Сьогодні вранці домовився з однією парою на зустріч у парку на березі Брукліна з чудовим видом на Мангеттен.
Вони дуже хотіли зустрітися, а я мав тільки хвилинку перерви; тому, знаючи, що проходитиму поблизу того парку, попросив, щоб принесли каву і якийсь сніданок і сказав, що ми зможемо трохи посидіти й порозмовляти. Вони неймовірно мене здивували, коли, спізнившись, я побачив цілий стіл, закладений апетитними смаколиками: сирами, багетами, оливками, хумусом, копченими рибами, кавою, соками та різноманіттям інших дивовиж.
Час перестав гнати, наступні зустрічі можуть зачекати — і мова, звісно, не про їжу, а про простір спілкування. Мені згадався текст, який я написав у щоденнику кілька років тому. Вже за кілька днів, коли закінчу останні реколекції та обов’язки, я нарешті зможу це здійснити. Нарешті. А написав собі тоді так:
«Знайшов у якомусь чтиві такий фрагмент XIV-столітнього францисканця: “Чи купець має право в угодах певного типу домагатися більшої плати від того, хто не спроможний негайно регулювати нарахування, ніж від того, хто може це зробити? Відповідь звучить: ні, бо, чинячи так, він би продавав час і допустився лихварства, продаючи те, що йому не належить”».
Сьогодні час — це гроші. Ці дві складові стали міцно пов’язані й складно уявити життя без цього поєднання. Ми працюємо у визначені години. Маємо календарі, які, ніби пан кріпакові, чітко визначають нам завдання. Мій світ би розпався без календаря, я маю заплановані заняття на три роки вперед! Я — полонений! Ми кажемо «вільний час» (такий рідкісний і безмірно очікуваний), а це означає, що більшість нашого часу — це час «невільний». Усе в світі робиться під диктовку годинника, ми є невільниками часу! А той середньовічний чернець каже, що час нам не належить, що він — не наша власність, тобто він щось, що було нам дане, з цього не можна отримати фінансову користь, бо це — крадіжка! Колись працювалося стільки, скільки було потрібно, щоб зробити те, що мало бути зроблене. Тепер працюється стільки, скільки нам визначає володар — час.
Я маю величезне бажання відкинути час, жити так, щоб нікуди не поспішати, щоб зустрічі відбувалися тоді, коли відбудуться. Колись чув про якусь спільноту харизматів, яка регулярно спізнювалася на Службу — зазвичай вона починалася на 20-30 хвилин пізніше визначеної години. У спільноті було чимало сімей з малими дітьми, і вони пояснювали, що це через них завжди запізнюються. Коли душпастир зрештою не витримав і погрозив, що починатиме Святу Літургію о визначеній годині, не чекаючи ні на кого, — хтось зі спільноти процитував йому фрагмент із літургійної книги, де написано, що «Літургія починається після зібрання вірних». Отже, чекатимемо доки зберуться вірні.
Я хотів би йти світом і зустрічати людей без жодного плану та розкладу, без дат, коли треба десь перебувати, бути в них так довго, як буде потрібно або можна, а потім іти далі. Мати час на споглядання життя і світу. Колись я читав у щоденнику Джона Ортона, що той полюбляв приходити на зустрічі набагато раніше, щоб могти погуляти околицями, допоки постукає у двері. Я хотів би домовлятися з людьми не на конкретну, наприклад 16-ту годину, а між 14-ю і 17-ю, для прикладу, і мати час на все, що відбуватиметься по дорозі, або спокійно провести час, чекаючи на прихід приятеля, з яким домовився.
Визволитися з-під ганебного стовпа термінів і дат. Це цілком розрегульовало б життя й події; однак саме про це й мова. Розпочинаючи реколекційні зустрічі, коли збираються люди, приїхати до якоїсь місцевості під кінець липня або на початку серпня, як буду, то буду. Домовитися про сповідь у п’ятницю і цілий тиждень чекати, доки хтось прийде о тій годині, о котрій забажає.
Викинути той дурний годинник!
Час — це не гроші. Час — це простір для любові.
о. Адам Шустак ОР, Langusta na palmie
Переклад для CREDO: Христина Лесів
фінансово.
Щиро дякуємо!
