Кому ж із нас не траплялося ляпнути язиком до когось ближнього щось непотрібне, ну хоч би якесь зайве слово? Чи ми ніколи не припускалися поспішного осуду чи дрібного обману, аби врятувати своє обличчя, але за мить почувалися винні? Чи нас ніколи ні разу «не понесло на нервах», а коли ми остигали після запалу, то починали докоряти собі за імпульсивність? Якщо визнаємо в собі такі досвіди, то у певному сенсі нам буде легше зрозуміти притчу про двох синів (Мт 21, 28-31).
Насамперед звернімо увагу на її контекст у Євангелії від св. Матея. Ісус розповідає цю коротку притчу наступного дня після свого урочистого в’їзду до Єрусалима. День перед цим Він опівдні виганяв купців із храмового подвір’я, влаштувавши «землетрус» прекрасно розвиненому бізнесу. Однак цим сміливим кроком Він до живого зачепив релігійних очільників, які за всім наглядали. Стривожені первосвященики хутенько зібралися на храмовій площі. Ну й дійшло до словесного зіткнення. Опоненти вимагали, щоби Христос виправдався перед ними за свої «малоприємні дії» та пояснив, а хто ж Йому надав права на таку поведінку. І все для того, щоб Ісуса упіймати на слові й піддати сумнівам Його авторитет серед люду. У відповідь Ісус ставить первосвященикам і старшим оте питання про джерело посланництва Йоана Хрестителя. Проте через свої хитрування і підступність фарисеї не зуміли сказати, хто велів Йоанові хрестити,бо мусити б визнати, що як пророк, так і Ісус діють в ім’я Бога. У цій же короткій притчі Христос намагається поставити релігійних очільників перед дзеркалом, аби дати їм ще один шанс змінитися.
Зауважмо, що обидва сини у притчі були поставлені перед вибором. Тут немає мови про нав’язування волі батька. Навпаки, до них обох батько з притчі ставиться з великою ніжністю, розраховуючи на їхню добру волю, на що вказує звертання «дитинко». Вражає, однак, те, що хоч батько й називає свого першого сина цим словом, яке виражає близький зв’язок, то для сина батько це «пан». Проте вистачило, аби син віддалився на кілька кроків, як його «пан» раптом упав із п’єдесталу. «Ґречний» син, виказавши видимість послуху, пішов своєю дорогою. Все напоказ, аби лиш створити добре враження, або тільки для того, щоб уникнути неприємних наслідків і можливого гніву батька.
" Тут немає мови про нав’язування волі батька. Навпаки, до них обох батько з притчі ставиться з великою ніжністю.
Другий син, який від початку не мав наміру виробляти таких фанаберій, відмовився сходу. Щоправда, у своїй безумовній щирості він успіху не мав, але, кінець-кінцем, забрався до роботи. Однак у його випадку між відмовою і остаточним походом до виноградника з’явилася ще одна реакція. Святий Матей пише, що «брикливий» син, опам’ятавшись, пішов до виноградника. Тут з’являється дієприкметник минулого часу від грецького дієслова metamelomai — «шкодувати, що щось не вдалося», який у цьому значенні використовується в Новому Завіті тільки два рази, і саме в Євангелії від св. Матея.
Цей вираз визначає емоційний компонент жалю. В широкому значенні це чуттєве пізнання гіркого наслідку нерозсудливої дії, вчиненої не обов’язково з корисливих мотивів. Це такий короткий проблиск, майже інстинктивне відчуття емоційного дискомфорту в тілі та психіці, вид болю й суму через те, що зробив щось неналежне, як дитина, яка паленіє з сорому, коли виходить на яв, що вона нашкодила. Отже, це більше жаль, скерований на себе, переживання про себе під впливом якоїсь зазнаної поразки. Матей ще раз використовує це саме слово, описуючи поведінку Юди після зради, який також «заплакав над собою», коли побачив, що Христа невинно засудили. Щось у нього заболіло всередині внаслідок такого вчинку. То був зародок навернення. Але, на жаль, почуття жалю привело його не до Христа, а до розпачу та самогубства. Ще потрібне було відповідне рішення волі, відірвання погляду від власного пупа. На противагу до митарів та грішників, у Юди справа не дійшла до відкинення того, що викликало цей емоційний біль, тобто до навернення у точному сенсі — зміни мислення та звернення до Бога, що приносить радість. Отож виявляється, що почуття жалю — це не більше ніж прикрий сигнал внутрішнього непорядку. Повне навернення передбачає серйозне залучення волі, що перевищує хвилинне відчуття.
" Почуття жалю — це не більше ніж прикрий сигнал внутрішнього непорядку. Повне навернення передбачає серйозне залучення волі, що перевищує хвилинне відчуття.
Ми насправді не знаємо, що саме, відійшовши від батька, зрозумів «неслухняний» син, так що від засмучення над самим собою він зумів, однак, перейти до вчинку. Може, просто дійшов висновку, що не годиться ставитися до батька таким чином? Може, відкрив, що ним керували елементарні лінощі? «Не хочу працювати, ну бо мені не хочеться». Або ж його «не хочу» означало впертість: «Не піду до виноградника, бо ти намагаєшся загнати мене до роботи». Може, його початковий опір виражав страх перед працею і зовсім не відображав того, що він думав насправді? Так чи так, Ісус про це узагалі не розводиться. Натомість Він підкреслює значення чуттєвого «опам’ятання» — жалю, який діє як стимул і увертюра до навернення.
