Життя без телевізора

У їхньому житті немає ані нав’язливої реклами, ані пропагандистської локшини на вухах, ані пустопорожніх ток-шоу. Українське телебачення неспроможне їх зацікавити. «ТК» поспілкувалась із людьми, які принципово відмовилися від телевізора.

«… За ним побіг Мула, благаючи:

– Та при чім тут зір?! – репетував Мула. – Телек не працює!.. Нам не буде на що миску з яблуками ставити!..»

Петро Яценко, «Повернення придурків»

Ви їх утрачаєте

Кілька років тому в центрі Києва молоді люди з громадянської ініціативи «Варто» прилюдно трощили телеприймачі, закликаючи «вимкнути телевізор і ввімкнути життя». Щоправда, допотопні «ящики», принесені для заклання на Хрещатику, активісти вочевидь видобули з бабусиної шафи. Жодного пристойного імпортного апарата, не кажучи вже про плазмові панелі, ніхто не пожертвував, адже знищення було символічним.

«Ми не проти телебачення як суспільного та інформаційного інституту. Ми не закликаємо знищити всіх телевізійників і заборонити телебачення як клас. Ми просто пропонуємо дивитися його якомога рідше і пояснюємо чому. Ми нікого не змушуємо – кожна людина вибирає, як їй жити, сама», – пояснювали молоді люди в своєму офіційному прес-релізі.

Чому саме телебачення? «Тому що воно не залишає споживачеві вибору. Ти не можеш відкласти телепрограму, зупинити її, щоб додивитися потім, почути точку зору аудиторії, прокоментувати. Ти боїшся вимкнути телевізор, щоб не пропустити щось важливе. Ти нервуєшся. Ти не думаєш».

Ідейні телененависники з «Варто», як і їхні однодумці в Україні та за кордоном, можуть бути задоволені: з року в рік загальні показники перегляду традиційного телебачення повільно, але невпинно знижуються. Давно стали трюїзмом як передбачення експертів, що інтернет незабаром з’їсть телебачення, так і заперечення – мовляв, не з’їсть, хоча й понадкушує. Люди дивляться телевізор менше, надаючи перевагу іншим медіа (зокрема й аудіовізуальним, таким як інтернет-відео та інтернет-телебачення) – або ж іншим способам проведення вільного часу.

Втім, як бачимо, показник телеперегляду змінюється хвилеподібно, а торік дещо зріс у порівнянні з 2007-м. Процес скорочення телеаудиторії дещо гальмує дедалі більша доступність кабельного та супутникового телебачення, здатного задовольнити потреби вибагливого споживача завдяки асортименту нішевих каналів. Останні ж місяці криза повертає на канапу перед екраном тих, хто втратив роботу, – звідси й підвищення показника. Щоправда, відвойовані пункти рейтингу – піррова перемога телебачення, адже для рекламодавців безробітні навряд чи є бажаною аудиторією.

Поза всяким сумнівом, якщо брати «середню температуру по лікарні», телебачення є і ще не одне десятиліття залишатиметься «найважливішим із усіх мистецтв». Наприклад, згідно з нещодавнім соцопитуванням, зовсім не дивляться новин по телевізору лише 3% українців. Проте експерти зауважують, що в останні роки найшвидший відплив спостерігається серед «найсмачнішої» для рекламодавців аудиторії – молоді й людей середнього віку, зокрема представників «середнього класу». Це люди, які непогано заробляють, багато працюють, ведуть активний спосіб життя, мають широке коло інтересів… І не знаходять у телеефірі нічого цікавого для себе.

За що?

27-річний програміст зі Львова Ярослав Підстригач (5 років без телевізора) охоче пояснює, чим його не задовольняє телебачення як джерело інформації та розваг.

– Телевізор, на мою думку, повинен виконувати такі функції: 1)інформаційну (поточні новини); 2) пізнавальну (корисна інформація про навколишній світ, яка не має розважального характеру; 3) розважальну (фільми, шоу і т. п.).

