Історії про великих людей Старого і Нового Завіту говорять нам, як надія розквітає у ситуаціях абсурдних і незрозумілих. Хорошим прикладом тут є Авраам, який отримав абсурдну обітницю.
Спільнота надії
Одне з найважчих завдань, які нині стоять перед нами, це переконати людей, щоб і надалі взаємно надіялися на доброту одні одних, оскільки лише таким чином вони зможуть розпочинати все заново. Надії ми також потребуємо як народ, як людська родина і як ціле сотворене. Без надії неможливо створити спільноту. В певному істотному сенсі спільноту можуть творити тільки люди, здатні до надії, які вірять, що посеред біди і поділів добро є можливим.
У християнському понятті справжня надія з’являється у моменти абсурду і двозначності, попри те, що в буденному житті ми схильні мати надію радше тоді, коли все в порядку. Коли сонце світить, коли все йде за нашими задумами, коли збираємо плоди своїх трудів, коли у нашій сім’ї гармонія — тоді надія не становить проблеми. Однак такі моменти можуть нас вжахнути, бо зазвичай вони зовсім не є хвилинами справжньої надії. Найчастіше вони бувають моментами обману! Коли приходить якийсь негативний досвід, оця так звана надія лускає, мов мильна бульбашка, залишаючи нас зануреними у розпач, жалі й розчарування.
Надія в абсурдності
Історії про великих людей Старого і Нового Завіту говорять нам, як надія розквітає в моменти абсурду і неясності. Хорошим прикладом тут є Авраам, якому було вділено одну абсурдну обітницю. «Поглянь на небо і порахуй зірки, якщо здолаєш це вчинити… Таким численним буде твоє потомство». Як він міг мати численне потомство, якщо не мав навіть однієї дитини! Що ж то за абсурд. Сара засміялася. Її сміх був логічним, вона бо знала, що вже застара, аби родити дітей. Такий довгий час вони чекали, і їхня віра була так довго випробовувана. Послання до Юдеїв пояснює їхню позицію так: «Вірою і сама Сара дістала силу прийняти насіння, дарма що була похила в літах, бо вважала вірним того, хто дав обітницю» (Євр 11, 11). Тоді прийшов на світ Ісаак. І Бог ще раз промовив до Авраама: «Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення на одній з гір, що я тобі вкажу» (Бут 22, 2). Хоч ця вимога була абсурдною, Авраам учинив так, як Бог йому звелів.
Нам, які живемо у нинішні часи, здається, що Авраам, підкоряючись цьому наказові Бога, вчинив як дурнуватий (скільки ж то з нас, маючи дитину, здобулися б на щось подібне?); так буває з тими, хто має надію. Вони погоджуються на те, що світ визнає їх ненормальними, бо вони довіряють обітниці, ба навіть більше: довіряють Тому, хто її дав. Жодна пропозиція, побажання чи вимога недостатньо абсурдні, зоби зменшити достовірність обітниці в очах людини, яка має надію.
Іншим прикладом людини, яка опинилася в абсурдній ситуації, є Марія. Почувши, що матиме сина, Вона спитала: «Як це же станеться, якщо я мужа не знаю?» (Лк 1, 34). Тоді Вона дістала обітницю: «Дух Святий зійде на Тебе і міць Всевишнього Тебе отінить» (Лк 1, 35). Черговий абсурд! Однак Марія була жінкою надії. Вона відказала: «Ось я раба Господня, нехай станеться мені за Твоїм словом» (Лк 1, 38). Вона безумовно поклалася на достовірність Бога, який до Неї промовив.
Авраам, Сара і Марія. Три історії надії. За часів абсурду і темряви, коли логіка і людський розум неспроможні вже зібратися на відповідь, надія з вірою переконують нас у речах, яких ми не бачимо. Надія запевняє, що хтось, на кого можна покластися, дав нам обітницю, яка сповниться. Обітниця та може видатися абсурдною, однак ми довіряємо Тому, хто її дав.
У Святому Письмі Бог сповнений надії. За теологами, Божа чеснота надії скерована до Бога, Бог є об’єктом надії, ми надію покладаємо в Бозі. Однак коли читаємо Святе Письмо, бачимо, що то Бог покладає надію в нас. Бог знає абсурдність людської невірності та гріховності, а попри це не втрачає надію. У книзі пророка Осії Бог сердиться на безпам’ятність Ізраїля: «Коли Ізраїль був дитятком, я полюбив його, і з Єгипту покликав я мого сина. Що більше я їх кликав, то більш вони відходили від мене (…) Я самий, я вчив Ефраїма ходити, брав їх на руки, але вони не розуміли, що то я доглядав їх. Я притягав їх людяними мотузками, — поворозами любові» (Ос 11, 1-4а).
