Ніколя народився з рідкісним захворюванням — синдромом Тричера Коллінза. Він переніс численні операції, зазнав відторгнення, болю й самотності. Проте сьогодні він спокійно каже: «Я наважуюсь вірити, що Христос мене любить».
Коли діти прямо запитують його про обличчя, він не каже їм мовчати. Навпаки, заохочує до розмови. Для Ніколя Тір’є, молодого католика з Франції, розмови про страждання, інакшість і Божу любов не становлять табу. Він народився з рідкісним генетичним захворюванням — синдромом Тричера Коллінза, переніс численні операції — проте щодня стикається з питанням в очах перехожих. І не втікає від цього.
«З часом я зрозумів, що цінною людину робить не зовнішність, а світло, яке вона несе в собі. Це світло Христа», — переконано каже Ніколя.
Життя між лікарнями й молитвою
Ніколас народився в Румунії, 1999 року. Діагноз був незрозумілим, і лікарі не могли назвати його хворобу. Коли йому було два з половиною роки, батьки вирішили перебратися до Франції. Його тата, православного священника, прийняли до румунського деканату в Авіньйоні. У Франції Ніколя мав серію операцій: реконструкцію обличчя, операцію на черепі та імплантацію.
Паралельно з лікуванням вирувала ще одна боротьба — за прийняття. Іноді вона була сповнена самотності, іноді — перемог. «У школі було неоднозначно. На щастя, тоді не було соціальних мереж. Після занять я міг відключитися», — згадує він. Порятунок прийшов від сім’ї та віри. «Рятівним став контакт із Церквою — участь у паломництвах, реколекціях та спільнотах. Завдяки цьому я не замкнувся в собі від болю. Христос був зі мною».

Смерть батька, сила матері
У віці 14 років Ніколя пережив найболючіший досвід у своєму житті: хворобу і смерть батька, який помер від лейкемії у віці 39 років. Саме його мати, каже Ніколя, стала «опорою сім’ї».
«У неї не було вибору. Ми мали продовжувати йти вперед. Вона була неймовірно сильною. Вона працювала, піклувалася про нас, боролася за наше здоров’я та освіту. Вона навчила мене, що життя — хоч і важке — має цінність».
Замість відчаю — святі та… леви
Коли йому було самотньо в школі, Ніколя читав житія святих. «Я дивився на них і думав: одного з них пожирали леви, іншого — мучили кати… А в мене просто перерва й нема з ким не поговорити. Їхня мужність допомогла мені вижити».
Одна з думок, яку він запам’ятав назавжди, була такою: «Ви можете вбити моє тіло, але ви не торкнетеся моєї душі, бо вона належить Богу». Сьогодні Ніколя зізнається, що довго боровся, щоб могти сказати подібні слова:
«Мій синдром ніколи не сягнув моєї душі. Я досі ношу рани тих років, але я вчуся зцілювати їх із Богом — через прощення».
«Кажіть дітям правду. Мовчання ранить сильніше»
Ніколя не просто говорить про надію — він її приносить. Він навчається на шкільного психолога. Протягом десяти років волонтерить у православних таборах для дітей та молоді. Там він стикається з запитаннями, поглядами, а іноді і з мовчанням дорослих.
«Батьки зацитькують дітей, коли ті запитують, що зі мною сталося. А я прошу їх: не змушуйте дітей мовчати! Розмова будує зв’язок. Придушення питань породжує страх і закриває серце дитини».
Голос у дебатах про евтаназію: чи ми зробили все, щоб любити життя?
Зіткнувшись у Франції з дебатами щодо легалізації евтаназії, Ніколя ставить питання, які резонують із совістю суспільства: «Чи справді ми зробили все, щоб зробити життя прекрасним і вартим, щоб його прожити? Чи запропонували ми молодим людям підтримку, присутність і сенс? Чи це справді останній можливий шлях?»
Найбільшим викликом, визнає він сьогодні, є віра, що можна бути любленим — людьми, Богом. «Був момент, коли я відчував себе тягарем. Що мої батьки страждають через мене. І це перетворилося на переконання, що Бог мене не любить. Але потім я зустрів людей, які не втекли від мене. Священників, друзів, учителів. І почув слова святого Думітру Станілое: «Наважся зрозуміти, що я люблю тебе». Так, прийняти любов — на це потрібна мужність!»
Ніколя тихо, але впевнено підсумовує: «Якщо я сьогодні говорю про життя, про любов і мир, — то це тому, що я все ще намагаюся усвідомити, що Христос мене любить. А з Його руки можна ступити на шлях свободи й воскресіння. У самому серці ран — із миром, любов’ю та надією».
Переклад CREDO за: Анна Ашкова, Aleteia


фінансово.
Щиро дякуємо!