Соціальна справедливість належить до основних категорій, що забезпечує гарантії свободи окремого індивідууму, народу, суспільства. Свобода, незалежність, в свою чергу, вказують на рівень соціальної справедливості в окремій державі. Свобода – це не вседозволеність. Гріх та створені ним структури, зазначає Папа Йоан Павло ІІ, створюють основну перешкоду на шляху до осягнення автентичної свободи (див. енцикліку «Sollicitudo rei socialis» 46).
Невипадково невиплата заробітної плати вважається в християнстві «гріхом, що кличе про помсту до Неба»
Матеріальна винагорода, котру отримує робітник за виконану роботу, є однією із основних гарантій забезпечення свободи. Невипадково невиплата заробітної плати вважається в християнстві «гріхом, що кличе про помсту до Неба». Власне, неможливість отримати працю та відповідну за неї винагороду у власній державі спровокувала появу феномену «українського заробітчанина». На прикладі його життя можемо простежити, як ця «структура» послідовно працює на «примноження і поширення гріха», а значить супроти автентичної свободи людини.
Адже «український заробітчанин» – це в першу чергу нелегальний робітник, який працює в чужих землях без жодних соціальних гарантій, а виплата зарплатні залежить від настрою роботодавця.
«Український заробітчанин» – це покинуті напризволяще діти – соціальні сироти
«Український заробітчанин» – це покинуті напризволяще діти – соціальні сироти, котрі роками не бачать своїх батьків. В листах до св. Миколая вони не просять подарунків, а просять, щоб святий хоч на мить переніс їх через прикордонний контроль ненависного «шенгену» і дав їм зустрітися із батьками-нелегалами в Італії. Минулоріч Інститут із зв’язків з українською діаспорою, що діє при університеті «Львівська політехніка», організував конкурс літературної творчості дітей заробітчан. Поет і громадський діяч Ігор Калинець ледве стримував сльози, читаючи їхні вірші. (Особисто я вважаю такі заходи, жорстокими і неморальними!)
«Український заробітчанин» – це жінки, що працюють проститутками, а їхні чоловіки на зароблені гроші спиваються в Україні
«Український заробітчанин» – це жінки, що працюють проститутками, а їхні чоловіки на зароблені гроші спиваються в Україні. (В декотрих землях слово «українка» взагалі стало синонімом слова «проститутка»). Багато українських жінок, що нелегально працюють домогосподарками, окрім чисто домашньої роботи, надають і сексуальні послуги своїм роботодавцям.
Часами «роботодавці» вражають своїм «благородством». Я познайомився з історією однієї жінки, яка приїхала вагітною із Італії із запрошенням для свого чоловіка та дітей. Старший, поважний пан, від якого завагітніла жінка, пропонував її чоловікові «із почуття вдячності за надані його дружиною послуги» також виїхати до Італії, і навіть обіцяв допомогти із легальним працевлаштуванням…
Нелегальні заробітчани становлять основу тзв. «четвертої хвилі української еміграції». Вона суттєво різниться від двох попередніх, в основному політичних, спровокованих Першою та Другою світовими війнами.
«Перша хвиля» часів Австро-Угорської монархії хоч і була економічною, проте, на відміну від «четвертої», мала легальний статус, оскільки була викликана «міжнародними договорами про переселення» і надавала бодай мінімальні соціальні гарантії та підтримку держави, чиїми громадянами на той час були українці.
«Четверта хвиля» менш всього може розраховувати на допомогу «незалежної» української держави. Заробітчани взагалі бояться зголошуватись до українських дипломатичних представництв, оскільки мають великі підозри про те, що працівники посольств постачають інформацію українському рекету. Коли ж виникає потреба захистити своїх заробітчан, українські дипломати демонструють цілковиту безпорадність та бездарність. Невипадково сомалійські пірати атакують кораблі саме з українськими матросами-заробітчанами.
«Четверта хвиля» найменш стабільна. Не лише тому, що основну її масу становлять нелегальні робітники низькооплачуваних спеціальностей; а передовсім, тому що вона є посттоталітарна, оскільки її представники жили в умовах совєтсько-комуністичного режиму. Багато з них до останнього вірили основним «месиджам» комуністичної пропаганди: СРСР під мудрим проводом Компартії веде боротьбу проти гонки озброєнь за мир в усьому світі, за торжество справедливості, за робітничий клас та селянство, якого «загниваючий Захід» не може забезпечити працею, а ось в СРСР всім робота гарантована. Пригадуєте пісеньки «Как хорошо в странє савєцкой жить..» або «Мой адрєс нє дом і нє уліца, мой адрєс савєцкій саюз»?..