Заповідавши кару, на яку заслужив Ізраїль, Бог лагіднішає: «І як мені тебе залишити, Ефраїме? Як мені видати тебе на поталу, Ізраїлю? Як мені вчинити з тобою те, що в Адмі? Вчинити з тобою те, що в Цевоїмі? Серце моє в мені обернулось, зворушився в мені весь жаль мій» (Ос 11, 8).
У Новому Завіті знайдемо чимало притч про надію, також і притчу про марнотратного сина. Як батько міг постійно надіятися на сина, який усе розтринькав? А однак надії він не втрачав. Цей батько є прикладом, що його ми маємо наслідувати. Коли жінка помазувала стопи Ісуса дорогим миром, Юда бачив у ній єдино лише жінку легкої поведінки. Він і подумав: «Що ж це за марнотратство!» Однак Ісус, сповнений надії, запевнив присутніх: «Істинно кажу вам: по цілім світі, скрізь, де тільки буде проповідуване Євангеліє, оповідатимуть і те, що вона зробила, на пам’ятку про неї» (Мк 14, 9).
Божа позиція надії об’являється нам в Ісусі. Вона вможливлює єдність і спілкування між Богом і людьми. Та сама позиція надії творить спільноту між людьми. Ісус збудував свою першу спільноту учнів виключно на надії, що з-посеред убогих і погорджуваних вийде Царство Боже. Спільнота походить із надії, а надія є плодом істинної спільноти. Тому спільнота є одночасно плодом і джерелом надії.
Надія мешкає в «них»
Надію у спільноті ми часто переживаємо тоді, коли робимо місце для інших. Надія може виражатися в абсурдному жесті надання місця іншим, зокрема тим, хто від нас відрізняється — тим, перед ким ми б воліли зачинити двері, кажучи: «Немає в же місця в хаті!» У житті більшості з нас є дуже багато місця, однак ми воліємо тримати його для тих, хто не вносить сум’яття у наше існування, й без того вже повне проблем і неясностей. Ми хочемо ділити життя виключно з тими, з ким нам зручно. При цьому ми втрачаємо вимір надії, який береться з жесту відступлення місця людям, яких ми воліли б не запрошувати.
" Ми хочемо ділити життя виключно з тими, з ким нам зручно. При цьому ми втрачаємо вимір надії, який береться з жесту відступлення місця людям, яких ми воліли б не запрошувати.
Сьогодні світові щоразу складніше спілкуватися з «ними», з тими, кого ми визнаємо інакшими. Попри інтенсивну і всезагальну глобалізацію, ми щоразу гірше зносимо різнорідність. Деякі люди схильні визнавати «інших» за загрозу, побоюючись, що люди, які походять з інших культур і релігій, або розмовляють іншими мовами і мислять інакше. Коли з’являються проблеми, легко скинути провину на «інших»; із тих, хто від нас відрізняється, ми тоді легко робимо козлів відпущення. То не ми створюємо проблеми — то вони їх створюють! Тоді як Послання св. Павла до Римлян заохочує нас до взаємної любові та відмови від визивної вищості. Ми мусимо постійно боротися зі схильністю вважати себе людьми та спільнотами, кращими за «них». Коли усуваємо інших зі свого життя, вони також усунуть нас зі свого життя — і в результаті дійде до взаємного виключення, яке нищить єдність і спільноту. Відмежовуючись одні від одних, ми впадаємо в розпач.
Коли я став єпископом, то ще болісніше відчув, як важко поступитися місцем тим, хто відрізняється від мене. То було істинне вправляння у надії, праця над збільшенням серця, аби у ньому знайшлося місце для людей, яких я за звичних обставин волів би не зустрічати. Світ єпископа сповнений зустрічей із людьми — він складається з багатьох літургійних служінь, зустрічей, конгресів, і ще більше з неформальних розмов.
Якось я брав участь у перемовинах між робітниками й дирекцією фабрики. То була затята боротьба; обидві сторони скеровували одна проти одної найрізноманітніші звинувачення. Одного ранку я мав зустрітися з представниками дирекції та їхнім юристом. Бути присутнім на цій зустрічі мене схилила чутливість до долі вбогих і слабкіших робітників, тому я був схильний вважати дирекцію «табором суперника». Я вирішив, що не поступлюся ані на крок. Кожна пропозиція порозуміння-компромісу, яку висувала дирекція, викликала мої підозри. Остаточно я висловився по стороні робітників; про дирекцію думав «вони».