Яка ситуація за цими пунктами в українського телебачення? Інформаційну функцію телебачення цілковито програло інтернету. За своєю природою теленовини абсолютно не інтерактивні. Вони не здатні реагувати на проблеми споживача у графіку подання, способі подання, тематиці. Нецікавий сюжет неможливо пропустити й перейти до наступного. Нема як здійснити пошук, залишити коментар – усього, що дає інтернет.

Телебачення сконцентрувало в собі таку кількість грошей, а українське суспільство стало настільки матеріалістичним, що розраховувати на достовірність та неупередженість новин стало неможливо. Інтернет тут теж у виграші: інформаційних сайтів не кілька, як телеканалів, а сотні. Конкуренція тут жорсткіша, здатність читача впливати на контент – більша, витрати на утримання сайту – набагато нижчі, що зменшує потребу «відбивати бабло». Існують сайти, що утримуються на волонтерських засадах – таке неможливо уявити на телебаченні. Звичайно, джинса існує й в інтернеті, але фільтрувати й обходити її розумному читачеві легше, ніж на телебаченні. Не слід забувати також про доступність новин із-за кордону, добувати які так само просто, як і вітчизняні. Соціальні мережі ж узагалі усувають потребу читати й добирати новинні сайти.

Якісних пізнавальних програм 5 років тому, коли я викинув свій телевізор, у вітчизняному телепросторі не було. У той самий час із інтернету можна викачати цікаву пізнавальну програму про що завгодно. Телеканали зорієнтувалися на наймасовішого глядача з найнижчими вимогами до розважального контенту. Особисто мене просто виключили з цільової аудиторії, після чого мій відхід від телебачення став природним. Наштовхуючись на чергову «Бригаду» чи «Аншлаг», я не міг відчувати нічого, крім гострого роздратування. Ключове слово – «барбосизація».

Проте більшість безтелевізорників, як виявилося, не сповідують жодних теорій і не мають упередження щодо «блакитного екрана» – він їм просто не потрібен. «Вимушена відсутність телевізора не спричинила жодних незручностей, то для чого платити більше?» – каже харків’янка Тетяна Трофименко, кандидат філологічних наук, літературний критик (9 років без телевізора). 25-річний менеджер із Києва Віталій не пригадує, коли саме його телевізор зламався; каже, що не відчув потреби лагодити апарат.

32-річний директор київського журналу «Сучасність» Ігор Островський (3 роки без телевізора) подарував непотрібний «ящик» родичам. «Моє ставлення до нашого телебачення вичерпно окреслюється поняттям ”зомбоящик”, – каже він. – Телевізор перестав бути засобом інформації, перетворившись натомість на засіб доставки реклами та політично забарвлених навіювань прямо в мізки розм’яклого на дивані споживача. Ще телевізор пропонує милуватися чужими трагедіями, тупими серіалами та пустопорожніми театралізованими ток-шоу, героями яких можуть бути як підставні, так і цілком реальні маски».

На його думку, пересічний український телеглядач ставиться до телевізора як до «непохитної останньої інстанції». «А дещицю правди могли б видати, наприклад, рекламісти, які є хребтом телевізійного бізнесу. Вони могли б розказати, як спочатку вивчаються смаки та вподобання аудиторії для того, щоб потім впарити шановним глядачам якийсь продукт. Телеменеджери роблять те саме. Телевізор, звісно, кудись веде, але водночас він сам іде на повідку вульгарних імпульсів масового глядача», – пояснює свою позицію Ігор.

Підприємець Павло Марценюк із Запоріжжя (39 років, із них 3 без телевізора) називає головною причиною незручність: «Я маю підлаштовуватися під час перегляду тієї чи іншої програми. Мій час забирає купа реклами. Відсутність інтерактивного спілкування. Нічого особистого, але телебачення не відповідає моїм ритмам».