Коли «союз» розлетівся, «будівник комунізму» дізнався страшну істину: насправді, він ніколи не мав ні дому, ні вулиці, ні власної гідності, а проживав в великій «зоні» під назвою СРСР. Опинившись у цілком іншому суспільстві, йому довелось долати, викорінювати психологію «совка-зони». Дивовижним і водночас лячним є факт, наскільки архетип «зони» глибоко засів на підсвідомому рівні постосветського громадянина: його можемо простежити в садо-мазохістському сентименті до кримінального шансону, на кшталт «Владімєрскій централ». Прислухаймось до репертуару наших «маршруток» та кав’ярень…
Знайома із Німеччини була свідком драматичної ситуації, яку переживали перші шукачі щастя в «країні загниваючого Заходу»: побачивши чисті вулиці, заквітчані фасади будинків, сяючі блиском достатку німецькі супермаркети, прибульці із постсовєтської України впадали в істеричний плач. Вони підозрювали, що совєтська пропаґанда, делікатно кажучи, говорить не всю правду про західних ідеологічних противників, але ніколи не могли подумати, що можна так відверто брехати, так спотворювати реальний стан речей. Отримавши довгоочікуване «ПМЖ» (постійне місце проживання), як зауважує моя знайома з Німеччини, в наших заробітчани згодом чомусь почало з’являтись якесь приховане почуття неприязні «до нової батьківщини», почуття ненависті до всього, що зруйнувало їхні ілюзії в Батьківщині.
Подібні ситуації описує єзуїтський місіонер Степан Поґлаєн (відомий також під псевдо «Колаковіч» та «father George»), котрий під час ІІ Світової війни підпільно душпастирював в середовищі словацьких партизанів. (Його спогади у 1949 р. опублікувала американська журналістка Ґретта Палмер у книзі «God's Underground»). Ближче до кінця війни йому доводилось зустрічатись із солдатами Красної армії, совєтськими партизанами і спостерігати їхню реакцію на західний світ, якийне мав нічого спільного із світом, описаним совєтською пропаґандою. Поґлаєна особливо вражали радянські жіночки-красноармійки. Одна з них, на ім’я Наташа, покінчила життя самогубством після того, як побачила католицьке вінчання в одному з польських сіл. На її столі знайшли поштову листівку із фотографією польських молодят, адресовану мамі в центральну частину Росії. «Дорога мамо, – писала вона в листівці, – Ось так тут виглядає вінчання. У церкві, перед священиком і назавжди, а не так як у нас, де чоловік і жінка поводяться наче пси: щойно зустрівшись, відразу паруються. Я не можу більше так! Прощавай, дорога мамо!»
Іншим разом Поґлаєн став свідком варварського, жахливого вчинку: одна із радянських офіцерів під загальний сміх своїх п’яних товаришок випустила автоматну чергу в дитину, яку випадково зустріла на вулиці одного з угорських містечок. Червоноармійка мотивувала свій вчинок так: «Просто ця дитина пригадала мені речі, які я не можу собі дозволити у власному житті… Одного разу я бачила фільм, в якому показували, як виглядало родинне життя у проклятому буржуазному суспільстві ще до революції. Нас вчили сміятися з тих розніжених панянок, котрі не можуть піднести мішок з вугіллям і воювати на рівні з чоловіками. Ми дивилися на жінок, що моляться навколішки у церкві, а нам казали, що і це смішно. Можливо, і смішно, але їхнє життя таке спокійне, щасливе і природне». Поґлаєн зробив для себе висновок: крайня жорстокість жінок-червоноармійців була наслідком бажання втекти від не затамованого почуття провини. Держава, що переросла у тоталітарну, цілковито блокує шлях розвитку людини у напрямку автентичної свободи. Вона перетворюється на структуру, що ширить гріх, тобто смерть.
