А ми справжні?

Я вважаю, що випадковості — невипадкові. Я завжди була у цьому переконана.

Можливо, саме тому, коли мені розповіли, що покінчила з життям людина, про існування якої я, щиро кажучи, нічого не знала раніше, — я трішки поцікавилася її особою. Якщо вже десь Хтось вирішив, що мені потрібно це знати. Звісно, я не один раз бачила у новинах епатажні, буквально скандальні та навіть богохульні акції протесту представниць FEMEN, але мене ніколи не цікавили імена цих жінок. Зізнаюся, що й досі не надто цікавлять.

Та ось на мене з монітора дивиться молода тендітна жінка, якої вже нема. Красива, талановита художниця і… дуже нещасна. Щасливі люди не відбирають собі життя, погодьтеся. Але навіть нещастя, невдачі, труднощі, відсутність розуміння чи прийняття середовища, навіть хвороби та каліцтво не завжди (а навіть частіше «ні», ніж «так») не стають причиною того, що людина добровільно йде з життя. Тоді чому ж вона так вчинила?

Тільки відчай змушує замахнутися на те, що в інших ситуаціях ми будемо намагатися зберегти за будь-яку ціну, за що будемо хапатися з останніх сил: життя. Відчай підводить людину до краю прірви і підштовхує назустріч безодні. Важко боротися з цим самотужки. Відчай — це крок у цю безодню. Людина вже не вірить у зміни, у неї немає надії, що все налагодиться, вона не бачить не лише виходу з ситуації, але також і сенсу його шукати. Людина загасила у собі останній промінь Божого світла.

Коли я була студенткою, з вікна недобудованого корпусу університету вистрибнула жінка. Ширилися різні чутки: одні казали, що це студентка, яка не витримала навантаження й тиску батьків, інші — що це насправді якась безпритульна; словом, версій не бракувало, і яка з них відповідала дійсності, я вже не згадаю. Але дуже добре пам’ятаю свої думки. Мене буквально обурювало, як так вийшло, що ніхто не помітив, ніхто не допоміг, ніхто не зарадив… У двадцять ти ще трохи наївний і дуже максималіст, який наважується упевнено та безапеляційно стверджувати, що от якби друзі були уважніші, якби те, се, інше. Та минає час — і приходить якесь знання, досвід, розуміння життя й усвідомлення того, що все насправді значно складніше.

І я зовсім не маю на увазі психологію чи психіатрію. І навіть не людські стосунки. Я більше про порожнечу. Можна бути відомим, впізнаваним, не сходити з передовиць і бути у топі випуску новин мало не щодня, можна жити в Парижі, мати багатих та впливових друзів, можна навіть самому бути чиїмось багатим і впливовим другом, створювати довкола себе ілюзію бурхливої діяльності, — проте водночас відчувати глибоку самотність і порожнечу. А все тому, що ніхто й ніщо не може зробити нас щасливими. Лише Бог може заповнити той вакуум, який виникає в душі та серці, коли ми губимося, втрачаємо сенс, кидаємося у крайнощі. Рано чи пізно ми зауважуємо, що люди не можуть заспокоїти тих найглибших наших потреб, вони не зцілять наших ран, не допоможуть заповнити порожнечу. І настає глибоке розчарування: людьми, речами, діяльністю, життям узагалі. Та жінка перед смертю написала: ви всі несправжні, ви фейк. Питання, чи справжньою була вона, залишилося без відповіді.

Смерть нікого не залишає байдужим: навіть чужих людей, таких як у цьому разі я, змушує до рефлексії. Кожного зачіпає за його особисте болюче місце. Кожний при нагоді новини про чийсь відхід із життя ставить собі якесь питання.

А про що запитуємо себе ми, християни, приятелі Ісуса, гості за Його столом, Його улюблені брати і сестри? На які думки наштовхує нас звістка про те, що земне життя швидкоплинне і може раптово обірватися? Чи у гонитві за марнотою ми часом не забули, хто є справжнім джерелом щастя? А ми — ми справжні приятелі Ісуса?