Теорія і практика Духовних Вправ. Частина 1

1. Початок ігнатіянської духовності

Якщо спробуємо підвести під духовність якийсь простий богословський фундамент, то перше, що мені спадає на думку, це пролог євангеліста Йоана: «І Слово стало тілом». Бог не обмежується одноразовим актом створення, а творить постійно, тобто постійно промовляє своє слово до людини. Якщо людина приймає це слово до свого серця й культивує його, то воно проростає, матеріалізується в її житті й видає плід. Отож, кожна духовність — це Боже слово, яке стає тілом, вогненним стовпом, що веде через пустелю, чи Вифлеємською зіркою, що вказує шлях до Бога.

Кожна духовність — це дар Бога Церкві, і в основі кожної духовності стоїть конкретна людина, яка прийняла цей дар, засвоїла, реалізувала його у своєму житті й передала іншим. Божий дар — це духовна реальність, яка повинна втілитися у житті конкретної особи. І тому конкретний вид духовності завжди поєднаний із конкретною людиною, яка прийняла від Бога смолоскип і несла його у своєму житті. Інші запалювали свої смолоскипи від цієї людини і, своєю чергою, передавали наступним людям. Усі люди різні, належать до різних культур та епох, і реалізовують цей дар у житті по-своєму, тобто модифікують духовність. Але фундамент духовності залишається незмінним.

Окрім того, коли люди говорять про духовність — східну, західну, яка з них глибша, яка досконаліша, яка оригінальніша тощо, — то забувають просту річ: життєдайність і благодатність певної духовності визначається не тим, чим та духовність є сама по собі і які переваги має перед іншою духовністю, а тим, наскільки вона вщеплена у містичне тіло Христа, Його Церкву, тобто скільки людей спроможні її засвоїти і жити нею, а не начитатися мудрих книжок і балакати собі про духовність.

Духовні Вправи св. Ігнатія Лойоли — як книжка і як практика виконання вправ — невід’ємні від його особистого досвіду, способу, яким він сам відповідав на Божий дар і як Бог його провадив у житті. Божий дар не реалізується в житті людини миттєво, а як зерно, кинуте в землю, — проростає й розвивається повільно в часі. І тому пізнання та розуміння біографії автора й ініціатора певної духовності допомагає зрозуміти шлях, яким його вів Бог, і зрозуміти саму духовність.

Ігнатій Лойола був людиною своєї епохи: традиційна католицька духовність, глибока прив’язаність до Католицької Церкви, і водночас не надто моральне життя, сповнене забав і дуелей, мрій про лицарську кар’єру, даму серця з дуже шляхетного роду, прагнення світської слави й почестей тощо. Свою біографію, написану від третьої особи, він розпочинає так: «До двадцяти шести років він віддавався марноті світу; найбільше йому були до вподоби ратні вправи, позаяк відчував він велике і безглузде бажання здобути славу». Переламним моментом у його житті була війна між Іспанією і Францією. Французькі війська оточили іспанську Памплону, серед захисників якої був Ігнатій. Іспанці хотіли капітулювати перед набагато численнішим ворогом. Лише палка промова 26‑річного Ігнатія запалила їх до битви.

Уже в цьому епізоді ми бачимо лідерські якості майбутнього святого, здатність повести за собою інших. Коли Ігнатій упав, важко поранений, то запал гарнізону відразу зник, захисники здалися ворогу, який шляхетно повівся з Ігнатієм. Першу допомогу йому надали лікарі французької армії, а потім допомогли перевезти його до родинного обійстя старшого брата.

Гарматне ядро тяжко скалічило обидві ноги Ігнатія, почалося важке й тривале лікування. Вісім місяців він був прикутий до ліжка, і цей період описав дуже спокійною мовою на п’ятьох сторінках Автобіографії, подаючи лише важливі моменти.

Коли його привезли, то місцеві «лікарі та хірурги, які зібралися довкола нього, розсудили, що ногу потрібно знову зламати і заново скласти кістки, стверджуючи, що вони не на місці, бо їх погано склали спочатку або ж пошкодили в дорозі. Тож йому ще раз довелося пройти через цю бойню; як і в інших подібних випадках до того чи опісля, він не зронив ні слова й нічим не виявив болю, хіба що міцно стискав кулаки».

Хочу тут ще раз наголосити на сказаному на початку: ігнатіянська духовність тісно поєднана з особою Ігнатія. Хоча вона є Божим даром для Церкви, але Ігнатій є її співавтором, так само, як Боже об’явлення не є диктантом, який натхненні автори лише записували, — вони є співавторами Бога, тільки не в співмірному порядку з Богом. І тут бачимо таку рису характеру св. Лойоли, як непересічна сила волі.

