Знаю: Бог, у якого вірю, хоче, аби я любила свого ближнього.
Але я також знаю, що тлумачення слова «ближній» такі різні. Звісно, я вибираю найзручніше з них і застосовую до себе. Трапляються моменти, коли мені стає соромно, але тоді я намагаюся застосувати до себе кілька заповідей із закону, які можу виконати, і з усіх сил стараюся забути, що Ісус Христос, у якого вірю, розширив моральний закон, поєднавши реальне убивство й бажання, аби ворогові дістався квиток на швидкісний потяг «на інший бік Всесвіту», а ще реальну зраду й солодкі відчуття, які не виходять за межі уяви, в одну статтю. Я намагаюся думати про щось інше, теж важливе, – і так мені вдається про все це забути (зараз це називається «абстрагуватися», і цієї техніки вчать у вишах за три хвилини до кінця пари).
Я вибираю собі ближніх сама. Тих, яких любити легко. Тих, яким хочеться чинити добро. Тих, які мене розуміють і яких розумію я. Усі ж згуртовуються за ознакою однодумності, хіба в тому є щось погане?
А ще я люблю дивакуватих людей. Усіляких там фріків. Вони трапляються мені так часто, що я починаю підозрювати себе у наявності магніту, котрий їх притягує.
" Їх би було так просто любити, якби не бачитись щодня
Якось ми з колегою приїхали в Ляйпциґ посеред морозної ночі. Звісно, дуже скоро ми заблукали й потребували допомоги. Тож своїм таємничим магнітом притягнули чудесного дивака: народженого в Києві німця, який впродовж дев’яти років був солдатом, а потім став студентом і письменником. Він посадив нас на трамвай до Таухи і сам сів теж. А потім якось дуже швидко з’ясував, що мені подобається Гемінґвей, і цілу дорогу переказував сюжети з його оповідок – тих, котрі я ще не читала.
Після якогось ранкового прямого ефіру на телебаченні я вийшла у фойє, щоби забрати речі й бігти шукати кав’ярню, яка відчинена спозаранку, і де можна купити трохи кофеїну, аби втриматися на ногах до вечора. Але зіткнулася з приємним диваком, який усміхнувся і запитав, де він міг мене бачити. Дивак мав бути наступним гостем телепрограми, і я – у відповідь – запитала, що цікавого він збирається розповідати. Він показав кілька фокусів, усміхнувся і зник у кімнаті, де треба вимикати мобільники. За кілька хвилин він усміхався ведучій – і усім, хто вже не спав, а пив свою каву перед телевізором, – з екрану.
Я легко зараховую таких приємних персонажів-диваків до своїх ближніх. Але лише в якості епізодичних героїв. Не знаю, чи могла би любити їх по-справжньому, любити довго, чинити добро, довготерпіти – коротше, застосовувати на практиці весь список дієслів із біблійного опису любові.
Мені легко любити усміхнених, щирих, відкритих, талановитих, смішних, добрих, цікавих людей. Легко любити тих, кому подобається читати, мандрувати, їздити на велосипеді. Кому подобаються спанієлі і слони. Хто носить одяг з простих тканин і тепло тисне руку при зустрічі.
Легко любити братів і сестер-християн, які готові служити й змінюватися, які переповнені радістю й вірою, і любов’ю теж, бо саме так, як відомо, справжні християни мають вирізнятися з-посеред інших. Легко любити родичів, які вірять у тебе й усіляко підбадьорюють. Керівників, які дбають про розвиток і багато й вчасно платять. Друзів, які не підводять і вміють смачно готувати.
Усіх решта любити тяжче.
І, в принципі, маючи некепську уяву, кілька абсолютно чудових близьких, свій затишний куточок, купу книжок, багато хорошої музики, можливість подорожувати й, чого доброго, працювати дистанційно, доволі просто тікати від реальності. І від усвідомлення власного незрілого християнства теж.
Інколи я запитую Бога, чим я можу Його потішити. У відповідь не чую жодного голосу, просто розплющую очі й виглядаю з вікна. Інколи Бог відповідає картинками.
Тож я набираюся сміливості й вчуся любити своє місто по-справжньому. Любити людей, від яких раніше відмежовувалася і відсторонювалася, подумки проводячи кордон і не впускаючи «чужих» у свій власний світ.
Любити сусідів завжди найважче – вони такі далекі, настільки інші, але ти споглядаєш за їхнім життям, за їхнім власним світом щодня, і ваші світи десь переплітаються: як слива, яка звісила гілля через паркан. У всіх них є щось дуже хороше. Але і щось дуже погане. Як то дрелька чи газонокосарка. Серед сусідів трапляються прості люди з ухилом у п’янство і дуже розумні люди з ухилом у самозакоханість. Серед сусідів трапляються і диваки – їх було би так просто любити, якби бачитись не щодня.
Узагалі-то, мені завжди було легко любити краєвид з великого вікна творчої майстерні: лінію горизонту, яку визначає заповідний парк довкола замку і старі церкви. Проте, це лише частина мого краєвиду: внизу розлігся базар, на який я принципово не ходжу, і занедбаний хлів, який уже принципово не потрібний сусідам. І, знаю, знаю, мені так важливо навчитися любити місто цілісно. Любити будні цілісно. Любити людей мого міста. Цілісно. Любити ближнього – кожного, хто підпадає хоча б під одне з тлумачень. А не виключно під те, що мені найближче.
фінансово.
Щиро дякуємо!
