Я була королевою жалощів до себе, з видатним (анти)талантом бачити, що я гірша за інших. Вдячність відкрила моє серце й очі. Я зрозуміла: неправда, що я самотня!
У житті кожного є такий час, коли поруч немає тієї, іншої, близької людини. У деяких цей стан недовгий, можна сказати — перехідний. Але я належу до групи людей постійно самотніх. Самотність налічує роки.
Чекання на того, єдиного. Нервово ловиш випадкові погляди на вулиці, в надії, що, може, спалахне іскра любові. Кусаєш губи на весіллі подруги. Плачеш вночі у подушку, з жалісним «чому я сама».
Звучить знайомо?
Скільки себе пам’ятаю, жалість до себе належала до постійних пунктів програми у моєму житті. Я була королевою жалощів до себе, з видатним (анти)талантом бачити те, що я гірша за інших. Я знаходила в цьому певне задоволення. На жаль, я не розуміла, що таке мислення шкідливе.
Жаліти себе стало звичкою.
Мій мозок автоматично шукав причин для жалощів, навіть у моменти задоволення. Коли я їла шоколад, то думала: «яка я товста»; коли розважалася на вечірці — «я виглядаю найгірше»; коли співала в хорі — «як фальшиво».
Коли минув черговий рік (а я й надалі нічия), зазвучали токсичні приспіви: «Я завжди буду самотньою», «нікого не зустріну»… Я лежала на самому дні чорної діри, яку сама собі викопала за довгі роки, день за днем. У мене не було сил ні на що. Я згасила в собі всіляку надію. Певно, не потрібно писати, що це не було приємно… Ви знаєте, що це не так.
Сьогодні від того болючого дна не лишилося жодних слідів. Я щаслива. Хоча й надалі одна. Що ж змінилося?
Я прийняла рішення: відмовляюся від вправляння у жалощах до себе, вибираю вправлятися у вдячності. Ввечері я написала на аркуші великими літерами: «ВДЯЧНІСТЬ» і записала, за що я вдячна долі: за «дах над головою, свіже повітря, тепло людей, які зустрілися сьогодні, за те, що рвала малину»…
Цих причин було понад 100! Як це можливо? Автор Псалма 63 писав, що душа може бути висхлою і спраглою. Моя душа була, схоже, вичерпана повністю, якщо потрібно стільки подяки.
Якщо хтось із вас почувається вичерпаним, якщо з самого ранку в чиїйсь голові кружляють думки, що завжди буде самотнім і що це так сумно, болісно і страшно, — то нехай напише, за що він вдячний. Зараз. Достатньо 5 причин. Я маю що одягти, можу користуватися інтернетом, сніданок був смачний, переді мною ще один день життя, можу увімкнути будь-яку музику.
Це тільки приклади; ви повинні написати свої власні причини для вдячності. А потім погляньте на ваші почуття — коли ви жалієте себе і коли дякуєте. І виберіть, що для вас краще.
Я вибираю подяку. Не назавжди. На один день. На сьогодні. Вже три роки. Вдячність відкрила моє серце й очі. Я зрозуміла: неправда, що я одна! Я побачила свою сім’ю, друзів, знайомих, сусідів, мешканців міста, в якому живу, яких зустрічаю в автобусі, в магазині, на велосипедній доріжці. Я побачила в своєму оточенні цікавих людей, яких не помічала раніше.
Вдячність допомагає не боятися самотності. Вдячність допомагає мені не бути самотньою. Вдячність допомагає не бути сумною. Я не плачу кожного дня в подушку і не помираю від туги. Я виходжу з егоцентричної ілюзії самотності й перебуваю в реальності.
Реальний світ повен чудових людей, які хочуть зустріти мене, хочуть зустріти тебе. Може, на довший час, а може, тільки для того, щоби почути про вдячність і мати змогу вийти зі своєї чорної діри.