У Святому Письмі кожний історичний факт можна інтерпретувати містичною символікою, що вже робилося в Александрійській школі, а до них — Філоном Александрійським, і кожне фізичне зцілення, яке робив Ісус, є знаком духовного зцілення. Цей самий метод можна застосовувати й до інших текстів. Кожне індивідуальне пережиття Ігнатія, кожний окремий факт його життя у зовнішній, фізичній площині позначався на його психіці, світогляді й релігійності, а в кінцевому значенні і на його творчості, тобто на Духовних Вправах. Тому факти з його життя також можемо в символічному плані накладати на текст Духовних Вправ і таким чином заглиблюватися в ігнатіянську духовність.

2. Фундамент ігнатіянської духовності

Отож людина, яка глибоко пережила духовні вправи св. Ігнатія Лойоли, може теорію та практику вправ побачити в досвіді самого Ігнатія, тобто побачити, який відбиток на Вправи наклав його індивідуальний досвід, — хоча, звісно, таке поєднання не слід сприймати буквально і безпосередньо, а більше як символ чи алегорію. Що я бачу спільного вже на цьому рівні?

Духовні вправи поділені на чотири етапи — тижні, кожний з яких має свою мету. Перші єзуїти позначали їх таким способом:

I. Deformata formare – пошкоджене виправити;
ІІ. Reformata conformare – виправлене сформувати (надати правильну форму);
III. Conformata confirmare – сформоване скріпити;
IV. Confirmata transformare – скріплене змінити.

Чотири тижні духовних вправ св. Ігнатія традиційною мовою можна викласти так:

І. Via purgativa – дорога очищення;
II.Via illuminativa – дорога просвічення;
III, IV. Via unitiva – дорога з’єднання.

Розподіл духовних вправ св. Ігнатія чи традиційні дороги до Бога показують поступальний духовний прогрес людини, її етапи у сходженні до Всевишнього. Ми можемо порівняти це з етапами Божого об’явлення у Старому Завіті:

І. Об’явлення і закріплення віри в одного Бога;
ІІ. Призначення і остаточна мета людини;
ІІІ. Моральне право.

Климентій Александрійський подає такі етапи духовного розвитку людини:

І. Невіра → віра: навернення;
ІІ. Віра → гноза (Господній страх): виховання;
ІІІ. Гноза (Господній страх) → аґапе: навчання.
Св. Григорій Нисський, базуючись на Орігені, подає три етапи духовного розвитку людини:

І. Дитинство, якому відповідає книга Приповідок.
ІІ. Юність, якому відповідає книга Проповідника.
ІІІ. Зрілість, якій відповідає книга Пісні Пісень.

Евагрій Понтійський, також ідучи за Орігеном, розподіляє духовний розвиток на три етапи:

І. Аскетичне життя – πρακτική; практика.
ІІ. Пізнання природи – φυσική; фізика.
ІІІ. Пізнання Бога – θεολογία; теологія.

Звичайно, що всі ці терміни й розподіли не накладаються один на одного, а відображають різне розуміння духовного розвитку людини; але спільним є те, що кожна з цих моделей розподіляє духовний розвиток на кілька основних етапів.

Перший тиждень чи перший етап — пошкоджене виправити.

Усе життя людини є її духовним шляхом, але в житті існують особливо важливі моменти, події, які вибивають людину зі звичайної колії, радикально повертають її життя у протилежний бік. Ці події людина може назвати завершенням попереднього етапу й початком наступного. Гарматне ядро, яке роздробило ноги Ігнатія, — змінило його життя, поставило крапку на попередньому житті й відкрило наступну сторінку його історії. Наступний період — вісім місяців лікування, фізичне зцілення поєдналося з духовним наверненням. Попередня цитата з автобіографії – опис хірургічної операції після повернення додому. А що таке хірургічна операція? — пошкоджене виправити: мета першого тижня вправ. До цього можна зарахувати й увесь період лікування, поки він не звівся на ноги. У цей період було виправлено також і його пошкоджену релігійність, віру, стосунки з Богом.