Цьогоріч часопис «Київська Русь» (дивись число під назвою «Гламур») опублікував трагічну історію Ірини Калиниченко. Вона народилась у Києві у 1977 році, де і навчалась в університеті. Після 4-го курсу лікарі діагностували у неї «сукупність кількох захворювань, несумісних з життям», а лікування за кордоном виявилось «несумісним» із зарплатою батьків. В пошуках порятунку на приватне запрошення Ірина вирушає до Німеччини. Термін візи швидко закінчився, а результату не було жодного. «Додому повертатись не можу, на мене вдома чекає смерть» – цей аргумент Ірини розчулив не лише німецьких лікарів, але й строгу німецьку поліцію: вони посприяли їй отримати статус біженця (!), оформити документи для безкоштовного стаціонарного лікування, кімнату в гуртожитку та фінансову допомогу. Доля Ірини почала складатись за голлівудським сценарієм: можливість навчання в Українському вільному університеті в Мюнхені, одруження з громадянином Голландії, народження доньки Олександри. Все віщувало «хепі енд». Однак, попереднє виснажливе напруження далося в знаки: її життя трагічно обірвалося 19 липня 2006 р. У статті з етичних міркувань, не вказано, що насправді сталося, лише: «коли залишилася самою, у неї стався нервовий зрив»…
Однак, найстрашнішим в ситуації Ірини залишається аргумент, яким вона переконала німецьку поліцію і лікарів дозволити їй залишитись в Німеччині. В рамки німецького розуміння «Deutschland über alles!» ніяк не вкладалося, що рідна земля може бути місцем де чекає смерть; смерть не з політичних чи релігійних мотивів, смерть – як небажання окремої структури і держави в цілому боротися за життя людини.
Проблема нездатності української медицини зробити все можливе для порятунку життя громадян своєї країни не в економічних труднощах України. Вони насправді не такі вже й великі. «Не допустимо, щоб громадяни з великими доходами, що походять з національних ресурсів та виробництва, більшу частину тих доходів переносили у закордоння, дбаючи виключно про свою користь, не переймаючись шкодою, яку вони в такий спосіб завдають своїй землі», зазначає папа Павло VI в енцикліці «Populorum progressio» (Розвиток народів, 24). В України надто багато тих, які зберігають, зароблені на людській біді, статки у швейцарських банках. Вони не мають жодних перешкод з оформленням довготривалих віз в країни Шенгенської угоди, адже більшість з них вже давно мають подвійне, а то й потрійне громадянство. В разі виникнення проблем зі здоров’ям, на них чекають кращі клініки Мюнхена. Розмови про піднесення української економіки є лише ширмою, за якою вони ховають справжню проблему – небажання бачити свій народ вільним. Адже «загальний економічний розвиток не здатен зробити людину вільною; навпаки, він її ще більше поневолює. Розвиток, що не враховує культурні, трансцендентні і релігійні рівні людини і суспільства, оскільки не визнає існування таких рівнів і не скеровує на них власні зусилля та пріоритети, не сприяє осягненню справжньої свободи. Людська істота може здобути справжню свободу лише тоді, коли віднайде саму себе, у повноті своїх прав і обов’язків. Те саме стосується суспільства як такого», – зазначає папа Йоан Павло ІІ в енцикліці «Sollicitudo rei socialis» (Соціальна турбота).
Ірина Калиниченко шукала справжню свободу, шукала саму себе, шукала релігійний рівень життя і так мало їй для цього бракувало. За десять років до трагічного кінця вона залишить запис у щоденнику: «Його засудили до страти. Його всі засудили до страти. Просто засудили. Його ведуть до страти. П’ятниця. Все повторюється. І чорні діри ятріють наболілими згадками. Згадка повертається й марудить світом і життям. Або пам’ятка, що це таки було. І було саме таким. Вона тихо скрадається підступними кроками. А ти втікаєш навмання. Сліпо біжиш. І віриш, що це міраж. Згадуєш про мету. Знаєш, що вона є. Мусить бути. Та мозок втомлений. І не хоче працювати. Тому що відмовляється від мети. Він послідовно слідує кроками навмання. І ця послідовність гнітить…».
Дмитро Стус (редактор часопису «Київська Русь») зазначає, що Ірина поборовши невиліковну хворобу та народивши дитину «стала жертвою усталених стереотипів і законів», тобто створених гріхом структур. Її свідомість гарячково шукала вихід: «А може, нехай усе так і залишається? Залишається там, де було? А завтра прокинутися з якимось іншим відчуттям? Віднайти мету і збудувати потаємний хід до поля, де не підхоплює туга… Принаймні, спробувати».
