Маленький хлопчик

Вісім років тому двоє талановитих митців із Мексики (один — красунчик, зірка латиноамериканських мильних опер, другий — перспективний режисер) об’єдналися і заснували кіностудію «Metanoia Films», щоби створювати фільми, які б зображували красу і доброту, що криються у повсякденні.

І актор, Едуардо Верастеґі, й режисер, Алехандро Монтеверде, — католики. Та хоча їхня віра і впливала на створення фільмів, вони не зупинилися на релігійному кіно або християнських фільмах. Віра й духовність мали бути звичними справами в нашому житті — як, приміром, чистити зуби чи добиратися транспортом до роботи. Ніщо не повинно здаватися тут лицемірним чи неприродно ідейним, вважають вони.

Так було з їхнім дебютом, фільмом «Белла» (2007 р.), де Монтеверде був режисером, а Верастеґі зіграв одну з головних ролей. Фільм, сповнений душевності, барвистості, мужності й тепла, здобув перемогу в категорії «Приз глядацьких симпатій» на Міжнародному кінофестивалі у Торонто. Це проникливий «про-лайф фільм», а не ляпас. У рецензії для видання «Christianity Today» Фредеріка Метьюз‑Ґрін написала: «Деякі християни сприймуть його як спробу створити кричущо очевидний, повчальний фільм, але Верастеґі та Северіно зупинили свій мудрий вибір на якості замість того, щоб пожертвувати чистотою його життєствердного послання. Фільм "Белла" приємно переглянути, йому неможливо не піддатися». «Коли стрічка вийшла у прокат, я декілька разів спілкувався з Монтеверде і Верастеґі; вони виявилися чесними, яскравими та креативними особистостями. Мені справді сподобалася їхня короткометражка; стрічка стала однією з найкращих за 2007 рік», — розповідає Марк Морінґ.

«Маленький хлопчик» («Little Boy») — друга робота цієї команди, вона з᾽явилася минулого року. «Звісно, дуже би хотілося поспілкуватися з авторами стрічки й запитати: "Що трапилося?" — пише Морінґ у рецензії на стрічку. — "Маленький хлопчик" — непоганий фільм, але він також і не найкращий». Вони зробили усе правильно, але Монтеверде і його команда так старалися, аж у фільмі так не відчувається оте «земне» і життєве, як це було у "Беллі". Я мав більші сподівання на фільм "Маленький хлопчик", та після перегляду трейлера декілька місяців тому впевнився, що фільм вартий перегляду. Але це ж лише трейлер, правда? Пізніше виявилося, що я не помилився».

Події розпочинаються у мальовничому рибальському селищі Північної Каліфорнії у 1940‑ті роки. Ми знайомимося з сімейством Басбі — люблячою родиною, яка складається з тата Джеймса (Майкл Раппопорт), мами Емми (Емілі Уотсон), старшого брата Лондона (Девід Генрі) та молодшого брата Пеппера. Саме він — «маленький хлопчик» із назви фільму. Пеппер дуже маленький на зріст як на свій семирічний вік, усі місцеві хлопці шпиняють його, це одна з другорядних ліній сюжету.

На офіційному сайті фільму він описаний як «сильний та зворушливий фільм про маленького хлопчика, який робитиме все можливе, аби його батько повернувся живим із ІІ Світової війни». Чесно кажучи, тут усе правильно. Але Монтеверде, режисер та співавтор сценарію, намагається надто розвинути те, що мало   бути простою історією, вважають деякі критики, називаючи «перестараннями» сценариста «банальну та непотрібну» розповідь дорослого Пеппера на початку стрічки.

Цей маленький хлопчик бажає зробити що завгодно, аби лише повернути батька додому живим. Він використовую магію, молиться, танцює шаманський танець і гарчить так, наче накладає на когось чи щось закляття. Він апелює до соціальної справедливості й робить добрі справи. Він зустрічається зі священиком та намагається приятелювати з літнім рибалкою‑японцем, якого зазвичай принижують жителі селища бомбардування Перл Харбора.

І, ймовірно, без лихого замислу та не розуміючи наслідків, Пеппер фантазує, як би це скинути атомні бомби на Японію, адже тоді війна закінчиться і батько повернеться додому. Пеппер, звісно, не літає і не скидає бомби сам, але він робить дивні рухи руками, ніби летить над Тихим океаном у напрямку Землі сонця, що сходить. Спочатку нісенітниці та спустошення, потім Хіросіма й Нагасакі, чверть мільйона життів, серед них тисячі «маленьких хлопчиків» по той бік океану, чиї батьки теж воювали на війні.