3. Важка хвороба, криза — втаємничення в духовне життя

«А проте йому ставало гірше й гірше, і він перестав їсти; з’явилися й інші ознаки, які зазвичай свідчать про наближення смерті. Настав празник св. Йоана, й лікарі, не маючи особливих сподівань на те, що він повернеться до здоров’я, порадили йому висповідатися; тож напередодні празника свв. Петра і Павла він прийняв Таїнства. Лікарі сказали, що як до півночі не стане краще, то його можна вважати мертвим. Хворий завжди вшановував св. Петра, і Господь наш зволив, щоб власне тієї півночі він почав одужувати. Покращення наставало так швидко, що за кілька днів дійшли висновку: життя його поза небезпекою».

Я не буду тут згадувати інші релігії й містерійні культи, в яких ініціація у глибше духовне життя проходила через важкі фізичні випробування, коли людину ставили перед лицем смерті, або тяжку, майже смертельну хворобу й чудесне зцілення, що найкраще описано, на мою думку, в обрядах ініціації шаманів, — а лише коротко порівняю цей досвід Ігнатія з досвідом двох великих святих Католицької Церкви: св. Франциском з Ассизі й св. Терезою з Лізьє. Для Франциска переламним моментом також була війна, потім полон, із якого він повернувся зовсім іншою людиною, зламаний психічно. До попереднього життя в забавах і розвагах він уже не повернувся: розпочався процес формування майбутнього святого. Свята Тереза в дитячому віці важко захворіла, лікарі вважали, що це вже кінець, а потім усмішка статуетки Богородиці й миттєве зцілення — досвід, який назавжди закарбувався в її пам’яті.

У Євангелії від Матея ми читаємо: «Потому Ісус був поведений Духом у пустиню, щоб диявол Його спокушав» (Мт 4, 1). Вчитаймося в ці слова: Божий Дух привів Ісуса до хати диявола, щоб той Його спокушав. Тобто шлях месіанського служіння, підтверджений перед цим Богом на Йордані, розпочинається для Ісуса тяжким випробуванням. Можемо це назвати ініціацією в Його месіанське служіння. І цю ініціацію або «хрещення» проводить чорт, який стає «духовним керівником» Ісуса в тому плані, що завжди є «отой хороший» і «отой поганий», які доповнюють один одного.

У нашому загальному християнському уявленні Бог і чорт — це дві протилежності, які перебувають на протилежних полюсах всесвіту. Але книга Йова подає іншу картину: диявол — ніби слуга Бога. Він може робити лише те, що йому дозволить Бог. І, незважаючи на те, що наміри і дії диявола щодо людини погані, Бог зрештою спрямовує злу дію диявола для добра людини. Тобто диявол короткозорий, бачить лише зовнішні ефекти своєї діяльності. Людину він також розуміє не повністю, глибина людської душі для нього закрита. Він бачить як зовнішні, так і внутрішні муки Йова, але не бачить, що в глибині душі Йова відбуваються глибокі зміни, процес навернення, який дійде до кінця, і Йов вигукне: «Адже слухом вуха я почув про Тебе раніше, а тепер моє око побачило Тебе» (Йов 42, 5). І мету реколекцій становить саме це: щоб людина вигукнула — до цього моменту я чув про твоє існування, Господи, від інших людей, а тепер бачу Тебе.

Або згадаймо про роль мертвої і живої води у казках: спочатку треба вжити мертву воду, потім живу. В обряді Хрещення вода виконує дві протилежні функції: смерті й життя. Хрещеник занурюється під воду, і вода його вбиває; та ж сама вода його воскрешає до нового життя. Стара людина вмерла, народилася нова.

Або, наприклад, таке алегоричне інтерпретування первородного гріха: дерево пізнання добра і зла росло в центрі раю. Духовний розвиток Адама і Єви — це ніби просування від периферії раю до його центру. Центр — місце найбільшої благодаті. І саме там вони згрішили, тобто двері пекла перебувають у центрі раю. За аналогією, двері раю перебувають у центрі пекла. Людина повинна пройти пекло до середини, щоб відчинити двері раю, що й діється в ігнатіянських реколекціях. Пекло і рай — це ніби матрьошка, а не протилежні полюси всесвіту. На духовний світ ми накладаємо свій матеріалістичний світогляд, і тому проходження різних етапів реколекцій вимагає змінити світогляд, часом радикально, що багатьом людям важко вчинити, бо відчуття таке, ніби треба повністю знищити свою особовість. Щось подібне відбувалося з Ігнатієм й іншими святими.

