це були місіонерські зусилля Папи-євангелізатора, який намагався просувати послання, що «тільки в таємниці воплоченого Слова таємниця людини стає справді ясною».
Папа Бенедикт XVI, хоч і подорожував менше, проте залишив нам низку богословських праць, які містять те саме твердження. Церква, яка втратила з поля зору той факт, Хто є Христос і що тільки Він може нас спасти, — це Церква, яка втратила відвагу і свою мету. Церква існує для того, щоби спонукати до святості й тим самим вдихати вогонь у свої сакраментальні формули. Тільки така Церква — христологічно обґрунтована місіонерська Церква євангельського вогню — може відродити пристрасть пророків; єдиних, здатних бачити те, чого інші не бачать, а отже, єдиних, хто може знову представити Христа нашому невіруючому світу (так, навіть невіруючим у самій Церкві). І вона є повною протилежністю самореферентній Церкві «синодального слухання», яке не чує, і «бачення», яке не бачить.
фінансово.
Щиро дякуємо!
