Чернеча традиція в Христовій Церкві

Стаття містить короткий нарис історії становлення та концепції чернецтва — традиції впровадження духовного життя в служінні Ісусу Христу, яка виникла в IV столітті.

У більшості книг з питань історії Церкви або релігієзнавчих словниках про виникнення чернецтва написано так: поширена форма реалізації ідеалу праведного життя, що передбачає зречення від світського буття і залучення в аскетизм. Монаший спосіб життя виник у спільнотах послідовників Ісуса Христа в III – IV століттях в Єгипті, а звідти поширився у Палестину, Сирію, Грецію, Болгарію, Візантію. «Варвари», які вступали в Церкву після проголошення в Римській імперії «Едикту віротерпимості» (311р.), внесли у християнську спільноту свої напівпоганські обряди. Цій тенденції протиставилися по-пуританськи налаштовані адепти традиції первісного християнства. Поглиблення морального занепаду суспільства, особливо серед римської аристократії, зумовило серед віруючих-ідеалістів переконання, що християнсько-моральні реформи вже не врятують деградовану громадськість. І монастирі стали місцем перебування тих віруючих, які протистояли тогочасній кризі духовності, і стали наче «живим докором» для морально розбещеного античного суспільства.

Однак, представлена точка зору щодо виникнення чернецтва не цілком докладно віддзеркалює події у християнстві на ранньому етапі його розвитку, Насправді ж процес становлення монашого життя відбувався не так спрощено. Першопричина виникнення інституції чернецтва полягає у діянні Святого Духа в історії людства, а його, діяння, похідна – поширене серед християн бажання самовіддано наслідувати Ісуса Христа.

781 рік з дня заснування Рима. Палестина. Ісус з Назарета проповідує Добру Новину (Євангеліє) про Царство Боже. Його слова і Його вчинки привертають увагу багатьох людей. Декого з них наказовим зверненням: «Йди за Мною», Він запрошує до себе – у вузький гурт своїх учнів: на деякий час або назавжди; для тимчасової допомоги у поширенні Божого Царства або для служіння в Його Церкві впродовж решти їхнього життя. Останніх, своїм особистим прикладом Христос переконав залишити працю, дім, родину й сім’ю. Зі своїх близьких учнів Ісус вибрав дванадцять апостолів і відрядив їх проповідувати Євангеліє по всьому світі. Ці дванадцятеро завершили свій земний шлях мучеництвом і довели, що вони є «там, де їхній Учитель».

«Йди за Мною». У цьому вислові, зазначив Леонард Хольц OFM, є два значення: заклик можна сприймати як «іти за Ісусом» або «наслідувати Ісуса». Особистість Ісуса Христа, Його поведінка і те, про що Він проповідував, стали зразком для способу життя тих, хто йде за Ним, і для тих, хто Його наслідує. Зокрема тенденція «наслідування Христа» згодом оформилася у християнсько-суспільну інституцію чернецтва, яка передбачає:

* персональне молитовно-духовне спілкування з Ісусом;

* абсолютне відречення від усіх світських обов’язків;

* готовність до самопожертви;

* цілковита відданість служінню Ісусові задля Царства Божого;

* проповідування у світі Євангелії Ісуса Христа.

Перші християни впровадили у життя своїх спільнот різні способи наслідування Христа. Залежно від тогочасних вимог, завдань, особистих схильностей і «дару Божого милосердя» – виникли й різні харизми» [1]. Вже у той ранній період поширення християнства, вчення Ісуса Христа гуртувало тих, хто абсолютно свідомо віддав себе у Його розпорядження і цілком зрікся сімейного життя. Спочатку вони жили у своїй спільноті, як і всі решта християн, та виконували звиклу працю. Але жили помірковано, а все чого доробилися – віддавали в пожертву убогим або й повністю присвячували себе служінню ділам милосердя щодо ближніх. Дехто з них, в убожестві та безшлюбності, служили християнським спільнотам на становищі мандрівних проповідників. Ще при житті апостолів виник християнсько-суспільний стан «правдивих вдовиць», які посвятили себе в монахині і з благословення єпископа, поруч з іншими видами християнського служіння, провадили катехизацію. (1 Рим 5. 3; 1 Тим 5. 3-9; 1 Кор 7,6). Повноту релігійного ідеалу в наслідуванні Ісуса Христа досягли мученики [2]. Своїми стражданнями й мученицькою смертю вони засвідчили вірність Христові і на практиці підтвердили Його слова: «Де Я, там буде і Мій слуга».

