Вступ
Ми живемо у часи війни й ніхто не знає, чим вона закінчиться. У цьому морі насильства і руйнування багато людей запитують: «Де Бог?» Ми хочемо висловити наше переконання, що досвід зла не може знищити нашу віру в Бога. Бог є любов, і за любов’ю буде останнє слово.
Цим листом до християн Православної Церкви в Росії ми хочемо зупинити жорстоку спіраль ненависті й руйнування. Ми простягаємо руку, яку, сподіваємось, колись приймуть.
Багато говориться про зброю. Скільки енергії інвестується у зброю? Скільки досліджень, скільки конференцій, скільки стратегічного мислення? Однак в остаточному підсумку йдеться про ідеї, цінності, бачення та самовизначення. Що мотивує владу? Чому вона вистрілює ракети? З якою метою? У своїй основі це духовна проблема. Скільки енергії ми вкладаємо в духовний пошук рішень? Нам, християнам, потрібен духовний погляд на конфлікт і духовний спосіб його вирішення. Це означає, що ми повинні постати перед питанням, як ми можемо привнести Божу любов у цей конфлікт. Як християни, ми можемо шукати рішення, які виходять за межі політичних та військових питань. Цей лист є спробою зробити саме це. Наша мета — мир, що означає зцілення поранених і обірваних стосунків; справедливість, а також прощення та примирення.
Іноді кажуть, що про це ще рано говорити. Однак німецько-польське примирення, яке часто наводять за приклад, почалося не одразу після поразки Німеччини, після засудження й покарання деяких із найбільш відповідальних, після тривалого й болісного процесу визнання та прийняття відповідальності в протестантських і католицьких церквах Німеччини. У Німеччині процеси примирення часто ініціювали люди, які вже були учасниками руху опору за часів націонал-соціалізму, займаючись захистом основних прав людини. Велику роль після війни відіграли ініціативи малих груп, такі як покаянне паломництво до Освенціма католицького руху Pax Christi або волонтерство протестантської акції «Знак Покаяння» з проханням: «Дозвольте нам зробити щось добре у вашій країні». Важливу роль у цьому процесі відіграв лист польських єпископів до німецьких єпископів із відомим закликом «Прощаємо і просимо пробачення», написаний 1965 року — через 20 років після закінчення війни.
Ці ініціативи попервах стикалися з сильним опором. Сьогодні ми вдячні за них, бо вони проклали шлях до оновлення німецького суспільства, заснованого на повазі до гідності всіх людей і демократичних цінностях. На цих засадах суспільство повернуло довіру країн, із якими німецька держава раніше воювала.
Це також дає надію стосовно війни, яку Російська Федерація зараз веде проти України. Нам не можна чекати. Ми не можемо стояти осторонь і спостерігати за жахливою смертю такої кількості людей по обидва боки фронту. Тому ми, християни Німеччини, Польщі та України, пишемо цього листа до християн Православної Церкви в Росії. Він виростає з болю наших сердець і є запрошенням разом шукати Божу волю.
Сестри і браття у Христі!
Під час війни, коли вбивають братів і сестер, важко звертатися одне до одного цими словами. Але як християни ми молимось словами «Отче наш» по обидва боки фронту. Ми віримо, що Бог створив усіх людей і ніколи не переставав їх любити, навіть коли вони ставали грішниками та злочинцями. Тому Він відновив завіт із Ноєм; тому уклав завіти з Авраамом, Ісаком і Яковом; тому Він застерігав через пророків; тому послав Христа. Ми віримо: Бог любить нас — і вас, українців і росіян, і т. зв. західний світ, а також азіатський та африканський світи. Його любов не знає меж.
Як ми сприймаємо нинішню війну?
Суть цієї війни в тому, що Росія не визнає незалежності України і хоче її знищити. Громадяни України або мають інтегруватися з русским миром, або зникнуть. Це геноцид. Чому Росія це робить? Чому вона не дає українцям керувати своєю країною? Чому вона викрадає українських дітей для т. зв. перевиховання, навіщо примусово русифікує окуповані території? Чому росіяни вважають, що вони не можуть бути росіянами, коли вони не керують Україною? До чого ця ненависть до всього українського? Яка мета цього знищення?
Після розпаду Радянського Союзу та ідеологічного вакууму й хаосу 1990‑х років Російська Православна Церква мала на меті об’єднати російський народ християнством. Неправильно очікувати, що християнство принесе такі ж імперські плоди, як атеїстична, комуністична ідеологія. Спроба втиснути християнство в корсет імперіалізму знищить саме християнство. Кожною бомбою, яку Росія кидає на Україну в ім’я Христа, вона вбиває власне християнство.