«Але яка різниця, якщо це поверне додому батька головного героя… Я ненавиджу бути таким цинічним, позаяк обожнюю його авторів і хочу показати їхню хорошу роботу. Але у фільмі занадто багато послань, і більшість із них змішується або конфліктує», — вважає Марк Морінґ. Свою точку зору він ілюструє таким фрагментом: Пеппер — прихильник мага Бена Іґла, коли той приїжджає до міста зі своїм шоу, він викликає хлопця на сцену і просить прокотити пляшку столом, не торкаючись її. Пеппер стає у магічну позу, фокус‑покус — і вуаля, пляшка котиться. Це прекрасно, але у фільмі демонструють силу віри дитини. «Вони насправді хочуть, щоб аудиторія асоціювала віру з магією, і навпаки? Просити Бога зробити щось надзвичайне нічим не відрізняється від того, щоб попросити низькопробного фокусника щось показати?» — замислюється Морінґ. З іншого ж боку, дві гілки сюжету створюють хорошу тему для дискусії між батьками і дітьми про важливість і силу віри.

Коли Пеппер приходить до місцевого священика (Том Вілкінсон), щоби запитати, як він може збільшити свою віру, отець Олівер пропонує йому «старовинний список» — перелік учинків милосердя щодо душі та тіла, які має зробити Пеппер, аби «його віра стала сильнішою». «Нагодуй голодного, надай притулок безхатькові, відвідай ув’язнених, одягни нагого, відвідай хворого, поховай померлого», — пропонує Пепперові священик. Приємно та іноді смішно бачити, як Пеппер виконував усі ці діла, але чи показує це зв’язок між вірою та вчинками? Отець Олівер доводить це певним чином, пояснюючи Пепперу, що віра «працює» у парі з Божою волею, незалежно від сили віри хлопчика, й лише від Бога залежить, повернеться його батько живим чи ні.

Чи вбачає Пеппер у цьому спискові талісман або магічну книгу? Це перелік добрих справ чи заклинання, а може, і те, й інше? Чи наші добрі вчинки стають зародками добрих та бажаних події у нашому житті? Чи добрий вчинок приносить добру карму? І чи стається щось погане з добрими людьми? А може, трапляється усе й одразу? І як наша віра у цьому всьому зростає? Це хороша тема для обговорення між батьками та дітьми.

Фільм насправді вийшов дуже красивим: Монтеверде має смак щодо композиції, текстури, кольору та естетики, тому фільм «Маленький хлопчик» просто приємно переглядати. Не залишає байдужим також дружба Пеппера зі старим японцем Хашімото. Коли жителі міста пригноблюють «япошку», Пеппер — після повчань отця Олівера — вирішує ігнорувати насмішки та помиритися з ним. Це прекрасний приклад милосердя і прощення на тлі упередження й расизму. Віра Пеппера зростає впродовж фільму — але, можливо, лише через особливі події, які з ним відбуваються. У трейлері особливо звертають увагу на те, що, маючи віру розміром із гірчичне зернятко, Пеппер може буквально рухати гори. У фільмі це показано так, що голова піде обертом.

Фінал, однак, може видатися доволі дивним: Пеппер посилає побожні закляття за океан, на Японію скидають ядерні бомби, люди гинуть і війна закінчується. Пеппер так сягає останнього пункту списку: поховати померлого. Написом «Та невже?» (великими літерами на весь екран) закінчується фільм «Маленький хлопчик». 11‑річний Джейкоб Салваті, який грає головну роль, — неймовірно приємний та простий актор, якому неможливо не аплодувати.

У Сполучених Штатах Америки фільм «Маленький хлопчик» зарахували до рейтингу PG‑13 як небажаний для перегляду дітьми, молодшими за 13 років, через наявність у фільмі «матеріалів для дорослих та сцен жорсткості». Така оцінка дивує, бо фільм здається майже невинним, стрічкою для сімейного перегляду. У ньому немає нецензурної лайки, немає сцен пиятики чи паління; є, однак, сцени цькування з боку старших хлопців. Щодо Хашімото використовують кличку «япошка» та інші расистські епітети, його також б’ють місцеві й ми бачимо його в лікарні. Найбільш жорстокі сцени — це декілька кадрів воєнних дій ІІ Світової війни, але вони не настільки жахливі.

За матеріалами: Сhristianity Тoday
Переклад: Ірина Ролінська, СREDO