Окрім того, що Слово Боже спонукало християн до доброчинної діяльності, воно було і рушійною першопричиною виникнення такого стилю християнського життя як усамітнення (відлюдництво), яке згодом стало підвалиною подальшого організованого монастирського життя.

Отже, саме в особі Ісуса Христа (Слові) [3] потрібно шукати витоки християнського чернецтва. Вимога Ісуса і Його настійний заклик – ось від чого взяли свій початок монаші Чини та згромадження. Ісусові слова про безшлюбний стан «задля Царства Божого», настійна вимога наслідувати Його, настанова відмовитися від дочасного майна і «взяти свій хрест», а навіть віддати своє життя, якщо буде така потреба, не могли не знайти відгук в Христовій Церкві [4]. Нема жодного сумніву в тому, що саме ця коротка фраза-постріл: «Йди за Мною», зумовила той вагомий вплив на первісне християнство і дала поштовх бурхливому розвитку самобутної християнської аскези [5].

Для одних християн цілком вистачає виконати програму-мінімум: «Не вбивай, не чини перелюбу, не крадій, не обмовляй, поважай батька-матір і люби ближнього свого, як себе самого» (Мт. 19, 18-19). Іншим – цього недостатньо; вони шукають відповідь на питання: «Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). І саме для них Ісус пропонує програму-максимум: «Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано. Бувають бо скопці, що з материнського лона такими народилися; бувають і скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне» (Мт. 19, 11-12).

Спочатку, як зазначив дослідник історії чернецтва Ута Ранке-Гейнеман, в ті далекі «безмовні століття», про які ми маємо так мало достовірних знань, серед послідовників Ісуса Христа виник імпульсивний рух християн-анахоретів [6]. Це були мужчини й жінки, які добровільно залишили світське життя і усамітнилися в пустелі.

В історичних джерелах, що стосуються вже III століття Християнської ери, зафіксовано згадки про великі християнські спільноти, єпископів, дияконів, мучеників, мандрівних аскетів, але анахорети – немов відмежовані від них усіх. Своїм «відходом» вони наче порвали зв’язки із своїм звичним оточенням, навіть зі своєю християнською спільнотою. Проте, у більшості випадках, і в пустелі анахорети не були цілком ізольовані: вони збиралися разом на спільні Богослуження, шукали духовного наставництва у більш досвічених самітників. «Отче, дай мені слово» – це найбільш часте звернення до «авви» – духовного батька. Врешті-решт, анахорети-«авви» мимоволі ставали для саміт-ників-індивідуалістів центром духовного притягнення, а згодом – і центром організаційним. «Слова отців-пустельників» дбайливо зберігали і передавали наступним поколінням анахоретів, як скарбницю духовного досвіду – апофегму [7].

Леонард Хольц OFM, зазначив, що тенденція пошуку духовного провідника зумовила об’єднання анахоретів в колонії, де кожний жив усамітнено в своєму житлі, але всі разом збиралися довкола свого «авви-отця». Ці поселення еремітів [8], згодом назвуть «лаврами» [9] (від назви першої «лаври», тобто пустелі у невеликій долині, північно-східніше Єрусалима). Тривалий час ереміти існували поряд із початковою формою усамітнення – анахоретами, а також кіновіями [10], що виникли у результаті еволюції розвитку чернечого життя.

