Папа Лев подорожував Туреччиною та Ліваном, роблячи те, що роблять папи у таких випадках: відвідував релігійних та політичних лідерів, підписував угоди про подальший «діалог», закликав до миру і поваги до людської гідності.
Все це добре, і цей Папа робить це з помітною гідністю. Однак це не головне. А без головного всі інші речі мають доволі обмежені перспективи.
Головною причиною поїздки була і є істина, підтверджена на Нікейському соборі у 325 році нашої ери: що Ісус був не лише великою людиною — що визнає навіть багато світських людей — але й що Він є вічним Сином Божим і Спасителем світу.
Справді, хоча Лев нечітко говорив про деякі вже не актуальні богословські суперечки, у Туреччині він зазначив, що серед наших численних постмодерністських проблем «є інший виклик, присутній у сучасній культурі, а іноді навіть серед віруючих, який можна було би назвати новим аріанством». Це відбувається, коли Ісусом захоплюються на суто людському рівні, можливо, навіть з релігійною повагою, але насправді не вважають Його живим та істинним Богом, який поміж нас. Аріанство може здаватися однією з тих незрозумілих богословських суперечок, якими вже ніхто не переймається. Але у Нікеї рівно 1700 років тому це була гаряча тема, тому що аріанство було поширене, і це тривало протягом століть. А тепер воно знову популярне.
Це добре відомо кожному, хто досліджував ранню історію Церкви. Та мало хто усвідомлює, наскільки поширеним насправді було аріанство. Коли вандали вторглися до Північної Африки приблизно у часи смерті Святого Августина, вони прийшли не лише як «варвари», а й як аріанські «християни». Сама Римська імперія впала у 476 році нашої ери, коли Одоакр, готський «варвар», скинув останнього західного імператора. Причини падіння Риму є предметом численних дискусій, але це сталося не через вторгнення язичників: Одоакр був офіцером, навченим у римській армії, який мав зв’язки зі східними римськими імператорами, і хоча він був толерантний до католиків, сам він був аріанином.
Аріанство подобалося солдатам, які вважали Ісуса не лише святим, але й героєм, що хоробро тримався під час тортур і смерті. Зараз такий погляд здається дивним. Протягом століть Захід прагнув перетворити Ісуса на приємну, «теплу та пухнасту» фігуру. Але, можливо, ці солдати побачили в Ньому щось, що могло би нам допомогти, з огляду на те, що християн переслідують по всьому світу.
Наголос Лева на Ісусі як на «живому Богові серед нас» також пов’язаний з його попередженнями про іншу єресь. Як августинець, він досить чутливий до сучасного «пелагіанства», з яким великий єпископ Гіппона боровся приблизно через століття після Нікейського собору. Пелагій був кельтсько-британським теологом, який, як вважалося, вірив, що ми здатні дотримуватися заповідей без потреби в божественній благодаті.
У деяких популярних творах Пелагія описують як цілком розсудливу людину. Є правила. Ми — раціональні істоти. Ми можемо їх дотримуватися. Звісно, цьому суперечить наш власний щоденний досвід, не кажучи вже про святого Павла: «Але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим 7,23). Августин, Вчитель Благодаті, вперто боровся з пелагіанством і залишив велику спадщину розуміння того, наскільки ми залежні від Бога, а не від власної волі.
Папа Лев також згадував про цю течію, говорячи:
«Найбільша помилка, якої ми можемо припуститися як християни, полягає, за словами святого Августина, у ствердженні, нібито благодать Христа полягає у Його прикладі, а не у дарі Його особи. Як часто, навіть у не надто далекому минулому, ми забували цю істину та представляли християнське життя здебільшого як набір правил, яких слід дотримуватися, замінюючи чудовий досвід зустрічі з Ісусом — Богом, який дарує нам Себе — моралістичною, обтяжливою і непривабливою релігійністю, якою, у певному сенсі, неможливо жити у конкретному повсякденному житті».
Цей класичний августинський погляд не слід вважати запереченням моральних правил. Натомість він ставить на перше місце благодать і любов Бога, глибокі реалії, які дозволяють нам жити християнським життям. Папа Бенедикт висловився чітко: «Бути християнином — це не результат етичного вибору чи високої ідеї, а зустріч із подією, особою, яка дає життю новий горизонт і вирішальний напрямок».
Однією з примітних рис паломництва Папи Лева є його рішення не молитися в Блакитній мечеті Стамбула, що раніше зробили Папи Бенедикт і Франциск. Він зняв взуття, відвідав її «як турист», але дотримувався певної дистанції від ісламу. І це справедливо. Поряд з неоаріанством, яке заперечує божественність Христа, та неопелагіанством, яке передбачає, що ми можемо спасти себе самі, у сучасному світі, навіть у Церкві є хибний універсалізм і байдужість — «Бог бажає множинності релігій», як необережно сказав Папа Франциск.
Позірний опір Папи Лева у Блакитній мечеті, безумовно, є невеликим жестом. Але все ж варто зазначити, що саме у таких дрібних деталях, а не у звичайних мирських «питаннях», якими цікавляться мейнстрімні медіа, ми бачимо неминуче контркультурну природу Віри у наш час.
Справді, нам потрібно цього більше. Це делікатна річ — з одного боку, вірити у радикальну важливість Віри, а з іншого — публічно говорити так, ніби мир і братерство є результатом діалогу, а не єдиного справжнього джерела милосердя: Ісуса Христа. Лев, як і його попередники, часто говорить публічно буденні речі. Але було би добре, якби на цьому етапі історії він став ще більш відкритим августинцем — саме щодо того, яке розрізнення проводить Христос навіть щодо публічних речей.
Переклад CREDO за: Роберт Роял, Catholic Thing
фінансово.
Щиро дякуємо!
