Мій Віфлеєм цьогоріч увесь пронизаний дірами, цілісінький його просторочас прошитий наскрізними дірами автоматних і кулеметних черг, уламків мін і гранат, «градів». Куди не глянь — усюди діри: фасади будинків, паркани, огорожі, вікна й дахівки, дерева й автомобілі пронизані дірами.
Цьогоріч мій Віфлеєм із дірявого світу, розташованого десь на межі людського глузду та людського безумства, на грані поміж дійсним і уявним, засіяній незібраними соняхами минулорічного посіву… Сьогодні у Пісках під Донецьком — жодного натяку на безпеку, жодного сховку від жорстокої продірявленості. Куди не ступи ногою — усюди продірявлена спотвореність розстріляної дійсності: простір сконденсованої деструкції, час смислової дисперсії. Дірявий світ виглядає таким безглуздим!..
У моєму Віфлеємі люди мешкають у темних підземеллях. Темрява усюди. Дерев’яні двері у підвальне приміщення зі слідами обстрілів. За ними — темрява. Перед наступними дверима — покривало, аби захистити від вітру та холоду. За дверима — наступна темрява. Потім — знову пара покривал. Далі — знову темрява. Тут світло не мешкає, тут мешкають мої люди: Ворон, Панда і Захар, Апостол і Таксист, Бронік, Студент і Граф, Монах, Бджоляр і Жук, Брюнет і Велетень, мебляр і актор із Києва, юрист із Дзержинська, айтішник із Ковеля, студент із Макіївки, залізничник зі Львова — чоловіки з простреленої темряви. Вони переховуються тут у перерві поміж бойовими чергуваннями від обстрілів та людського безумства, що нишпорить вуличками розстріляного селища. У них місія: не дозволити здоровому глузду та самому життю вислизнути крізь отвори, прострелені у тілі дійсності.
Моїм людям у підземеллях буває самотньо… і холодно. Десь далеко їх люблять і чекають, а тут їм не лише холодно, а й самотньо. Коли виходить із ладу генератор, запалюють свічку; коли стає самотньо, запалюють теплі спогади. Принаймні, ті з них, у кого вони уже є… Здається, ніби життя переховується тут у тінях погаслих світанків, розвіяних зимовими вітрами просто людських мрій, розстріляних сподівань. А темрява деколи настільки густа, що її хочеться змити під душем. Та у моєму Віфлеємі вода існує лише у колодязях у напівкрижаному стані. Такою холодною водою цієї холодної темряви не змиєш…
У моєму Віфлеємі, усупереч Арістотелеві, тиша й шум живуть одночасно і в тій самій локації. Не чути дитячого сміху, батьківських настанов, пісень, гудіння транспорту, шепоту сусідських пліток, воркотіння закоханих сердець. Життя тут зійшло у підземелля. А от шум у моєму Віфлеємі дуже шумний. Шум тут жорстокий, звучить на ураження, дірявить простір, ранить час і людські долі. Цей шум уміє пропалювати біло-білий сніг багряними краплями крові. Він гуде, свистить, тріскотить, гримить… і завжди боляче. Постріли лунають, коли прокидаюсь і коли засинаю, зблизька і здалеку, від своїх і від чужих. Це — продірявлений шумом пострілів Віфлеєм…
Простір і час тут видозмінюються. Сусідній будинок стає наступною бойовою позицією, і дійти до нього без відповідних попереджень та озброєного супроводу не завжди можливо. Кожен крок у моєму Віфлеємі — процес розпізнавання й ретельного аналізу: оглядаєшся, розмірковуєш, приймаєш рішення. Бо ж свистить. І деколи зовсім поруч. Віслюком тут не проїдеш. Доводиться пробиратися вздовж розторощених парканів, інколи — напівприсядки перебігаючи з дистанцією у вісім метрів один від одного, уникаючи знерухомливого погляду чийогось прицілу. Слід дивитися під ноги та не забувати про розтяжки; дивитися навсібіч — і не забувати про снайперів; не стояти на дорозі, аби вітер не задув у плечі дурну кулю.
Як і в кожному Віфлеємі, у моєму місцева фауна шукає людської дружби. Природа, сконфужена жорстокістю й насильством, холодом і голодом, тягнеться до людини, шукаючи захисту, тепла, людяності. Перелякані й покинуті звірята горнуться одне до одного та гуртуються навколо своїх камуфльованих друзів. На кожній бойовій позиції — свої ясла.
У мого Віфлеєму, як і годиться, є своя таємниця, прихована від очей сильних і могутніх, незбагненна для мудрих та розумних цього світу, своя дуже людська мрія. Сергій мріє після війни добудувати будинок. Паша-кіборг думає про водійські права для сина. Андрій планує одружитися. Толя сподівається, що зможе повернутися на своє робоче місце. Так, у продірявленій дійсності мого Віфлеєма, у його темних підземеллях і на його спустошених вуличках, окрім холоду та самотньої порожнечі, мешкає вона — надія. Її можна помітити, уважно вдивляючись крізь прострелені діри у напрямку неба. Надія на те, що колись таки зійдуть сніги та скреснуть усі можливі криги і повернеться весна; що цей потворний сюрреалізм доживе до свого фінального акорду, відбринить остання нота, упаде, не досягнувши своєї цілі, остання куля, у світлі нового світанку назавжди згаснуть сутінки людського безумства, і всі мешканці цієї історично-апокаліптичної драми — мої люди — зможуть повернутися по домівках під щирі аплодисменти усенародної вдячності… Живими!!!
Бог прийшов у зранений злом світ, аби зцілити діри людського серця, зігріти його своєю любов’ю, осяяти світлом надії. Прийшов малим і слабким, убогим і безпритульним. Але прийшов! І прийшов назавжди! У цьому — суть кожного Віфлеєма: з нами Бог! Надія — це завжди виклик, а кожен виклик вимагає відважного серця, аби віра стала дійсністю. Надія потребує відважного серця, аби стати любов’ю, здатною на перемогу… Навіть у розстріляній дійсності може замешкати надія. Крізь діри, навіть від куль, завжди можна побачити небо. Залежить лише, у якому напрямку дивитися…
З Різдвом Христовим вас, мої люди!!!
фінансово.
Щиро дякуємо!