Зрештою ми усталили якийсь план порозуміння; надходив час обіду. Я хотів відмовитися; моє серце і шлунок бунтували від самої думки, що я міг би сісти до столу разом із «ними». Коли принесли суп, юрист, який виглядав таким агресивним під час переговорів, несподівано запитав мене, як йому підготуватися до смерті. В нього був рак, і він дуже хотів примиритися з Богом. Розповів мені про своє невдале подружжя, про дітей, які його покинули, про новий зв’язок, для якого він очікував схвалення з боку Церкви. У непоступливому юристі була людська душа, яка шукала миру, подібна до моєї власної. Він зовсім не був «ними», не був кимось інакшим від мене. Ділячись зі мною своїми особистими турботами, він поступився мені місцем у своєму серці й запросив мене, щоб я туди увійшов. Я мусив себе запитати, чи я, у власному серці, готовий надати місце йому.
Такі переживання вчать мене, чим є надія. Кожна людина, яку ми зустрічаємо, є обітницею, що чекає на сповнення, є потенційним джерелом надії. Обітниця сповнюється, коли ми взаємно поступаємося один одному місцем. Може, хтось чекає на цей жест із нашого боку, а може, хоче, щоб ми прийняли його чи її запрошення й віднайшли себе у просторі його чи її серця. Замість того, щоб думати, що нам буде краще без «інших», ми повинні визнати, що без них буде неможливо розпочати у житті все заново. Всупереч усьому, що свідчить про її абсурдність, маймо надію на доброту інших.
Надія — дар Духа
«Ви ж — Христове тіло, і члени кожен зокрема. І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше — апостолів, по-друге — пророків, по-третє — учителів, потім — дари чудес, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами. Чи ж усі апостоли? Чи ж усі пророки? Чи всі учителі? Чи ж усі чудотворці? Чи ж усі мають дар зціляти? Чи ж усі мовами говорять? Чи ж усі тлумачать? Дбайте пильно про ліпші дари. Я ж показую вам путь куди значнішу» (1 Кор 12, 27-31).
Як люди надії, ми покликані до того, щоб помічати добро, щоби бачити в інших дар. У цьому тексті 12‑го розділу першого послання святого Павла до Коринтян Апостол говорить про своє майже містичне бачення Церкви, яка є тілом Христа. Апостол бачить спільноту очима віри; її пронизує дух Ісуса, чинить одним тілом, тілом Ісуса Христа. Дослівно тілом Христа є саме спільнота. У своєму баченні, отриманому очима віри, Павло каже про численні дари Духа, наявні в одному тілі. Яка велика різноманітність цих дарів! Приводом цієї різнорідності є, безсумнівно, різнорідність потреб спільноти. Йдучи за містичним баченням Павла, яке накреслює образ з’єдиненої спільноти, яка є totus Christus, ми усвідомлюємо, як сильно маємо радіти своїй різнорідності.
Розпізнаючи дари Духа, ми можемо радіти їм, розвивати їх і робити їх корисними для тіла загалом. Мусимо також пам’ятати про те, що кожен з нас отримав якийсь дар. Як ствердив Другий пленарний синод Церкви на Філіппінах, «у Церкві ніхто не настільки бідний, щоб не мав що дати, і ніхто не настільки багатий, щоб не мав чого прийняти». Становлячи частину тіла Христового, кожен отримав якийсь дар Духа; тому ми повинні розпізнати цей неповторний дар, присутній у кожному з нас. Дивлячись на спільноту очима віри, ми побачимо один в одному наявність дарів Духа і будемо ними невпинно тішитися. А також зрозуміємо, що ніхто не має монополії на всі дари. Це обмеження зовсім не обмежує. Воно робить так, що, потребуючи дарів інших людей, ми один одному взаємно потрібні. Це взаємне визнання своєї цінності та спільна радість є актом віри у світі абсурдної конкуренції, яка нищить так багато дарів культури і землі, ба навіть людські життя.
Коли я навчався у Вашингтоні, бачив виставку малюнків Мікеланджело. То були тільки ескізи до майбутніх праць; і попри це, вони вже були гарні й повні краси. На деяких ескізах було видно тільки кола або комбінації кіл; попри це, оком аматора я міг побачити у них руку майстра. Мікеланджело був геній. Оглянувши цілу виставку, замість надії я відчув розпач, бо ж заздрив йому. Я бачив його величезний дар, і вигляд його мене не втішив. Я почувся зле, усвідомлюючи, що я не такий талановитий, як він. Інколи ми поводимося саме так. Бачачи чийсь дар, почуваємося під загрозою, заздримо, питаємо, а чому нам цього не дісталося. Мій розпач з приводу дару Мікеланджело довів до моєї власної свідомості, що я не розпізнав свого власного дару. В кінцевому підсумку, цей досвід розкрив у мені самому брак надії, брак переконання, що Бог не втрачає надію щодо мене.