На завершення цього короткого огляду представимо систематизацію Леопарда Хольца OFM, щодо географічних «просторів» виникнення і поширення чернецтва у початковому періоді розвитку Церкви.

Єгипет. Центри монастирського життя виникли у верхньоєгипетській Фіваїді і на південному заході від дельти ріки Ніл – в Келії, Нітрійській і Скитській [11] пустелях. З Єгипту, через Синайську пустелю, чернецтво поширилося у райони Гази і Герази (Палестина).

Сирія. Ереміти з’явилися у доволі ранньому періоді, а в IV столітті виникли і кіновії. Набуло поширення тяжіння до надмірної суворості, до «неординарного» стилю усамітнення [12].

Антиохія. Серед еремітів деякий час жив св.Іван Золотоустий. Впродовж свого подальшого життя, навіть коли став єпископом Константинополя, він залишався вірним ідеалові чернецтва і вважав його зразком життя для будь-якого християнина.

Мала Азія. Учитель Церкви св.Василій Великий здійснив реформу кіновійного монастирського життя у Східному чернецтві, яке відтоді стало еталоном для всіх подальших поколінь монахів.

Константинопіль. Засновано чимало міських монастирів, які створювали ілюзію «пустелі» в столиці імперії, хоча безпосередній контакт з церковним і політичним життям країни був неминучим. У подальшому, в V столітті, це призвело до згубних теологічних чвар.

Єрусалим. Став центром чернецтва, орієнтовно в V столітті, під впливом Заходу.

Історик Ута Ранке-Гейнеман зазначив, що набагато раніше, швидше за все в половині або наприкінці II століття, в Єрусалим прибули організовані монахи з півночі, поселилися в пустелі на північному сході від Єрусалиму і заснували «лавру». Цей тип організації чернечого життя поширився з Єрусалиму в Єгипет, де його особливо культивували в пустині Скіфів. Однак науковець не вдався у більш детальне дослідження: звідки саме прибули в Єрусалим ці організовані монахи? Швидше за все, вони мабуть проживали в Північному Причорномор’ї, в районі нинішнього Херсону або Криму, де, наприкінці першого – на початку другого століть, християнство було поширене, оскільки це був один із регіонів, куди з Римської імперії висилали християн на вигнання. До речі, четвертий Папа Римський – Св.Климент І, у 100 році завершив своє життя мученицькою смертю на вигнанні саме в Криму, як і Папа-мученик Св.Мартин І у 655 році. Але, на загал, християни-вигнанці в Північному Причорномор’ї (Тавридська Скіфія) майже не зазнавали переслідувань ні з боку Імперії, ні від місцевого населення, з яким вони згодом асимілювалися та посприяли його християнізації. В усякому разі в Північній Припонтиді, на зломі І і II століть, християни-вигнанці навіть будували невеличкі церкви-каплиці для своїх Богослужень.

І в цьому контексті мимоволі виникає питання: чому серед ченців Києво-Печерської лаври «користувався попитом» саме палестинський устій чернечого життя, а не єгипетсько-сирійський, що набув поширення у Візантії? Чи Київська Церква і Печерська лавра Княжої доби часом не вважали себе спадкоємцями церковно-чернечої традиції Тавридської Скіфії, тієї традиції, яку згодом назвали Кирило-Методіевською? Але ця ділянка історії Церкви і чернецтва в Україні, ще чекає на свого дослідника.

Примітки

[1] Харизма – Божий дар, благодать, особлива духовна сила від Всевишнього, якою наділені учні Ісуса Христа за посередництвом Святого Духа. Бог наділив нас своєю благодаттю в Ісусі Христі, а також «дарував нам все» {Рим. 8. 32}. Дар Святого Духа – це внутрішня присутність слави Господньої, яка духовно перевтілює нас у Його образ. Ось тому апостол Павло не відділяє Христа від Святого Духа, а життя «у Христі» від «життя в Дусі». Життя – це Христос (Гал. 2. 20), і життя – це Дух (Рим. 8. 2, 10). Бути «у Христі Ісусі» (Рим. 8. 1), значить – «жити в Дусі» (Рим. 8. 5…).

