Про парафію УГКЦ, яка виросла між канадськими фермами, неподалік будинку славетної авторки роману «Енн із Зелених Дахів». Про строкатість мов, культур і людей, які живуть літургійним життям східної Церкви і творять справжню спільноту. Про пожежу, яка спалила будівлю, але не Церкву.
Про все це розповідає Світлана Бабинська, яка разом із чоловіком Анатолієм та дітьми Лукою і Юстиною вже майже рік живе у Канаді:
Ми вже восьмий місяць у Канаді, і лише тепер зібралися відвідати насправді легендарну греко-католицьку парафію св. Ілії в місті Брамптон (приблизно 50 км від центру Торонто). Про неї ми чули ще в Україні, а також майже від усіх наших друзів і знайомих у Торонто. Всі говорили про це місце так, ніби воно володіє якимись чарами. Господарі не раз запрошували нас. Та я не дуже вірила, що щось зможе нас там сильно здивувати. І не хотілося створювати додаткові клопоти пані Ірині, дружині пароха о. Романа Ґаладзи. Бо я знала, що на плебанії рідко коли ночувало менше десяти людей. Подружжя має шестеро дітей і десять онуків, та рясний букет інших родичів і друзів. І ось для нас трапився сприятливий час, яким стала «Томина неділя». Отож — потяг, година їзди, Брамптон.
На приміській станції нас зустріли отець Роман, пані Ірина та їхня найстарша донька Анастазія. Авто мало два крісла для дітей. Хоч ми їхали між полями всього два кілометри, всі надійно пристебнуті. Не на випадок поліції, а задля власної безпеки.
Дім Лусі Монтгомері
«Коли ми сюди приїхали у 1976 році, тут були суцільні ферми, а зараз все забудовують», — розповідає дорогою пані Ірина. І я згадую про всесвітньо відому канадську письменницю Лусі Монтгомері, яка особливо знана романом «Енн із Зелених Дахів».
«О, тут поруч її дім і пресвітеріанська церква, де служив її чоловік», — каже пані Ірина і одразу ж везе нас, щоб показати. Я була в страшенному захопленні, бо очікувала побачити рідні місця Лусі Монтгомері лише на острові принца Едварда.
Ось вам і перша несподіванка. А ми ж щойно приїхали.
Наступна несподіванка — бачити, як на горизонті канадських полів вимальовуються бані дерев‘яної бойківської церкви. То її друге життя, бо п‘ять років тому будівля повністю згоріла. На відбудову пішло понад два роки. Багато людей зголосилося допомогти. Серед них не тільки католики, православні та протестанти, а й мусульмани і мормони. Але, уявіть собі, скільки потрібно було відваги розпочати все спочатку. І пам‘ятати, як каже о. Роман, що «будівля знищена, але Церква — ні».
«Коли церква згоріла, то богослужіння відбувалися тут, в хаті», — пані Ірина веде нас до нашої кімнати у плебанії. Ми проходимо місточком на другому поверсі, який з‘єднує дві частини дому. Вона розповідає, де в хаті зробили іконостас, де могли розміститися віряни. Дім великий, він зміг стати тимчасовим прихистком для парафії. Доки наші діти стрибали по двоповерхових ліжках, господиня показала інші кімнати. Вона розказала, що все будувалося з розрахунком, аби тут колись замешкала якась спільнота і, можливо, так колись і буде.
Наша перша вечеря у Брамптоні розпочалася молитвою перед покуттям і тривала у веселому товаристві не лише Ґаладз, а й ієромонаха отця Теодозія і монахині с. Климентії. Пані Ірина подала сирну паску із, як висловлюється її чоловік, райським смаком. «Світлано, як будете їсти таке щодня, то будете, як справжня канадійська жінка», — каже він мені. Питаю: «Тобто вічно молода?» «Ні, така ж груба», — сміється отець, а я за ним.
Ми з чоловіком могли мати спокійну вечерю, бо в Брамптоні за дітей можна не переживати, для них є багато місця і забавок, щоб себе розважити.
Наступного дня вранці, як і обіцяла пані Ірина, внизу палахкотів ватран (так тут називають камін), і його тепло розливалося по всьому домі разом із ароматом кави, яку вже о шостій годині сама готує розумна кавоварка. У високі вікна, розташовані по всій висоті і ширині двоповерхових стін вітальні, пробував втиснутися густий туман, який вже ніби парив ноги дерев‘яній парафіяльній церкві і дзвіниці.
Долучаюсь до отця Романа і мого чоловіка за сніданком. Отець розповідає: «Ми живемо так, що в центрі в нас Ісус Христос, молитва, а все інше само додається. Головне — Христос, а не політика чи культура, інакше ми втратимо наших дітей». Забігаючи наперед, скажу, що молоді на цій парафії справді не бракує, мало того, вони всі при ділі: співають, допомагають і самі організовують різні активності.
Отець Роман дивиться на годинник: «Я передам парафію тільки тому священику, який на папері мені напише і підпишеться, що відправи починатиме вчасно. В церкві годинник не потрібен, ми не маємо пильнувати тривалість молитви, але люди мусять знати, на котру приходити».
Згодом о. Теодозій із шкіряним портфелем з перемотаними сірим скотчем ручками попрямував служити Утреню. Цікаво, о котрій він вставав, коли у 80-х гасав по Америці на мотоциклі, курив марихуану та «тусив» на фестивалях із зірками рок-сцени. Напередодні, до слова, він святкував дев‘ятнадцятиріччя свого рукоположення. Історію його навернення тут передають із вуст в уста. І вона справді варта окремої статті. А цієї суботи ми молилися разом з ним Утреню. Хоч і з не дуже гармонійним співом, але душевно і проникливо. «Наше життя, як наш сьогоднішній спів — часто із затинаннями. Але Воскресіння Христа покриває всі наші недосконалості», — говорив отець під час проповіді.