Аркадій Максимов (26 років, 5 років без телевізора) – кінодраматург за освітою, працює перекладачем і вважає, що телевізор просто краде його час. «Інформаційна цінність телебачення надто низька. Новини майже не несуть відомостей, якими я міг би скористатись у житті. Заяви українських політиків ніяк не корелюють із їхніми діями, тому приймати на їхній підставі якісь рішення – безглуздо. Міжнародні новини надто поверхові. Журналісти переважно не володіють спеціальними знаннями, потрібними для адекватного висвітлення справді цікавих мені питань зі сфер економіки, науки, мистецтва тощо. Ток-шоу не спрямовані на вироблення спільної зваженої думки, а лише утримують глядацьку увагу за рахунок примітивних і непродуктивних емоцій. Після перегляду програми Савіка Шустера я не раз ловив себе на агресії, злості, бажанні з кимось сперечатися, товкти пику. Потім думав: хто ці люди, чому їхня думка взагалі щось для мене важить?» – пояснює він. І розважальні програми Аркадія не розважають: «Танці, естрадна музика і спорт мені не надто цікаві, з КВН я виріс, а за “Комеді клаб” треба просто привселюдно розстрілювати на стадіонах. Реаліті-шоу не дають мені жодних додаткових знань про реальних людей, на відміну від доброго художнього твору. Серіали, які мені радять подивитись, я краще переглядатиму на комп’ютері».

24-річний одеський програміст Ігор (5 років без телевізора) вважає, що час, який марнується на перегляд телепрограм, можна витратити на щось корисніше. «Теленовини є дуже обмеженими й ангажованими, в них неможливо за бажанням перейти до наступного сюжету. А відеозаписи унікальних подій дуже швидко з’являються на YouTube і аналогічних серівсах», – каже він.

25-річний Богдан зі Львова, що вчиться на економіста, востаннє захоплено дивився телевізор наприкінці 2004-го, коли 5 канал транслював реаліті-шоу «Помаранчева революція». «Нецікавість телебачення, його дедалі чіткіше окреслена деградація – жахливі мультфільми, мальований несмак, стара шаблонна голлівудщина, здебільшого російські мильні опери, купа реклами», – перелічує він причини, що відвернули його від телебачення. Оселившись окремо від батьків, Богдан і його дружина вирішили не купувати телевізора.

«Навіть якщо на телебаченні показують щось варте уваги, це супроводжується неймовірною кількістю реклами. Чи користувалися б люди електронною поштою, якби, щоб зайти в поштову скриньку, треба було щоразу хвилин по десять чекати, доки прокрутять рекламу непотрібних їм пральних машин, прасок, шампунів і шоколаду? Для мене загадка, чому ж вони, як тупі вівці, щодня терплять таке знущання з боку телебачення», – обурюється Аркадій.

Інколи телебачення викликає алергію. Тернопільська художниця Наталка Гайда (5 років без телевізора), наприклад, почувала нудьгу. «Навіть не описати, як я починаю нудьгувати при телевізорі, – розповіла вона «Телекритиці». – Навіть науково-популярні програми, які більшість використовує як свого роду ”затичку” (а я дивлюся тільки Discovery), заганяють мене в нудьгу. Мені здається, не варто забивати мізки, й без того забиті купою непотребу, додатковою дозою того самого непотребу, яку ти ще й не сам вибираєш – хтось робить це за тебе». За її словами, відмова від телевізора не була принциповою: «Це як старі непотрібні штани – викинув і не шкодуєш».

А ось домогосподарку і матір трьох дітей Тетяну Максименко, яка має вищу освіту й мешкає у містечку Львівської області (7 років без телевізора), дратувало майже все, що вона бачила і чула в телевізорі. 32-річний інженер Михайло (3 роки без телевізора) називає причиною відмови «відразу до новин і публіцистичних програм». Аркадія Максимова дратує телевізійний звук – музичні перебивки в заставках і рекламі та голоси перекладачів.

Викладач і письменниця Олена Захарченко з Києва (4 роки без телевізора) відмовилася від телебачення, щоб захистити від нього своїх трьох синів. Після народження першого вона рішуче розпрощалася з «ящиком». «Нема чого їм дивитися телевізора. Як подивишся на інших діточок – капець… Хоча, може, комусь мило й смішно дивитись, як чотирирічна дівчинка грається ляльками і вкладає спати ляльку-дівчинку, а на неї зверху обличчям донизу – її хлопця. Бо вона дивиться телевізор, а там серіали-серіали», – каже Олена. Крім того, на її думку, блимання та постійна зміна картинок негативно впливає на психіку дітей. До того ж телевізор псує зір.