Війна нібито ведеться на захист традиційних цінностей. Але невже в Росії їх більше, ніж в Україні чи на Заході? Рівень розлучень і абортів у Росії дуже високий. Там немає жвавого релігійного життя, а відвідування богослужінь часто рідше, ніж у західних країнах. Невже хтось думає, що кидання бомб зробить людей у Росії та Україні більш християнськими?
Під час Другої світової війни — Великої Вітчизняної війни — німці хотіли поневолити й винищити інші народи. Основою цих дій була расистська та антихристиянська ідеологія. Сьогодні Росія веде війну проти України, виправдовуючи її християнськими мотивами та називаючи її священною. Це жахливе ідолопоклонство, зрада самого Христа. Чому Росія не будує свою культуру на християнських свідченнях любові і милосердя, на повазі до гідності кожної людини?
Україна має право на захист. Вона зобов’язана захищати свою націю і запобігати окупації та зґвалтуванням. Для всіх українських християн, які перебувають у смертельній небезпеці, коли їхніх близьких убивають, домівки та засоби до існування знищують, а навколо них багато поранених, інвалідів, травмованих і невпевнених у майбутньому, — близькість Христа є великою втіхою. Це дає їм сили не впадати у відчай і допомагати одне одному. Жертовна любов Христа також супроводжує захисників у бою. «Немає більшої любові, як хто душу свою віддає за друзів своїх» (Йн 15,13).
На жаль, російська агресія, яка глибоко ранить своїх жертв нищівною ненавистю, може обернутися ненавистю до всього російського і до всіх росіян. Але всі люди ніколи не бувають однаково винними. Ненависть руйнує християнство.
Війна змушує агресора і жертву більше не розмовляти між собою, не дивитися одне одному у вічі; вони ненавидять одне одного і не хочуть мати одне з одним нічого спільного. Під час війни між нами прірва — без мосту, без стосунків, без діалогу віч-на-віч.
Христос переможе також і ненависть. Він віддав своє життя, щоб подолати прірву, яка нас розділяє.
Прощення
Під час кожної Євхаристії священик повторює слова Ісуса з Тайної Вечері: «ЦЕ ЧАША КРОВІ МОЄЇ… ЯКА ЗА ВАС І ЗА БАГАТЬОХ ПРОЛИВАЄТЬСЯ НА ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ». Петро запитав Ісуса: «Господи, скільки разів я маю прощати?» Ісус відповів йому: «Сімдесят по сім».
Прощення кривдника жертвою означає, що ми не ненавидимо, що ми не прагнемо помститися, що ми не прагнемо нещастя чи смерті ворога.
Це може бути дуже важко або навіть неможливо для людей, чиї життєві плани зруйновано, а близьких убито. Ми знаємо, що Бог ніколи не вимагає від нас більше, ніж ми можемо знести. Проте ми хочемо зробити все, що в наших силах, щоб наша християнська віра не втратила своєї сили і проклала нам шлях у майбутнє.
Хтось сказав: «Прощення легше за примирення, бо прощення мене визволяє. Я більше не залежу від своїх зранених стосунків із кривдником. Ненависть і бажання помсти більше не визначають моє життя. Примирення — набагато складніше, оскільки це означає жити у спільному світі з колишнім злочинцем». Щоб почуватися вільним, необхідна внутрішня відокремленість від залежності від кривдника. Ще довго це буде головним етапом шляху до миру між Україною та Росією. Досягти внутрішньої свободи легше людям, які довіряють Богові та ввіряють Йому свої турботи.
Але це тільки перший крок на шляху до примирення. І ми також повинні думати про це вже сьогодні. Ми боремося за те, щоб покінчити з ненавистю та злочинністю, — але не проти людини, яка перед Богом є нашим братом чи сестрою. Зрештою, прощення означає простягнуту руку, пропозицію відновлення стосунків, адресовану винуватцеві.
Це вимагає мужності; іноді це важче, ніж стріляти одні в одних. Ми намагаємося написати цього листа з такою сміливістю.
Навернення
У містичній традиції є образ Бога, який ховає своє обличчя, бо плаче. А Він плаче, бо любить. Він плаче, тому що бачить, як люди, яким Він дав свободу — а отже, і відповідальність, — егоїстично зловживають нею і завдають жахливих страждань іншим. Бог об’явив свою волю; однак Він не позбавляє людей свободи й відповідальності. Проте Божа любов і Божий плач є палким проханням навернення.
Коли Савло переслідував християн, йому явився Ісус і запитав: «Чому ти Мене переслідуєш?» І Савло раптом усвідомив безмежність Христової любові, навернувся — і став Павлом, проголошуючи любов Христову: «Віра, надія і любов… Але найбільша з усіх — любов» (1 Кор 13,13). Ми хочемо свідчити про Божу любов, яка закликає до навернення.
