Ти живий чи помер? Ти живеш чи існуєш? Це питання про якість життя.
Не люблю іспитів совісті — тих, що написані! Це трохи так, якби хтось, маючи здорове серце, використовував штучне, або, маючи здорові ноги, користувався протезами. У духовній та моральній сфері також діє правило атрофії: те, чим не користуються, — занепадає. Для іспиту совісті найкраще використовувати… совість, а не чиїсь списки пунктів.
Проте я погоджуюся, що інколи такий перелік може бути корисним, аби помітити речі й справи, які за звичних ситуацій вислизають з-перед нашої уяви. Час від часу варто сягнути по щось таке, аби збурити рутину, що присипляє. Як сповідник, я інколи раджу скористатися з такої допомоги, хоча й тоді волію, щоб це не було надміру дослівним переказом написаних пунктів.
Бо я не раз мав такий досвід: каяники перелічують те, що вичитали, включаючи не тільки класичний перехід вулиці на червоне світло, але й те, що не носять освяченого медальйончика і не читають католицької преси. (Інколи навіть перелічують список назв видань, яких не читали, що, зрештою, цікаве для пізнання, бо можна довідатися, що зараховують до католицької преси, а що ні.)
Більш «сумлінні» спроможні знайти у себе всі названі у відповідних списках гріхи, а якщо це до кінця не вдається, то додають формулку «можливо»: можливо, зробив ще те або те.
Тому я пропоную кілька варіантів іспиту совісті — радше узагальнених, які залишають багато місця для «домашньої роботи» над сумлінням.
1. На щодень, у плюс і в мінус
Це частий, навіть щоденний, короткий і робочий іспит. Здається мені, що це прекрасна особиста молитва на завершення дня, з застереженням і заохоченням, аби цей рахунок робити «в плюс» і «в мінус».
Що приніс день, що було доброго (яке добро прийшло до мене і яке добро від мене вийшло). Треба це назвати і подякувати.
А що було поганого — також назвати на ім’я, стараючись зробити це максимально конкретно. Назвати це і перепросити за це.
2. Я, ти, ВІН
Якщо найважливіша заповідь це «любити Бога, любити ближнього, любити себе самого», то за цими категоріями можна зробити іспит совісті та шукати, чим завинив.
Щодо Бога: невірність у молитві й таїнствах, легковаження Божим словом і голосом совісті, підозріливість щодо Бога, інфантильність у вірі (набирає крайнього вигляду, коли доросла людина на сповіді каже «Боженька», «церквочка», «молитвочка», «грішок»), сприйняття Бога як «виконавця» моїх потреб, духовний мінімалізм, застій і згода на перекручений образ Бога тощо.
Щодо ближнього: «все, що зробили, і все, чого не зробили». Тут спеціальне зауваження: «Найбільша протилежність любові це не ненависть, а інструментальне ставлення до іншої людини» (св. Йоан Павло ІІ). Це означає, що іншу людину ти помічаєш і входиш із нею в контакт лише тоді й лише настільки, наскільки з неї можна мати якусь користь — матеріальну, психічну, навіть духовну.
Щодо себе самого: коротко кажучи, ми маємо про себе дбати. Не тільки не шкодити своєму здоров’ю — бо йдеться також і про малодушність, тобто згоду на пересічність, відмову від свого розвитку, використання можливостей, талантів, часу, брак праці над своїм егоїзмом, брак відпочинку, брак гармонії у звичайному щоденному функціонуванні тощо.
3. Іспит «месальний»
Прекрасну допомогу в іспиті совісті надає месальний акт покути: «Сповідаюся… що згрішив думкою, словом, учинком і занедбанням». Ці чотири категорії надають певної структури дослідженню совісті. Ось кілька прикладів того, що може міститися в цих категоріях:
– Думкою: вочевидь одразу з’являється асоціація з «нечистими думками», але тут можуть опинитися й інші справи, наприклад, чорні думки з серії «точно не вийде», «немає сенсу», «я/він/вона ніколи не зміниться»; підозріливість, претензії, вимоги, зрештою — бездумність, проживання життя рослинним способом, або ж «як мул і кінь без розуму» (Пс 32, 9).