26-річний львів’янин Арсен Данилюк – тележурналіст і ведучий новин, але переглядає лише сюжети своїх колег із місцевої телекомпанії, та й ті суто з виробничої необхідності. «Телевізор удома ще є, але не дивлюся його роки зо три», – каже він. «Просто поступово втрачалася цікавість до наповнення ефірного телебачення, – пояснює Арсен. – Аж доки не усвідомив, що те, що пропонують з екрана, розраховане на якихось зовсім інших людей, із іншими інформаційними чи естетичними запитами, з іншим почуттям гумору. Шалені перерви на рекламу теж не додають привабливості. Зрештою, цілковита пасивність сприймання інформації, що передбачає телебачення, є нудною». На запитання, чи не перепаде йому від керівництва за такі декларації, Арсен реагує усмішкою. Серед журналістів, зокрема телевізійників, чимало таких, що залюбки обходяться без телевізора: як інсайдери, вони адекватно оцінюють якість інформації й розваг, пропонованих телеіндустрією. У безтелевізорності зізнались навіть двоє співробітників «ТК» 🙂

35-річний київський дизайнер Олександр має найменший із усіх наших співрозмовників «безтелевізорний» стаж – із вересня минулого року. «Раніше дивились виключно Discovery і мультсеріали на М1, – розповідає він. – Інші українські канали не дивилися через просто шалену кількість і тривалість реклами – страшно діяло на нерви. У російських діставав спосіб подання новин, а програми – просто нецікаві. Коли з’явився безлімітний інтернет, вирішив кабельне не підключати – “Симпсонів” і “Доктора Хауса” можна здобути в інтернеті, навіть із українською озвучкою, і все це без нервів, зіпсованих постійним шумом рекламних роликів, та без прив’язки до розкладу телетрансляцій».

Що замість?

Інтернет – перший і головний конкурент телебачення, особливо для молоді, для якої він став природною сферою спілкування та здобуття інформації. До того ж телепрограми в разі потреби можна дивитися в інтернеті – як у прямому ефірі, так і в запису (якщо не зважати на сумнівну законність такого перегляду). Проте більшість співрозмовників ТК обходяться без онлайн-телетрансляцій. Фільми й телесеріали вони переглядають на DVD або ж викачують в інтернеті.

Ярославові для задоволення його чималих потреб в інформації вистачає інтернету та єдиного друкованого видання – журналу «Український тиждень» (який, утім, також можна читати в інтернеті). Віталій, окрім інтернету, лише інколи переглядає друковані видання технічної спеціалізації.

Аркадій Максимов для отримання поточної інформації використовує інтернет, деякі спеціалізовані видання (журнали «Компьтерное обозрение» або «Искусство кино») та безпосереднє спілкування. «Для самоосвіти телебачення майже не пристосоване, за винятком лічених документальних програм, які теж можна знайти в інтернеті, та й усе одно в цій галузі єдина книжка, над якою хтось працював кілька років і яку ти можеш уважно читати кілька місяців, принесе набагато більше користі. Кіно, окремі серіали та музичне відео дивлюся на комп’ютері», – каже він.

«Інформаційні потреби цілком задовольняють інтернет-видання, для розваги використовую комп’ютер, художні фільми дивлюся на DVD. Фактично комп’ютер цілком замінив для мене телевізор, – каже Арсен. – Телетрансляцій в інтернеті не дивлюся – шкода трафіку. На перегляд спортивних матчів можу піти з друзями в паб, але частіше вболіваю в когось удома». Богдан, який усю потрібну інформацію здобуває в інтернеті, цілком задоволений тими кадрами, які можна побачити на відеохостингах.