4. Пізнання своєї гріховності — перший автентичний духовний досвід

Згадаймо перший духовний досвід апостола Петра під час риболовлі: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!» (Лк 5, 8) або слова римського сотника: «Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою» (Мт 8, 8). Згадаймо апостола Павла: наслідком першого зіткнення з глибокою духовною реальністю, тобто зустріч із воскреслим Ісусом, закінчилася для нього сліпотою. І згадаймо себе самих, як ми приступаємо, наприклад, до причастя, з яким внутрішнім налаштуванням? Переважно ми гідні, щоб Ісус до нас прийшов, а слова римського сотника в латинській літургії вимовляємо формально.

Бути християнином означає наслідувати Ісуса Христа на Його духовному шляхові, пройти за ним цей шлях, лише в іншій формі, для кожної людини індивідуальній, а також наслідувати святих, чиї життя і досвід нам щось говорять.

У християнському побутовому мисленні, відірваному від реальних знань із царини духовності, духовний розвиток сприймається як щось приємне, духовно розвиватися — це щораз краще почуватися на психічному рівні. Реальність виглядає інакше. Бачимо, як у святих усе розпочиналося з чогось дуже болісного, неприємного. Це початок того, що ми називаємо пізнанням своєї гріховності, а початковий етап цього пізнання — пізнання своєї обмеженості. І це не теоретичне пізнання, а глибокий досвід болю й страждання: фізичного, психічного і духовного. І поглиблення цього досвіду — це шлях духовного розвитку.

У Духовних Вправах Ігнатія входження у цей досвід і поступове його поглиблення відбувається у першому тижні за посередництвом медитацій про гріх: гріх ангелів, первородний гріх і звичайні людські гріхи. Медитації про чужі гріхи це прелюдія, вступ до медитацій про свої власні гріхи. Перед кожною медитацією людина повинна спрямувати своє серце до Бога і просити про конкретний плід, мету, яку хоче осягнути в цій медитації. І тут ідеться не про теоретичне, інтелектуальне розуміння, а про внутрішнє духовне пізнання, тобто відчуття чи пережиття. В Духовних Вправах св. Ігнатій описує це так:

[2] Адже душу живить та задовольняє не обсяг знань, а глибоке розуміння певної дійсності і здатність відчувати внутрішню насолоду нею.

На етапі пізнання своєї гріховності прохання таке:

[55] Просимо про те, чого хочемо; тут потрібно просити великого та глибокого душевного болю та сліз за свої гріхи.

Далі йде опис медитації, основні пункти, які людина повинна в собі проробляти:

[56] Пункт перший. Укласти звіт про свої гріхи. Треба пригадати собі всі гріхи, скоєні впродовж цілого життя, переглядаючи їх рік за роком або період за періодом. Тут стануть у пригоді три речі: по-перше, варто уявити собі місцевість чи дім, де ми жили; по-друге, відносини, що їх підтримували з іншими; по-третє, працю, якою займались.

Треба застосовувати уяву і розділити її на три частини: місцевість, відносини, праця. Як це добре узгоджується з трьома видами пам’яті: зоровою, слуховою та ідеомоторною, тобто руховою. Сучасні системи запам’ятовування використовують ці три види пам’яті. Потім до них додають пам’ять органів чуття: смаку, запаху й дотику. Ігнатій робить те саме, і в наступних вправах додасть застосування органів чуття. Святий Ігнатій своїми зусиллями і з допомогою Божої благодаті навчився і тепер нас вчить входити в молитву усім своїм єством, ефективно використовувати всі людські здатності.

[57] Пункт другий. Зважити ці гріхи, вдивляючись у гидоту та злобу, які несе в собі кожен головний гріх, хоч би й не був заборонений.

[58] Пункт третій. Замислитися над собою, вибираючи порівняння, які спонукатимуть нас до упокорення:

По-перше, хто я такий порівняно з іншими людьми?
По-друге, хто вони такі порівняно з усіма ангелами і святими на небі?
По-третє, що таке все суще створіння порівняно з Богом і ким порівняно з Ним буду я?
По-четверте, слід поглянути на зіпсованість та огидність власної плоті.
По-п’яте — уявити себе раною та виразкою, з якої випливло стільки важких гріхів, злих учинків та мерзотної отрути.

[59] Пункт четвертий. Розважити, ким є Бог, супроти якого ми згрішили, міркуючи про притаманні Йому досконалі якості і порівнюючи їх із протилежними якостями, властивими нам: Його мудрість — з нашим невіглаством; Його всемогутність — із нашою слабкістю; Його справедливість — із нашою підлістю; Його доброту — з нашою злобою.

о. Олег Кривобочок ТІ, Єзуїти в Україні