«Пам’ятайте про наставників ваших…» (Євр 13,7). Вийшла друком книжка про отця Владислава Ванаґса МІС (1931-2001).
Він нагадував справжнісінького Джеймса Бонда. Потрапляв у різні халепи, але з кожної виходив сухим із води. Найзапекліших КДБістів майстерно обводив навколо пальця. Мав неабияке почуття гумору, але ще більшу віру, про яку впевнено можна сказати, що пересувала гори. Історія життя легендарного подільського священика о.Владислава Ванаґса МІС (1931-2001) без перебільшення «тягне» на крутий голлівудський блокбастер, або ж, як мінімум, на книжку в стилі «Квіти Отця Ванаґса».
Походженням — латвієць, колишній військовий, батько двох доньок, у 1969 р. він вступає до вищої духовної семінарії в Ризі. Після рукоположення, 2 серпня 1973 р., зголошується до Згромадження Отців Маріянів. А вже 1977 року, за дорученням архієпископа Юліанса Вайводса, приїздить працювати до парафії св.Станіслава – Єпископа і Мученика, у м.Городок, що на Хмельниччині. І проживе там аж до смерті.
Він уславився як невтомний будівник, адже впродовж життя збудував не тільки духовну семінарію та дім Божого Милосердя у Городку, а й 20 нових храмів та ще 29 помешкань для священиків на Поділлі. Крім того, відновив 9 храмів, які потребували капітального ремонту. За це, серед іншого, 28 березня 2001 р., польська фундація «Справа Нового Тисячоліття» у королівському замку у Варшаві вручила о.Ванаґсу нагороду «Totus», яку ще називають «католицькою Нобелівською премією».
Хто не чув про його виняткові стосунки зі св.Антонієм Падуанським або ж про славнозвісне привітання «Мир вам!», перед яким не могли встояти ні чиновники, ні міліція, ні спонсори, ні навіть церковні ієрархи..? У складних тоталітарних умовах він досить добре орієнтувався, кому подарувати іконку, а з ким випити коньяку. Був надзвичайно вимогливим, але разом із тим милосердним. Багато молився і постив, вражав своїм аскетичним стилем життя. Подейкували, що колись босому безхатченку віддав свої нові черевики. Нікому не відмовляв притулку в домі Божого Милосердя, навіть попри те, що персонал не раз був проти. Любив людей і безмежно їм довіряв. Його натомість часто грабували. Але хіба це проблема, якщо вірний приятель, св.Антоній з Падуї, завжди все повертав сторицею?
Отець Владислав важко працював, багато подорожував і дуже любив рибні страви. Коли мій батько із Далекого Сходу привозив йому в подарунок червону ікру, він сором’язливо запитував монахиню-господиню, чи може її з’їсти ложечкою і без хліба.
Я знала його особисто. Він мене охрестив, згодом із його рук я отримала Перше Святе Причастя. Ми часто спілкувалися. Можливо, не з усіма його поглядами я погоджувалася особисто, проте завжди вбачала в ньому юродивого Христа ради, шаленого душпастиря, людину з великим серцем… Його поважали всі: і віруючі, й невіруючі. Для когось він був отцем Владиславом, для інших — Владиславом Павловичем, однак для всіх без винятку — авторитетом. Сьогодні ж, у Городку, храм, збудований його руками, стоїть по вулиці, що названа на його честь.
Саме тому польськомовну книжку молодого науковця Владислава Рожкова «Ksiądz Władysław Wanags (1931-2001) — obrońca Kościoła na Podolu» («Отець Владислав Ванаґс (1931-2001) — захисник Церкви на Поділлі», яка нещодавно вийшла друком в острозькому видавництві «Волання з Волині», я вважаю неоціненним подарунком і водночас скарбом для Римо-Католицької Церкви в Україні. Переконана, що мою думку поділяє також єпископ-помічник кам’янецький Ян Нємєц, який у вступі до монографії, серед іншого, написав: «Завдяки автору ми можемо хоч би трохи придивитися до особи отця Владислава Ванаґса, а також до людей, які його оточували і разом з ним боролися за віру. Врешті-решт, можемо почути його голос, інколи суворий, проте завжди щирий, який лине з серця, що завжди турбується виключно про Божу славу».
Варто додати, що протягом останніх п’ятнадцяти років серед істориків та богословів РКЦ в Україні постійно панувало переконання про необхідність написати книжку про отця Владислава, однак ніхто так і не наважився на ґрунтовне дослідження його біографії. Отож тим більше тішить, що така монографія, врешті, вийшла у світ, до того ж з-під пера хоча ще зовсім юного, проте цілком компетентного дослідника.
Книжка Владислава Рожкова надзвичайно цікава, насичена змістовним історичним фактажем, видобутим з архівних матеріалів і глибоко переосмисленим автором. У ній — багато спогадів і світлин. Без сумніву, це видання можна вважати відповіддю на заохочення автора Листа до Євреїв: «Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам Слово Боже і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр 13,7). Мабуть, єдиним недоліком монографії є те, що на обкладинці відсутні ім’я та прізвище її автора. Проте, очевидно, і це на краще. Адже, як каже Соломон, «острах Господній — мудрості навчання, а славу випереджує покора» (Прип 15,32). А я впевнена, що монографія пана Владислава Рожкова дочекається не одного перевидання, і не лише польською мовою…
фінансово.
Щиро дякуємо!