Тим, хто звик до надшвидкісного споживання новин із інтернету, формат теленовин видається геть непрактичним. «За 5 хвилин, які я мушу слухати один телесюжет, я встигаю прочитати декілька у мережі, – каже одесит Ігор. – Також у мережі я можу порівняти позиції авторів різних видань, порівняти інформацію. Інтернет-видання набагато оперативніше реагують на події. Сучасні швидкості інтернету повністю знімають проблему перегляду фільмів, до того ж є можливість самому ”замовляти музику”». Щодня він переглядає 15-20 сайтів різної тематики за допомогою RSS. Сучасні мультимедійні інтернет-ресурси мало чим поступаються комерційному телебаченню в повноті, оперативності та глибині висвітлення актуальних подій.

«Здається, як кулемет поховав кавалерію, так інтернет поховає телебачення», – жартує Павло. В інтернеті він дивиться лише важливі спортивні матчі, якщо ж пропускає – переглядає відеозапис пізніше, викачавши з файлообмінного ресурсу.

«Допоки мережа залишається непідцензурною, залишається ілюзія об’єктивності й повноти інформації. Тут набагато ширший відбір джерел у порівнянні з телебаченням, плюс оперативність подання. А всю рекламу можна затулити простим плагіном у бровзері», – каже Ігор Островський.

«Дивилися трансляції в інтернеті двічі, коли українці грали у футбол на чемпіонаті світу в 2006-му, – каже Олена. – І ще політичні програми, які були потрібні чоловікові по роботі. Президента на Новий рік не дивимося. Хоча бувало, слухали його по брехунцю». Відмова від телебачення вочевидь не зашкодила Олениним інформаційним горизонтам – за ці роки в неї вийшло друком кілька художніх книжок.

Невже зовсім?

«Ось коли я пошкодував, що не маю телевізора!». Таку фразу вашому автору доводилося чути від знайомих-телеігнорантів… Але нечасто. Навіть за рахунок унікальних дійств, ексклюзивні права на показ яких канали купують за величезні гроші, телебаченню не вдається бути незамінним.

«За ці 5 років, – згадує Ярослав, – в ефір вийшло кілька програм за участю мого друга Остапа Кривдика. Я без особливих проблем ішов до сусідів. Із жахом спостерігаючи за всім, що супроводжувало виступи Остапа, я зміцнювався у своїй безтелевізорності». Домогосподарка Тетяна пригадує, що телевізора бракувало одного разу, коли її рідні брали участь у програмі, і ще один – коли демонструвався репортаж про важливу для неї місцеву подію. «Шкодую за часами, коли могла насолоджуватися переглядом програм і серіалів (півтора десятка років тому), але це питання не до телебачення», – каже вона.

«Жодної звички не відчував і не відчуваю, ”ломки” теж не було. Хоча в гостях досить часто люблю подивитись Discovery Channel і в ті моменти можу навіть пошкодувати, що не можу дивитися цей канал, валяючись на своєму дивані», – каже Віталій.

Зазвичай напади жалю за телевізором трапляються в дні великих спортивних подій, наприклад, футбольних матчів, або ж видовищних міжнародних конкурсів. «Раз зітхнула: ех, там Вєрка Сердючка ганьбитиметься на ”Євробаченні”, а я й не побачу. Або ще погано, коли чуєш якісь жарти про рекламу й не розумієш, адже цієї реклами не бачила», – згадує Олена. «Єдине, про що б я міг тепер пожаліти – це якби пропустив пряму трансляцію якогось дуже крутого концерту, на зразок того, який влаштували колись британці на 50-річчя коронації Єлизавети, – каже Аркадій. – Але оскільки не дивлюся анонсів, то про них зазвичай і не знаю, так що й приводу для жалю не з’являється».

«Новий Рік зустрічали без Президента й під польське радіо. Не шкодую, бо вийшло краще, ніж зазвичай із телевізором», – згадує Олександр. А ось для Павла з Запоріжжя момент настання Нового року залишається єдиною добровільною точкою дотику до телереальності.

А може, все-таки?

Усім безтелевізорним співрозмовникам «Телекритика» поставила запитання: як повинне змінитись українське телебачення, щоб викликати в них бажання все-таки придбати телевізор?

