Його проповіді та конференції були сповнені неймовірних історій.
Отця Петра Павлюкевича пам’ятатимуть як надзвичайного проповідника. У простих прикладах він представляв важливі істини про Бога і людство.
«Аве Марія»
Якось прийшла до мене одна жінка й каже: «Я завжди хотіла тільки найкращого для своєї сім’ї. Завжди!» А я їй: «Аве Марія! Я тебе не впізнав, ти мелірування зробила».
Молитва за священника
Мій друг-священник ходив по коляді. В одному домі — мати з дитиною. Чудово помолилися. Сіли до столу, і малий питає: «А я можу сам за вас помолитися?» — «Сам? А як ти помолишся?» — «Вічне спочивання даруй йому, Господи!».
Батьки спаленіли: «Ойой, перепрошуємо, отче, перепрошуємо».
По-братньому
Двоє хлопчиків, брати, сиділи за столом. Мати готувала їм млинці. Хлопці їли дуже швидко, один за одним, мама смажить і подає, а вони зразу з’їдають. Жінка вже закінчила смажити, тіста залишилось на один млинець, і обом братам кортить його з’їсти. Мати стала обік і каже: «Хлопці, якби Ісус був тут, Він би віддав млинець своєму братові». На що один хлопчина швидко каже до другого: «Мареку, ти — Ісус».
«Цар кропила»
Якось єпископ Хосер ішов у цивільному одязі, і зустрів його такий хитрун, упізнав його, бо знав єпископа. Але бачить, що єпископ був у цивільному, отже — хоче бути непомітним, тож його не можна було викрити, не можна сказати: «Слава Ісусу Христу, отче єпископе». Тож підійшов до нього і впівголоса каже: «Вітаю, Царю кропила».
«Дотепні люди»
Один настоятель запросив свого друга на реколекції, а як реколекції закінчилися, він жартома прив’язав до його машини пакет з‑під соку. І бідолаха поїхав із тим пакетом через усе місто. Як приїхав, то зателефонував до приятеля-священника і каже: «Ну ти жартун, я тобі дам — коробку прив’язувати! Побачиш, я колись відіграюся». Посміялися й лягли спати.
Наступного дня той настоятель їхав до школи. Йшла пані Ванда, вчителька, вже старшого віку. «Підвезти?» — «З радістю». Вона сідає в машину і каже: «Отче, ми ніколи не навернемо цих покидьків. Учора отцю-реколекціоністу прив’язали до машини пакет від соку і бідолаха їхав так через усе місто!» На це настоятель каже: «Пані Вандо, мушу зізнатися: то я прив’язав ту коробку». «Отче, ви? О, священники — такі дотепні люди!»
Проповідь для Папи
Коли Папа кудись їде, Святий Престол просить місцевого єпископа та священників написати для Святішого Отця про проблеми, з якими вони там на місці стикаються. Ідея в тому, щоби Папа орієнтувався, що відбувається в Угорщині, а що в Нікарагуа. Нам дали подібне завдання: представити Папі ситуацію Церкви в Польщі перед його паломництвом у 2000 році.
Ми не звернули уваги на одну річ: що на той день були досить специфічні [літургійні] читання. Натомість я взяв ті читання, які були близькі моєму серцю, і написав усю проповідь, спираючись на власні думки.
Коли ватиканські чиновники це побачили, вони схопилися за голови, але часу на зміни не було. І так сталося, що зі слів Папи на початок Синоду чверть — то мій власний текст.
Якби хтось сказав, що я писатиму проповідь для Папи, — я би засміявся і тричі постукав пальцем по скроні.
Благоговіння
Щоби щось було прекрасним, воно має бути сповнене молитви. Мене захоплюють люди, які мають хобі й беруть речі, які мені здаються дуже звичайними, і роблять щось вражаюче.
Якось я відвідав одного пана, що колекціонував живопис; у нього було багато картин на стінах. Він мені каже: «Отче, зачекайте тут, розгляньтеся, а я зварю кави». Тож я там проходжувався, розглядаючи картини: о, ця гарна, о, та теж. Він зварив кави і глянув на мене, немовби оцінюючи. Здається, визнав, що я того вартий, і каже: «Отче, я вам щось покажу».
Зиркнув вліво-вправо, замкнув двері, ще раз подивився на мене, кивнув головою, що все в порядку. Витяг таку маленьку сумочку, саше, дістав ключа, підійшов до заскленої шафи, відчинив її, вийняв другого ключа, відсунув книги, відкрив сейфа і вийняв зі скриньки образок, загорнутий у якусь шматину. Невеличка картина. Він поклав її переді мною і ми стояли там. Малюнок був такий: зимовий пейзаж, гори, хата. Він сказав — таким голосом, ніби сповіщав кінець світу: «Отче, XVIII століття. Зима». Я кажу: «Розумію. Зима».
Я хотів запитати, чи це Закопане, тож узяв цю картину в руку — а він скрикнув: «ЗАРАДИ БОГА, ОТЧЕ, НЕ ТОРКАЙТЕСЯ!» Господи, помилуй. Я відсмикнув руку. Зима. Так, справді. Розумію. Ми стояли там, задумавшись. Звернули свої думки у майбутнє. Встановили телепатичний контакт. Ми подивилися на «Зиму», і він її сховав.
Слухайте, я цю картину не забуду ніколи. Якби він сказав: «Отче, дивіться, там висить «Зима», — я б цієї картини, певно, навіть не помітив. Але він перетворив це на молебень.
Зробіть зі своєї еротики в шлюбі такий молебень.
фінансово.
Щиро дякуємо!