Більшості українців у «помаранчевому екстазі» Майдану також здавалось, що вони вийшли на те поле, на простір суспільного життя, де нас вже ніколи не «підхоплюватиме туга» і, що ось-ось країна прокинеться з цілком іншим відчуттям, відчуттям гідності… «Ми повернули національну гідність», – приблизно так написано на одному з агітаційних плакатів кандидата в президенти Віктора Ющенка. «Вбивця віри. Ющенко підірвав віру українців у свою державу» – такий вердикт чинному главі держави винесло громадське суспільство (див. обкладинку і статті часопису «Український тиждень», № 49, 4-10 грудня 2009 р.).
Можна довго дискутувати про долю українських заробітчан, можна ділити їх на різні категорії з легальним і нелегальним статусом, інтелектуалів і вузьких спеціалістів. Можна розробляти програми і створювати центри душпастирської опіки «українських заробітчан».
Однак ніщо не замінить можливість та право життя в рідній землі, у своїй родині, адже це є природне право. «Сім’ї заслуговують на такий суспільний і господарський лад, в якому буде така організація праці, яка забезпечуватиме їхнім членам можливість спільного життя і не завдаватиме шкоди цілісності, добробуту, здоров’ю та міцності родини, що більше, надаватиме можливість для належного відпочинку всіх членів родини», – зазначено у пункті 10 декларації Апостольської столиці «Про права сім’ї» з 1983 р.
Ми є свідками побудови нової «залізної завіси». Цього разу її вибудовує європейська «демократія»
До невід’ємного права людини належить також свобода переміщення, право вільно обирати країну для проживання, навчання, відпочинку. Це природне право стоїть понад політичними, ідеологічними чи економічними мотивами. Однак, є великі підстави говорити про те, що розвиток європейської демократії іде в протилежному напрямку. «Мені тісно у просторі. У просторі мені некомфортно. Зокрема тому, що я українка. Як українка я не маю свободи пересування. І я заздрю, наприклад, Лесі Українці, яка, попри якісь цілком інші несвободи, пов’язані з хворобою, фінансовими клопотами тощо, все ж таки могла, незважаючи на все, просто сісти у поїзд – і поїхати. Куди завгодно: в Італію, у Францію, на Балкани, у Грузію – справді, куди завгодно», сказала в інтерв’ю часопису «Київська Русь» львівська поетеса Маріання Кіяновська (див. число під назвою «Тлуmuth»).
Після ювілейного святкування падіння Берлінської стіни можемо ствердити, що ми є свідками побудови нової «залізної завіси». Цього разу її вибудовує європейська «демократія». Все важче отримати візи в країни Шенгенської угоди навіть тим, які ще вчора покладали надії на європейську демократію, боролися за неї в тоталітарних режимах. Нещодавно в ЗМІ з’явився відкритий лист проректора Католицького університету, одного із засновників Української гельсінської групи, багаторічного в’язня брєжнєвських концтаборів Мирослава Мариновича. На знак протесту проти візових обмежень він зрікся поїздок до країн «Шенегенської зони» терміном на один рік. «Якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові Ордену Республіка Польща «За заслуги», а також багаторічному партнерові Посольства Республіки Польща у Києві й Польського Консуляту у Львові, то що тоді говорити про пересічних українців?», запитує пан Маринович (див. «Відкритий лист до колег – учасників Руху опору у Східній Європі та наших партнерів у Західній Європі»).
Сучасне розуміння європейськості – це вже не духовна категорія, яку визначало християнство, а рахунок в банку
Запровадження строгих візових вимог Європейський Союз мотивує бажанням захиститись від небажаних українських заробітчан. Насправді кількість їх не зменшуватиметься. Українці і надалі шукатимуть шляхів правдами і неправдами покинути рідну землю. Збільшуватиметься лише їхня залежність від криміналу та з’являтимуться нові корупційні схеми, котрі забезпечуватимуть їхній нелегальний притік в Західну Європу та інші країни. Саме представники українського криміналу ніколи не мали і не матимуть великих проблем з оформленням віз в країни Шенгенської угоди. Адже головним критерієм для в’їзду в ЄС є не духовно-моральний критерій особи, а фінансова спроможність.
Відомий постмодерний філософ Пітер Слотердайк на питання, «що, на його думку визначає сьогодні Європу», відповів: «Це територія, на якій панує грошова одиниця євро». Сучасне розуміння європейськості, на жаль, це більше не духовна категорія, яку визначало християнство і про яку говорить папа Бенедикт XVI, а рахунок в банку…
фінансово.
Щиро дякуємо!