Ми молимося про навернення, а не про смерть наших ворогів. Ми хочемо не знищення Росії та РПЦ, а їх зцілення. Ми молимося за Росію, в якій життєздатне християнство допомагає поважати гідність усіх людей і творити цивілізацію свободи й любові.
Однак це неможливо без правди. Не можна робити вигляд, ніби нічого поганого не сталося. Злочинець повинен подивитися в очі жертви і побачити її рани. Він має навчитися дивитися на свою роль із її перспективи. Це початок покаяння. Треба визнати провину, вболівати над нею і, якщо це можливо, виправити шкоду. Покаяння означає взяти на себе тягар зцілення стосунків. Нам потрібно зійти зі шляху злочинців і в цьому сенсі стати іншою людиною. Це може бути дуже тривалий процес.
Без суспільно-політичної ситуації, в якій можна чесно говорити про провину й відповідальність та осягати справедливість — примирення на суспільному рівні неможливе. Без наслідків для відповідальних — зі світу політики, на полі бою та в ідеологічній сфері — за величезні страждання, яких вони завдали, довіру не буде відновлено в суспільстві та між нашими націями.
Віддати борг? Заплатити за знищене життя? За допомогою грошей це можливо лише дуже обмеженою мірою. Це також неможливо через виконання смертної кари. Але це можливо, якщо жити в дусі покаяння, працювати над зціленням ран і платити ціну за відновлення стосунків. Ця ціна стосується грошей лише в тому сенсі, що ми повинні використовувати всі наші ресурси, щоб уможливити чесне життя у спільному світі.
Однак незалежно від того, чи виконано ці умови, пропозиція поновлення стосунків залишається. Це найголовніше.
Ми визнаємо, що самі далекі від цієї любові і що самі потребуємо навернення. По нашій стороні теж є провина. Те, чого ми очікуємо від іншої сторони, є вимогою і від нас самих. Інакше ми не будемо достовірними. Ми молимось: «Отче наш, що єси на небесах… прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Іноді здається, що молитися і діяти таким чином — це важко або навіть неможливо. Проте ми можемо просити Бога, щоб допоміг нам. Коли ми вже не знаємо, що робити, — завжди можемо помолитися. У молитві ми не втікаємо від проблем, а приносимо їх Богові і просимо, щоби вказав нам шлях.
Примирення
Коли ми поглянемо одне одному в очі і разом заплачемо над жахливим стражданням, яке сталося, — тоді зможемо обережно почати відбудовувати світ і творити справедливий мир.
Після падіння комунізму в 1990‑х роках релігійне життя в Православній Церкві в колишньому Радянському Союзі довелося повністю відбудовувати. Часто релігійної культури не залишалося. Зовнішні структури можуть бути відновлені швидше, ніж культура віри, що випливає з серця. Нам усім потрібна культура віри, яка довіряє Богові, що є Любов. Нам потрібна цивілізація любові в Росії, Україні та на Заході. Це наша спільна відповідальність.
У Західній Європі, де Церкви в минулому столітті були менше переслідувані, аніж у Східній Європі, культуротворча сила Церкви слабшає. На це є багато причин як усередині Церкви, так і поза нею. Багато з цих проблем не чужі російському народові. Разом ми покликані проголошувати Євангеліє.
Ми знаємо, що в Російській Православній Церкві є багато християн, які не хочуть політизації Церкви, а шукають християнської віри, надії і любові, близькості Бога в Таїнствах. У Росії та на окупованих Росією територіях України є християни, росіяни та українці, які відкидають цю війну і часто дорого платять за свої переконання, потрапляють у в’язниці або змушені емігрувати. Ми хочемо запевнити їх у нашій близькості й заохотити їх не боятися, довіряти Богові та шукати шляхів миру.
Ми хочемо сказати всім у Росії, що віримо в можливе спільне, мирне майбутнє.
Нам потрібні тиша й молитва, щоби почути Божу волю, Його заклик до любові, щоб бути готовими йти за Ним і залишити все інше позаду. Молімося одне за одного. Ми знаємо, що віра порожня, якщо за нею не слідують дії. Шукаймо відповідних шляхів.
Освенцім, 30 жовтня 2024 року
Перші підписанти:
о. Манфред Дезелаерс, Центр діалогу і молитви в Освенцімі
Герольд Кеніг, Pax Christi Deutschland
Роберт Журек, dr hab., Фундація європейського порозуміння «Krzyżowa»
о. Стефан Батрух, Фонд духовної культури Пограниччя
протоієрей Андрій Кордочкін, МИР ВСЕМ: Помощь антивоенным священнослужителям
єпископ Едвард Кава OFMConv, єпископ-помічник Львівської архідієцезії
фінансово.
Щиро дякуємо!