Утреня з о. Теодозієм
Доки ми були в церкві, наші діти воювали з диким гусаком, який звив гніздо біля церкви і охороняв свою гуску, яка сиділа на яйцях. Нам розповідали, що гусак серйозно налаштований, він навіть виступав проти багатолюдної великодньої процесії. Аж мусили хлопці наперед відганяти його і тримати з патиками оборону, доки минув урочистий хід. Бачте, в Канаді навіть гуси захищені законом, тому неможливо нічого з ними зробити. Але тому їх є багато навколо, як і білок та єнотів.
Та наш син почувався героєм, бо зміг проїхати на ровері прямо перед дзьобом злісного гусака. Гасання навколо хати на свіжому повітрі спонукало його вплітати по два обіди. Бо все було майже, як в рідних дідуся і бабусі: смаколики, подарунки, свобода і… любов. Якщо чесно, я не знаю, як пані Ірині та отцю Роману вдається любити і вділяти увагу всім, хто приходить до їхнього дому. Терпеливо ставитися до дитячого галасу і безладного бренькання на піаніно, яке стоїть у вітальні.
Отець упорядковував цвинтар біля церкви, але прийшов, щоб знайти нашим дітям велосипеди, спробувати покатати їх на кузові маленького трактора. І зіграв на гітарі та проспівав разом з дружиною на кухні всі гаївки, які планувалися на неділю. Отець Роман також зробив нам майстер-клас із гри на укулеле. А пані Ірина показала нам околицю радіусом кілометрів зо п‘ять.
Після Вечірньої, яка по суботах тут служиться в обов‘язковому порядку, на плебанію прийшла ще одна сім‘я. Зі старшими, ніж наші, дітьми. «То що, піца?» — жваво спитав у них отець Роман. «Піца — найкраще!», — хлопці радо прийняли пропозицію. А ми з пані Іриною мали довгу розмову про важливе. Так, дружини священиків разом із чоловіками несуть їхнє служіння. Кажу це зі згадкою про теплоту, яку зустріла в цій мудрій жінці, котра не шкодувала для мене ні часу, ні уваги.
Неділя. Нарешті сонце! О, Канадо, ти вмієш навчити людину радіти теплу, як особливому благу!
Цього дня на парафії Хрещення. Анастазія привела поснідати двох старших братиків і сестричку немовляти, якого мали хрестити. Доки діти їли, вона живими квітами оздобила свічку для Хрещення. Це було так по-домашньому.
Людей наїхала повна церква. Вони сюди добираються часом годину і більше. Дехто приїжджає з вечора, щоб в неділю піти на Літургію.
Яким же гарним було Хрещення! У якій радості! Видно було, як тішиться вся парафія тій маленькій дівчинці, яка стає її членом. Відчутно було, як усі обіймають маля своєю любов‘ю. Може пафосно звучить, але саме так я все відчувала.
Наша подружка каже, що ця парафія трохи «гіппівська» — під час проповіді люди просто сідають на підлогу. А я скажу більше: діти на ній лежать і качаються. Та водночас все богослужіння відбувається в ідеальному порядку. За всім цим пильнує син пароха Ілля, який сповняє служіння читця. Чоловік із веселою вдачею, але надзвичайно серйозний і зосереджений під час богослужіння. Отож все проходить дуже злагоджено. Співає вся церква (не хор) чотирма мовами навперемін — англійською, українською, грецькою і французькою. Але всі задоволені. Думаю, всі так само були б задоволені, якби вони надумали молитися китайською. Бо тут є головне — відчуття спільноти Любові. До речі, про китайську, один із знаних священиків УГКЦ в Канаді — китаєць о. Річард Су, ТІ. Дехто навіть називає його одним із «стовпів» канадської УГКЦ. Якийсь час він також жив і служив у Брамптоні.
Після Літургії отець Роман взявся за гітару і давай співати гаївки. Діти танцювали. Усьому цьому, розповідав отець, його навчила дружина. А він, як колишній вчитель, дуже вправно це підхопив.
Дивіться: Живе ТБ про парафію св. Іллі в Брамптоні
Завершенням нашого брамптонського вікенду було «Парафіяльне свячЕне», коли всі разом мають святковий обід у прихрамовому залі. А парох разом з баяністом організовували музичний супровід трапези.
Люди потроху висипались на вулицю і обідали просто на траві. Неподалік від дверей розмістився наш знайомий Паскаль Бастьєн з вагітною дружиною і двома малими синочками. Паскаль — лікар із Торонто. Він канадієць французького походження, а його дружина — в‘єтнамського. Цей молодий медик залюблений у традицію східної Церкви. Навіть перекладає на французьку наші богослужіння. Багато людей на брамптонській парафії не мають українського коріння. Як на мене, їх вабить не так «східна» екзотика, як чар людей, котрі вкладають серце у своє служіння, плекають стосунки з кожним членом спільноти. Всі є важливими.
Наші малі не хотіли їхати звідти. Мене саму брав смуток. Вже дорогою додому запитую в чоловіка: «І як?». Він усміхається: «Унікально. Я нічого подібного ніколи не бачив».
фінансово.
Щиро дякуємо!