Маємо тут цікаву біблійну вказівку щодо навернення. Істинне навернення у житті не виражається виключно у вимовленні слова чи реформувані мислення. Воно також не може затриматися виключно на почуттях. Воно становить «комбінацію» всіх цих елементів, а отже, є тим, що Святе Письмо називає «наверненням серця», оскільки вся людина, з душею і серцем, бере участь у цьому процесі. Цікаво, що св. Ігнатій Лойола у своїх «Духовних вправах», скерованих на впорядкування життя та свідомий вибір Христа, ставить сильний акцент на почуття. Під час роздумів над гріхом перших людей, ангелів та над своїми власними цей святий, о диво, не каже просити про інтелектуальне зрозуміння людської неправоти чи про якийсь вид осяння, а тільки про почуттєве відлуння (passion): засоромлення, біль і сльози через свої гріхи. Він немовби хоче сказати, що тільки поява цих почуттів під час молитви становить знак допущення світла до себе; охоче прийняття того, що приходить до мене зовні, аби на мене впливати. Самого теоретичного втямлення гріха рішуче замало. Виглядає іронією факт, що фарисеї та вчені в Писанні правильно оцінили поведінку обох синів і вказали, що то другий син (який символізує митарів і грішників) виконав волю батька. Отже, їхній розум діяв якнайбільш правильно. Однак замість почуття жалю, яке би відповідало такому висновкові розуму, що то вони загубилися, — в них вибухнула агресія, під впливом якої вони «старалися схопити Христа» (Мт 21, 45).
" Виглядає іронією факт, що фарисеї та вчені в Писанні правильно оцінили поведінку обох синів і вказали, що то другий син виконав волю батька. Отже, їхній розум діяв якнайбільш правильно.
Чому другий син опам’ятався, а перший ні? Чи ж тільки один із них відчув прикру емоційну реакцію? Ісус пояснює, що митарі та грішники (другий син), слухаючи Йоана Хрестителя, відчули в собі прикре емоційне відлуння, яке й побудило їх відвернутися від гріха. Натомість фарисеї (перший син), дивлячись на митарів, що наверталися, не дозволили, аби їх торкнувся якийсь дискомфорт, а обурилися на Ісуса й погордували «грішниками». Отаким чином вони розв’язали свою ситуацію неспокою, який так чи так мав у них зродитися.
На противагу до свого брата, син-«неслух» не мав у собі ідеологічної жилки, а, певно, мав якесь звичайне життєве ледарство, безтурботність або неуважність. Попри це, у ньому були якісь точки піддатливості на зміну, прагнення змінити свій підхід, певне «поле для маневру». Певна річ, Господь Ісус не схвалює способу життя митарів і розпусниць, але Він звертає увагу, що людям цього типу легше звернути зі злого шляху, оскільки їхній непослух не пустив такого глибокого коріння у серця, як це сталося у випадку первосвящеників.
Своєю чергою, старший син — це ідеальний приклад лицеміра й конформіста, у якого вже все впорядковано. До цього приводить, наприклад, погано сприйнята рутина, замкненість мислення, задубілий підхід до літери закону, який виключає появу неочікуваного. Закон не любить винятків. Жодний роздум, жодне почуття, які викликають неспокій, до такої твердині не протиснеться, ну бо немає потреби робити небажані рухи. Навіть здається, що він уже наперед визначив, що треба відповісти, аби позбутися клопотів. Це тип фарисея, який насправді старається бути слухняним тому, що Бог сказав колись у Законі й Пророках, але не слухає Бога, який промовляє до нього в цю мить. Він сприйняв «застрягання в минулому за тривання вічності. А це означає переплутання бездіяльності з незмінністю» (Жан Ремон).
" Це тип фарисея, який насправді старається бути слухняним тому, що Бог сказав колись у Законі й Пророках, але не слухає Бога, який промовляє до нього в цю мить.
Багато що вказує на те, що ми часто навпереміну ходимо «у шкурах» тих двох синів. Ісус узагалі не представляє третьої опції, в якій людина приймає волю батька і не відкладаючи прямує до того виноградника. Хіба ж не буває такої ситуації у людей? Ну, якщо і є, то приходить до нас із чималим опором, а радше ми до неї довго дозріваємо. І таким чином нам загрожує, з одного боку, зайняти позицію номінальних наслідників Христа, які притакують, з виду піддаються Божій волі, але, загалом беручи, і далі чалапають власними стежками. З іншого боку, можемо впасти в упертість, оскільки Бог нам бачиться не батьком, а паном, гнобителем, який позбавляє людей різноманітних задоволень, засипаючи їх лавиною вимог. Отож ми викаблучуємося, як норовистий кінь, то наполягаємо на своєму, то кидаємося в якийсь сліпий завулок, аби зрештою з подивом відкрити, що вся ця буфонада то не більше ніж тріпання крильцями. Ми дозріваємо до розсудливості, коли нас поранить меч нашої власної сваволі й ми нарешті побачимо, що це шлях у нікуди.
В усьому цьому повчальне те, що виконання волі Божої не мусить бути (і, певно, рідко відбувається) ідеальним. А крім того, висновок, що через нашу тілесність почуття виконують незамінну роль у наверненні. Коли відчуємо розчарування собою, хоч би скороминуще, то є надія, що щось у нас затремтить на глибшому рівні. Що ми зробимо з тим першим імпульсом — уже залежить від нашої вільної волі. Але вже напевно краще не бути таким супер-упорядкованим і швидким на зауваження слабкості інших. Тоді й самому легше опам’ятатися, коли ще не обріс пір’ячком непомильності й моральної вищості.
Даріуш Пюрковський SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
