Були радісні ми…

Слово «карнавал» відоме нам ще з дитинства. От тільки притичина – на теренах колишнього СРСР так називали будь-яку маскарадну забаву. Натомість «у Європах» карнавал – це період розваг саме перед Великим Постом.

Як колись писав кардинал Йозеф Рацінгер, карнавал не є релігійним святом – але він міцно пов’язаний із церковним літургійним календарем. У телевізійних новинах ми дивимося на це галасливе, бучне, маскарадне дійство, шал якого захоплює не одну людину (хіба не мільйони!) з десятків країн світу. І часто постає питання: а що воно таке? Протягом останніх десятиліть учені мужі намагалися на науковій основі пояснити – що ж таке карнавал? Схема виходила начебто логічна, але якась кострубата. Ну от, приміром, М.Бахтін твердив: карнавал – це стихія, буяння народного спротиву «офіційній» (читай, церковній) культурі. Буцімто Великий Піст – це церковне, а карнавал – це народне. І перед тим, як засумувати згідно з церковними приписами, люд Божий «відривався по повній» згідно з народними звичаями. Після Бахтіна це протиставлення народного-офіційного міцно вросло у сприйняття карнавалу – і, зауважимо, не лише у країнах колишнього СРСР.

Натомість є сенс поглянути на карнавал у тому контексті, про який згадує Йозеф Рацінгер – тобто не протиставляти карнавал Великому Посту, а поглянути на нього як на органічну частину життя віруючої людини. І справді, чи є місце для радості та сміху в християнстві? І відповідь очевидна: «Велике вчинив Господь з нами, були радісні ми!» – сказано у псалмі 126. І що є причиною радості? Там само читаємо: «Господь повернув сіонських бранців»… Йдеться не більше й не менше як про визволення, спасіння «з єгипетського полону». До речі, не випадково сорок днів посту часто порівнюють із сорока роками шляху ізраїльського народу з єгипетського полону. А карнавал – це щорічна радість передчуття «шляху до спасіння» – Великого Посту, – який чекає на нас від Попільної Середи…

Олексій Браславець

У дзеркала два обличчя

Великий Піст – час особливого наближення до Бога, час духовних вправ і молитов. Це період, коли матеріальне відступає на другий план і людина постає віч-на-віч зі справжніми цінностями, відновлює істинну ієрархію пріоритетів. Під час посту кожен має змогу усвідомити своє місце і роль у світобудові. Але перед настанням серйозної урочистості посту існує період, коли людина випускає на волю всю свою несерйозність, занурюється у світ веселощів та ігор, у світ карнавалу.

Походження цього свята дослідники шукають у глибині століть, у стародавніх традиціях вшановувати богів сонця та родючості. На честь цих божеств давні римляни влаштовували ритуальні бенкети й веселощі. Як твердять науковці, у ті часи одночасно зі звеличенням різних божеств відбувалося їхнє осміяння; вочевидь, у такий спосіб люди намагалися показати багатогранність життя, в якому є місце і серйозному, і смішному. Пізніше, у середньовіччі, дві складові святкового дійства розділилися, і веселощі стали другою половиною свята, що розпочиналося з виконання офіційних церковних ритуалів. І нарешті – аж у ХУІІІ-ХІХ ст. – карнавал став самостійною подією; при цьому він усе ж був нерозривно пов’язаний із церковним календарем та релігійним світосприйняттям.

Згадки про перші карнавали походять з італійських незалежних міст. Саме там з’явилися перші періодичні святкування (загалом карнавальне дійство – це явище суто міське). Згодом карнавали стали проводити у Франції, а за нею – у Німеччині; далі вони поширилися у багатьох країнах Європи, а потім і цілого світу. У кожній країні, навіть у кожному місті ці дійства мали власні традиції проведення.
Здебільшого свята були підкреслено «місцевими»: під час народних гулянь виконувалися пісні, поширені саме на конкретній території, для «карнавальної термінології» використовували місцеву говірку, навіть якщо на побутовому рівні вона вже не вживалася. Так, у Німеччині в кожному місті навіть був свій карнавальний вигук: «Алааф!», «Хелау!» чи «Ал Рейд!» В усіх країнах головним дійством карнавалу була жартівливо-урочиста процесія, що проходила головними вулицями міста. Її учасники вбирались у яскраві костюми і носили маски. Чи не найвідоміший маскарад відбувався під час карнавалу в італійській Венеції; у мешканців міста маски користувалися такою популярністю, що певної миті влада навіть змушена була заборонити їхнє виробництво. Карнавальні процесії обсипали глядачів конфетті й відразу ж били висушеними свинячими сичугами (Бельгія), влаштовували бої апельсинами (Італійська Івреа), співали сатиричних пісень про політику (іспанська Каталонія) тощо. Під час святкових процесій представники різних професій ішли окремо; у Хорватії, наприклад, найпопулярнішою була процесія дзвонарів, які палицями били у дзвони, відлякуючи зиму. Дзвонарі з різних місцевостей носили різні головні убори: шапки, що імітували голови тварин, або ковпаки, прикрашені квітами.

