Повага до тих, хто, на нашу думку, на неї не заслуговує, ймовірно, є однією з найбільших проблем у людських стосунках. Як ми можемо шанувати чиюсь гідність, якщо людина завдала нам болю, образила когось іншого або веде безладний спосіб життя?
Католицький погляд на це питання залежить від одного центрального, основоположного принципу: кожна людина створена на образ і подобу Божу, а отже має невід’ємну гідність.
Ця гідність не здобувається хорошою поведінкою чи моральною досконалістю, а вільно дарується Богом — факт, що лежить в основі католицького вчення про повагу.
Таким чином, виявляючи повагу до кожного, ми діємо відповідно до відомої нам правди. Поведінка іншої людини не має примушувати нас до зради нашої власної прихильності істині.
Святий Тома Аквінський пов’язує повагу з чеснотою справедливості. У своїй «Сумі теології» він визначає справедливість як надання кожній людині того, що їй належить. Це не означає просто винагороду чи покарання за дії; це означає визнання того, що їм належить як Божим створінням. У цьому сенсі, повага — це форма справедливості, яка визнає внутрішню цінність кожної людини, незалежно від її дій. Вона відображає ту справедливість, яку показує нам Бог: незаслужену благодать і милосердя до наших власних недоліків.
Катехизм Католицької Церкви підтверджує цю ідею: «Пошана до особи виявляється в пошані засади: “Нехай кожен, без жодного винятку, вважає свого ближнього як “другого самого себе”» (ККЦ, 1931).
Іншими словами, поважати когось, навіть якщо ми вважаємо, що він чи вона на це не заслуговує, означає щось більше, ніж зовнішню ввічливість — це означає бачити їх рівними собі за гідністю.
Але ця повага не пасивна. Згідно з католицьким вченням, поважати людину не означає ігнорувати її недоліки, потурати гріховній поведінці чи виправдовувати несправедливість. Як пояснює Аквінат, до справедливості належить виправлення. Справжня повага може включати притягнення до відповідальності — не з мстивості чи зверхності, а з любові та турботи про душу. Ми можемо шукати справедливості у формі відповідальності, твердо дотримуючись істини, що кожна людина — улюблена дитина Бога.
Вчення Ісуса дають щодо цього найчіткіші вказівки. У Нагірній проповіді Ісус закликає нас любити наших ворогів і молитися за тих, хто нас переслідує (Мт 5, 44). Це радикальна природа християнської поваги — поширювати любов, милосердя та гідність навіть серед тих, хто здається негідним у наших очах.
Коли ми уважно придивимось до прикладу Христа, то побачимо, що Його пошана до людства ніколи не залежала від поведінки окремої людини. Ісус звертався до збирачів податків, повій і грішників не тому, що схвалював їхні дії, а тому, що бачив у них те, що часто було невидимим для інших: їхню дану Богом гідність і потенціал для спокути.
Це не означає, що ми покликані бути «килимками для ніг» або мовчки толерувати хиби. Католицька віра врівноважує справедливість і милосердя.
Висловлювання, яке приписують святому Августину: «Ненавидьте гріх, любіть грішника», певним чином відображає суть того, як ми маємо ставитися до інших. Поважати когось означає визнавати його гідність, але також і протистояти діям, які шкодять людському життю або принижують його. Ми можемо виступати проти чиїхось дій, поважаючи при цьому особистість.
Зрештою, повага до тих, хто, на нашу думку, цього не вартий, це добра можливість для особистої трансформації. Саме у ці моменти ми запрошені зростати у смиренні, милосерді та розумінні. Ми відображаємо любов Христа, поважаючи інших у їхній недосконалості, як Він поважає та любить нас у нашій недосконалості.
Поважати інших у такий радикальний, подібний до Христа спосіб не тільки можливо — це частина нашого покликання як католиків.
фінансово.
Щиро дякуємо!