– Словом: обмова, наклеп, нарікання (вельми отруйне для себе та інших), балакучість, яка не залишає місця слуханню інших (і себе самого); але також і брак добрих слів. «Жодне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його» (Еф 4, 29), що означає: за слова, які ми могли сказати і не сказали, слова подяки, похвали, підтримки, пояснення, зізнання в любові, протесту проти зла і т. д. — ми теж будемо суджені.
– Учинком: певно, не треба спеціальних пояснень, можу повторити наведене вище: «все, що ви зробили…» (варто перечитати Мт 25, 31‑46).
– Занедбанням: для людей, які стараються жити пристойно або й навіть порядно, у цій категорії може міститися найбільше справ для розкриття і роз’яснення. Як Христа, так і християнина більше має цікавити чинення добра, а не тільки уникання зла, тому формулювання «не вбив», «не зраджував» іще ні про що не свідчать. Ми бо запитуємо себе, чи використали нагоду для добра, чи допомогли, чи ділилися тим, що маємо: часом, вірою, знаннями. Чи я розвиваюся — чи розвиваю свої можливості, знання, стосунки з іншими, свою віру, любов? Чи я долучаюся до справ удома, в сім’ї, спільноті, на роботі, в Церкві?
4. «Маю проти тебе», або Апокаліптичний іспит
Для більш вимогливих прекрасною допомогою в іспиті сумління будуть «Листи до семи Церков» із Книги Одкровення.
«Маю проти тебе, що любов свою першу покинув» (Одкр 2, 4).
Це може просто означати невірність — щодо Бога, невірність у подружжі, у разі священика чи монахині це невірність складеним обітам та іншим зобов’язанням, які випливають із прийнятого способу життя.
Але це може означати також відхід від того натхнення, яке любов мала на початку, доведення своєї любові до «анемії», брак турботи про любов через те, що шкодував на неї часу, уваги, не слухав, не розмовляв, не ділився тим, що приносить «добра і зла доля».
«Не бійся нічого, що маєш витерпіти» (Одкр 2, 10).
Якщо для нас найважливішою є любов, то страх це ворог любові, й тому він може бути гріхом. Ним може бути страх перед стражданням (хтось сказав: «Якщо любиш — не питай, чи страждатимеш, а питай, коли і як сильно»). Страх перед втратою незалежності, перед поразкою, перед відкиненням, страх перед рішенням, перед відповідальністю.
Всі ці страхи цілком реальні і з ними варто рахуватися, вони мають у собі щось застережне і позитивне; але якщо вони надмірні, якщо вони починають керувати нами, то викликають життєвий параліч.
Ми повинні брати їх до уваги, але водночас міцно вірити обітниці, що «любов усе витримає», що ліки від страждання — це терпеливість, від страху поразки — те, що любов «не шукає свого» і «не виноситься пихою», від страху відкинення — що «любов усього надіється» тощо (див. 1 Кор 13, 1‑13).
«Маю проти тебе трохи, бо там є у тебе ті, що держаться учення Валаама, який навчив Балака кинути камінь спотикання перед синами Ізраїля — їсти ідоложертовне та блудити» (Одкр 2, 14).
Розпусту тут можна розуміти дослівно; біблійною мовою, однак, «божки» і «нечистота», або ж «розпуста», означають життя в такий спосіб, якби Бога не було. Отож варто поставити собі питання: чи, наскільки, як і коли Бог присутній у моєму способі життя. Чи я будую своє життя з огляду на Нього, чи керуюсь я Його словом, заповідями, чи я молюся, чи запитую, чого Він від мене сподівається, чого Він від мене і для мене хоче?
Цей докір, написаний в Одкровенні, може стосуватися входження у фальшиву релігію. Це може бути навіть культ себе самого, що достатньо легко діагностувати за частотою появи в мисленні та розмовах слів «я», «мене», «мені», «для мене», «моя думка».
Це може бути культ розуму (те, що не вміщається у моїй голові, — не існує), акцептації, культ правильності життя і «святого спокою», культ праці, інтернету, доброго самопочуття, грошей, буття «сучасним» і багато іншого.