Походження назви свята пов’язують із латинськими словосполученнями, у яких відображено його головні ознаки: «carne vale» означає «прощавай, м’ясо!», або ж «car val» означає «парад дурнів». Саме парад, урочиста процесія, що відбувається на звеличення родючості й достатку, є кульмінацією карнавального дійства. І керує цією процесією блазень, дурень, який на час карнавалу стає найвищим чином карнавальної ієрархії. Власне, про ієрархію в карнавалі говорити важко, адже святкове дійство покликане дарувати радість від того, що на мить кожен міг стати тим, ким у реальному житті і мріяти не смів. Типовим сценарієм для міських розваг були вибори «єпископів» чи навіть «папи» серед найнижчих представників кліру; цих новообраних «патріархів» помпезно вводили до головного храму міста. Карнавал на мить стирав суспільні межі між людьми, звільняючи й урівнюючи всіх, даючи змогу спілкуватися без перепон і обмежень. Карнавал створював світ радості та свободи, і він прекрасний тим, що існує лише кілька днів на рік.

Карнавал можна порівняти з величезною виставою, у якій кожен учасник є водночас актором і глядачем, де всі залучені в одне грандіозне дійство, і в той же час достатньо відсторонені від нього, щоб усвідомлювати: усе, що відбувається, – лише гра. Втім, ця гра на короткий час ставала самим життям, даруючи людям справжнє свято і відпочинок від повсякдення з його суворими порядками (не варто й говорити, що в середньовіччі ці порядки сприймалися значно серйозніше, ніж тепер). І хай як парадоксально це звучить, але, ненадовго відступаючи від звичного світоустрою, карнавал тим самим стверджував його непорушність. Для середньовічної людини закон та суспільна ієрархія були глибоко вкорінені у свідомість і служили міцною опорою для звичного сприйняття світу. А тому порушення звичних норм, їхнє «перевертання» видавалися смішними, сприймалися як елемент гри. Відтак карнавал зовсім не був цілковитим запереченням християнських догм і правил; навпаки, для всіх вірних після його завершення ще глибше проступав сенс Великого Посту.

Як уже було сказано, карнавал – це явище католицького світу, де духівництво хоч і не схвалювало, але й не забороняло святкові дійства. Натомість східна традиція відкрито засуджувала карнавали: християнство східного зразка, що мало витоки у суворій візантійській традиції, значно менш толерантно ставилося до сміху та світських веселощів. Своєрідним у східних слов’ян було й ставлення до законів: їх тут, на відміну від Західної Європи, не надто шанували; а тому карнавальне зображення «світу навпаки» не було б таким уже смішним – це виглядало б радше відтворенням щоденної дійсності, а де ж тут свято? Важливо також і те, що національна культура східних слов’ян переважно формувалася на селі, а карнавальне дійство могла проводити лише розвинена міська громада.

Тому період перед Великим Постом – Масниця (російською «Масляна») був для наших співвітчизників суто родинним святом. Воно тривало протягом останнього тижня перед постом; м’ясні страви вживати було вже заборонено, тому пригощалися наїдками з сиру. Звідси й друга назва Масниці – «сиропусний, або сирний тиждень». Саме вареники з сиром були традиційною українською стравою в цей час, а млинці пекли у Росії.

Це був тиждень для спілкування з родиною: зяті з дружинами ішли на гостину до тещі, а потім запрошували її до себе; молодята, які щойно одружилися (під час м’ясниць за кілька тижнів до свята), каталися на санчатах і ковзанах разом зі своїми весільними гостями, а в неділю родичі ходили один до одного, просячи вибачення за провини. Молодь намагалася під час гулянь знайти собі пару, а неодружених чоловіків (часом незаміжніх дівчат) «карали» за те, що вони «засиділися», прив’язуючи до ноги колодку і вимагаючи викуп. Молодиці з понеділка по суботу збиралися в шинку «колодкувати»: жартівливо відтворювати етапи людського життя від народження до поховання. Цей та інші звичаї нагадували про цінність сімейного життя, народження дітей та злагоди у стосунках. Звеселені й примирені, люди після Масниці урочисто входили у Великий Піст.

Антоніна Ящук

Борис Кустодієв. Масляна. 1919 р.