Хтось, хто з ревнощами чи заздрістю дивиться на інших, швидше за все не вірить, що сам він має якийсь дар. Це вид сліпоти на дари Духа, вділені кожному, а отже, також і нам. Сліпоти, яка провадить до розпачу. Якось один семінарист, даючи доказ чималої відваги, запитав мене: «Чому ви, вихователі, допомагаючи нам відкрити самих себе, одразу помічаєте в нас те, що бридке? Потім кажете: ти маєш це змінити. Подумай, як це зробити. Як ми маємо змінитися, якщо ми прибиті усвідомленням, що в нас немає нічого доброго?» Я подякував цьому семінаристові. Краще розпочинати з дарів, які ми помічаємо в іншій людині. Коли ми вже дійдемо до джерела сили, тоді можемо стати на бій із темною стороною і працювати над її опануванням.
Ми маємо радіти кожному дарові, поміченому в інших, і пам’ятати, що дари інших не применшують наших власних талантів. По суті справи, дари інших відкривають те, чим я сам обдарований, аби могти служити ближнім. Дари є джерелом надії.
" Краще розпочинати з дарів, які ми помічаємо в іншій людині. Коли ми вже дійдемо до джерела сили, тоді можемо стати на бій із темною стороною і працювати над її опануванням.
Разом у надії
«Як в одному тілі маємо багато членів, і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні — одне в Христі тіло, кожен один одному член. Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, рідні дари: коли то дар пророцтва, виконуймо його мірою віри; хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; хто напоумнення, нехай напоумляє. Хто дає — у простоті, хто головує — дбайливо, хто милосердиться — з радістю» (Рим 12, 4‑8).
У процитованому уривку Павло нагадує нам, що «кожен зосібна для кожного іншого є членом одного тіла». Ми не тільки члени тіла Христового, але також і члени одні одним. Так діється завдяки єдності з Христом, яка звершується міццю Святого Духа. У 15‑му розділі Євангелія від Йоана Ісус каже: Я — виноградна лоза, а ви — парості. Хто триває у Мені, той плід приносить щедро, оскільки без Мене ви нічого вчинити не можете (пор. Йн 15, 5). Не забуваймо, що ми є не тільки частиною виноградної лози — ми поєднані з іншими через його галузки. Життя, яке пропливає через мене, є тим самим життям, яке плине через інших людей. Воістину ми, парості, галузки, разом творимо єдину лозу. Ми разом один одному належимо, на добро і на зло.
Кажучи по-людськи, одним із найболісніших стверджень, яке ми можемо почути від іншої людини, є заява: не маю з тобою нічого спільного. Інколи ми даємо це комусь відчути, виражаючи це ж саме без слів. Достатньо відповідного погляду, затятої мовчанки, життєвої позиції. «Гей, віднині я з тобою спільного життя не маю. Тобі тут більше нема чого шукати». Таке повідомлення може завдати великого болю; однак воно може бути також вираженням браку надії. «Я не знаю, що з тобою робити, йди геть!» Ми, однак, не усвідомлюємо, що, заявляючи комусь, ніби не маємо з ним нічого спільного, самі собі підрізаємо крила. Позбавляючи себе спільного життя, стаємо неповними й недосконалими.
З містичного бачення св. Павла, викладеному у 12‑му розділі Послання до Римлян, ми довідуємося, що суть нашої автентичності це буття частиною Ісуса, частиною одні одних і часткою цілої прекрасної справи творіння. Відмежовуючись від Ісуса, від інших та від творіння, ким же ми стаємо? Бог створив нас, аби ми були частиною одні одних, а спільне здійснювання цього задуму це, власне, і є спільнота надії.
Надія це певність того, що Бог не підведе і всьому посприяє, попри абсурдність життя і Його обітниць. Завдяки надії ми пізнаємо вірність Бога, всупереч непевності та непередбачуваності життя. Надії ми вчимося від Бога, який помічає в нас добро і красу там, де ми не бачимо нічого, крім мороку й гріха. Якщо Бог постійно покладає в нас надію і поступається нам місцем у своєму серці, то чому б і ми не мали помічати добра в інших? Чому б і нам не радіти дарам інших? Чому культури і народи мають взаємно один одного виключати і нищити? У світі, який стає щоразу небезпечніший, ми маємо ставити собі такі питання, бо недостатньо міцно уповаємо на доброту Бога і людей. Світом керують підозріливість, перестраховування і прагнення панувати. Заблудившись в безоднях безумства, ми втратили відчуття напрямку. Спільнота надії, плід любові Ісуса і сили Духа, багатьом людям може видатися абсурдом, однак вона є надією людства.
Уривок із книжки кардинала Луїса Тагле «Люди Великої ночі»
За матеріалами: deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