«Українські телеканали повинні стати схожими за духом і контентом із телеканалами, які працюють у цивілізованих західних країнах, – відповідає Ярослав. – У німецькому, англійському й навіть американському телевізорі я без проблем знаходив для себе цікаві програми. Однак навіть такий телевізор не зможе посісти першість у моєму інформаційному оточенні, яке давно й надійно належить інтернету».

«Має з’явитись інтелектуальна складова в репертуарі українських каналів, і зовсім зникнути “овочева” складова на кшталт “Аншлаг, аншлаг” (чи як там його) чи реклам “Фейрі з гліцерином”», – жартує Віталій.

«Хотілося б, по-перше, більшої свободи вибору, що саме дивитися (за рахунок якогось “зрощення” з інтернетом або дуже великої кількості спеціалізованих каналів). По-друге, щоби продукт – як інформаційний, так і розважальний – був інтелектуальнішим, культурнішим, більш професійно і ретельно виготовленим з точки зору змісту», – висловлює свої побажання Аркадій Максимов.

«Більше цікавих науково-популярних фільмів. Звести кількість реклами до притомного рівня (15-20-хвилинний рекламний блок – це нонсенс!), не переривати рекламою фільми. Перспектива разом із цікавою програмою отримати велику дозу надокучливої й абсолютно нецікавої реклами вбиває бажання дивитися телевізор», – відповідає Олександр.

«Це приблизно як ”що має змінитись у нинішніх банках, щоб ви знову понесли туди свої гроші”», – проводить паралель Тетяна зі Львівщини.

Інженер Михайло теж категоричний: «Мабуть, мені вже байдуже, як виглядатиме телебачення. Я знаю, що в будь-який момент можу знайти будь-яку актуальну інформацію без нього. Нині не бачу для себе сенсу в телебаченні, хоч яким воно буде».

Потрібна можливість керувати телебаченням: добирати контент, уникати реклами, каже Богдан.

«Це вкрай утопічна картина: повна відсутність реклами, зникнення маніпулятивних шоу, повнокровні новини, що спонукають до розвитку, а не деградації, наповнення якісним кіно, високофаховими історичними та природознавчими програмами. Я прихильник жанрових каналів, час універсального вінегрету минув», – відповідає Ігор Островський.

«Має змінитися наповнення. Ефірне телебачення має стати менш комерційним й орієнтуватися не на розваги (тут телевізору важко конкурувати з комп’ютером), а на просвітницьку інформацію. Але, знову ж таки, не у форматі “нєвєроятно, но факт”, а щось на кшталт “Діскавері” чи Бі-бі-сі. Якщо з’явиться щось подібне, то готовий навіть платити за доступ до того чи іншого телеканалу», – каже Арсен Данилюк.

«Ось якби з’явився такий канал, щоб там риби плавали туди-сюди, водорості… – фантазує Олена. – Або ліс. Тільки не треба, щоб там тигр ішов на полювання і це коментувалося. Нехай просто птахи співають. Словом, таке собі вікно, за яким щось повільне й цікаве відбувається. Може, тоді дозволила б часом дітям подивитися».

Навіть не можу уявити собі такого, каже Наталка Гайда.

Ні, усміхається Тетяна Трофименко з Харкова, не уявляю такої ситуації, хіба що хтось подарує телевізор.

Деякі з озвучених запитів цілком здійсненні: наприклад, телеканали-акваріуми існують, як і video-on-demand, що дозволяє за відповідну платню добирати контент і не дивитися реклами. Проте в Україні нішеве телебачення поки що розвивається за принципом мінімізації зусиль і витрат: вітчизняні тематичні канали транслюють переважно покупний, як правило імпортний продукт далеко не першого сорту, а якщо мають власне виробництво, то воно, з огляду на малобюджетність, не має шансів у змаганні з YouTube або DVD. А тим часом назви, що найчастіше згадуються «безтелевізорниками» як зразок позитивного в телебаченні – Discovery або музичний канал Mezzo – вказують напрям, у якому слід працювати, щоб утримати біля екранів людей із потребами та запитами, вищими за рівень «барбоса».