«Маю проти тебе, що потураєш жінці Єзавелі, яка зве себе пророчицею, навчає і зводить моїх слуг, блудити і їсти ідоложертовне. Я дав їй час, щоб покаялася, а не хоче каятись у розпусті своїй» (Одкр 2, 20‑21).
Тут докори схожі, як і в попередньому листі, але додане ще щось: час, аби навернутися — і небажання навернутися. Це часте відкладання на потім, на завтра, на свята, на старість. Нерідко це стосується сповіді, примирення з Богом і Церквою, але також і примирення з людьми, а також обов’язку взятися за уроки, за написання курсової чи докторської, за виконання різноманітних зобов’язань, які, коли висять над нами, впроваджують у наше життя сум’яття, стрес, бажання втекти, роздратування, претензії та звинувачення інших.
«Ім’я ти носиш, ніби живий, а мертвий ти. Будь чуйний і укріплюй решту, що їй скоро померти… Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи і покайся» (Одкр 3, 1‑3).
Ти живий чи помер? Ти живеш чи тільки «існуєш», як овоч? Це питання про якість життя, про те, що ти робиш зі своїм потенціалом, часом, натхненнями; чи ти розвиваєшся духовно, інтелектуально, емоційно, у спілкуванні, в культурі. Просто кажучи, чи розвиваєшся ти як людина і християни, чи твоє життя творче, плідне, а чи воно надаремне?
Але тут є щось іще: «укріплюй решту». Запитай, чи своїм буттям, способом жити, словом, доброзичливістю, товариством ти зміцнюєш інших, додаєш їм відваги, втіхи, надії, а чи все навпаки — може, отруюєш їх, ослаблюєш, знеохочуєш?
І ще одне: «згадай, як прийняв і слухав» — тобто «як отримав». Це питання про вдячність: чи ти бачиш добре у своєму житті, чи вмієш радіти цьому, шанувати отримане? Чи бачиш, який ти обдарований? — а може, невдачі, прикрості, втома, страждання заступили тобі цілий світ?
«Держи, що маєш, аби ніхто не вхопив вінця твого» (Одкр 3, 11).
Може, у цих словах — питання про автентичність і вірність собі, своїм переконаннями, своєму сумлінню, аби не змінювалися залежно від ситуації, компанії, від того, що подобається іншим, від моди. Ти під усе підлаштовуєшся, як хамелеон. Коли ти справжній, коли ти — це ти сам, то можеш насправді зустріти Бога, іншу людину, можеш осмислено жити, можеш когось покохати, можеш відрізнити вартісне від безглуздого, правду від видимості, добро від зла.
«Ні зимний ти, ні гарячий (…) кажеш: “Багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю”, а не знаєш, що ти — злощасний і мізерний, і бідний, і сліпий, і голий» (Одкр 3, 15.17).
Тут маємо докір у літеплості, тобто байдужості та згоді на такий стан, коли думаєш: може, мої справи й не найкращі, але й не такі кепські, є гірші від мене. Це насправді небезпечний стан, який не дає шансів на розвиток. А правильним є принцип, що коли хтось не йде уперед, то він залишається позаду. Це стосується віри, любові, дружби, також і праці та кожної сфери нашого життя. Це стан приспання чуйності, відмови від поривів уперед, від ставлення собі вимог. І тут справді можна не помітити, що ти і бідний, і сліпий, і голий, і нещасний, і жалюгідний.
Тим часом віра відкриває перед нами перспективу максималізму, виражену хоч би такими словами: «Люби Господа, Бога твого, ВСІМ твоїм серцем, УСІЄЮ твоєю душею і ВСІЄЮ думкою твоєю» (Мт 22, 37). Неможливо ні вірити, ні любити, ні робити щось насправді цінне й варте старань «упівсили», абияк, бо це провадить до змаління людини. А для Бога важливо, щоб ми були великі, щоб ми прагнули Його рівня.
○ ○ ○
Вочевидь слова в Одкровення святого Йоана і докори (закиди) набагато більше об’ємні, вони не вичерпуються наведеними прикладами. Вони провокують, скеровують і водночас залишають місце, вимагаючи вслухатися в голос сумління. Це може бути для нас вказівкою, допомогою в духовному розвитку.
Ципріан Клахс ОР, dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
