Єпископ-емерит Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніслав Бернацький, попередній голова Конференції римо-католицьких єпископів України, перебуває в лікарні у важкому стані.
«Огорнімо молитвою єпископа Броніслава та віддаймо його під опіку Пресвятої Діви Марії, Матері священників», — пише Львівська дієцезія РКЦ в Україні.
Молитва до Богородиці Зцілення хворих
Як розповів CREDO о. Юзеф Павлюк: «Мені дуже шкода, що він сьогодні у такому тяжкому стані… Буду робити для нього надалі, що зможу. Я привіз його до лікарні, він у реанімації, зараз я візьму олію для помазання хворих і Святе Причастя, уділю йому Таїнства».
«Людина з великої літери»
Отейь Юзеф — давній співбрат у священстві й співпрацівник у парафії, донедавна настоятель у Мурафі, детальніше розповів про єпископа Броніслава:
— Його Екселенція єпископ Броніслав Бернацький народився 30 вересня 1944 року в Мурафі. Закінчив школу і розпочав старання, щоби вступити до духовної семінарії. Я сам теж із Мурафи і чув від людей розповіді: ще бувши маленьким хлопчиком, майбутній єпископ грався з іншими дітьми «у священника»: уділяв їм «шлюби», «причащав»… Він змалку готував себе до священства.
Після школи поїхав до Риги, вступив до семінарії. А як закінчив, то його приміційна Меса була в Мурафі. Я був на тій приміції. Було дуже гарно і дуже багато людей — щось надзвичайне! То був 1972 рік. Нещодавно ми святкували 50‑річчя його священства.
Коли я вирішив іти до семінарії — уповноважений у справах релігії мені сказав, що я ніколи не буду священником. А єпископ Броніслав — людина дуже добра. Коли я йому про цю розмову розказав, він відповів: «А це не від нього залежить. Це залежить від тебе. Від твоєї молитви. Будеш молитися — будеш священником. Треба просто молитися і просити Бога». Так і вийшло, що я священником став; у певному сенсі, також за його допомогою.
Єпископ Броніслав — людина дуже добра, відкрита, побожна, він завжди молиться, щодня виконує свої обов’язки; людина, відкрита на Бога. Після семінарії його скерували до Бару на Вінниччині, де він пропрацював понад 20 років. Із тієї парафії його перевели до Мурафи, де він був шість років, а з Мурафи до Одеси він поїхав уже як єпископ, ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії. І там був 20 років. А як йому сповнилося 75, то він запрагнув повернутися туди, де народився, і вже п’ять років як він у Мурафі. І я разом із ним. Загалом 12 років — сім років як дієцезіяльний священник і ще п’ять після виходу на пенсію. Йдучи на пенсію, він сказав: «Ти йдеш зі мною» — і я був із ним, і зараз я з ним, у реанімації.
Розповідати про нього можна дуже довго. Це людина-легенда. Він стільки храмів побудував! У Барському районі тільки — десь сім чи вісім храмів. Доїжджав до Жмеринки і Чернівців (Вінницької області), поставив храм у Копайгороді… Виняткова людина.
Він не тільки священник і єпископ, і для мене не тільки як начальник — він для мене як батько. Хоча старший за мене лише на кілька курсів семінарії, але його ставлення було дуже батьківським. Завжди при зустрічах насамперед запитував, чи я маю що їсти, чи мені тепло… Я маю до нього величезні почуття в серці. Це Людина з великої літери.