[2] Мученики – це християни, які зазнали жорстоких тортур від гонителів християнства, але не зреклися своєї віри в Ісуса Христа.

[3] «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. … Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (їв. 1. 1-3).

[4] «Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за Мною – не може бути Моїм учнем» (Лк. 14. 27).

[5] Аскеза – духовний спосіб життя. Полягає у добровільному звільненні від небажаної прихильності до туземних принад з метою здобути свободу духа у Бозі.

[6] Анахорети – самітники (відлюдники). Християни-індивідуали, які залишали християнську спільноту з метою пошуку персонального духовного шляху до Бога. Очевидно, що на таке рішення мав вплив дуалістичний погляд на людину, притаманний для Сходу: тіло вважали грішним, а душу – праведною. Отож і виникло переконання: щоб звільнити душу від «тягару» тіла, потрібно усамітненням «розп’яти» плоть і провадити духовне життя виключно в медитації та аскетизмі.

[7] Апофегма – короткі фрази або влучний вислів (слово) зі вчення Ісуса Христа, які анахорети застосовували для медитації-роздумів про надприродне, потойбічне життя.

[8] Ереміти – добровільне об’єднання анахоретів-самітників довкола авторитетної духовної особи – «авви». Поселення еремітів – нестійкі, кожний міг довільно пересилитися від одного «авви» до іншого, якщо відчував, що його духовні запити належно не задоволені.

[9] Лавра – об’єднання ченців, яке ззовні подібне на колонію еремітів, через що їх часто утотожнюють. Насправді ж, в лаврі життя монахів вже було чітко регламентоване внутрішніми правилами. У початкове анархічне життя тих, хто «наслідував Христа», це нововведення ініціювали, швидше за все, монахи-скіфи. Цілком можливо, що саме скіфські ченці з Тавридської Скіфії (Крим) прибули в Палестину і організували своє поселення – лавру. Швидше за все це могли бути т.зв. оримаспи – чорноризці. Архиєпископи Скіфії належали до орбіти Західної Церкви, хоча згідно первісної традиції їх висвячував єпископ Єрусалима. Наприклад, архиєпископ Скіфії Бретон (Бретаніон) не брав участі в Константинопільському Соборі Східної Церкви (381р.), який тільки згодом визнали Вселенським. Цей факт підтверджує «Послання» учасників Константинопільського Собору до єпископату Західної Церкви: «Високодостойним мужам, благонаставленій братії і співслужителям Дамасові (Папа Римський), Амвросієві, Бретону, Валеріянові, Асхолію, Анемію, Василію та іншим, що зібралися у великому місті Римі, святим єпископам, – святий собор православних єпископів, що зібрався у великому місті Константинополі, бажає здоров’я і довголіття у Господі…» Характерна ознака, що серед ієрархії Західної Церкви архиєпископа Скіфії визнано, за «рейтингом гідності», третім після Папи Римського. Той же архиєпископ Бретон міг собі навіть дозволити звинуватити імператора Візантії Валента – запеклого гонителя християн, за примусове поширення єресі аріянства. Валент, безумовно, «скипів» на Бретона, але мовчки «проковтнув» образу. Скіфія, у той час, була могутніша за Візантію. «І Бретаніон, що сіяв усякою доброчинністю, і владою архипастиря правив містами всієї Скіфії, спалахнув духом ревності і звинуватив Валента (372р.) за спотворення догматів, і за беззаконня щодо святих» («Церковна історія». Феодорит, єпископ Кирський). До речі, інтелектуальний вклад скіфських монахів у напрацювання Христології Західної Церкви (ІУ-УІ ст.) доволі вагомий. Досить згадати імена хоча б таких ченців: Іван Касіян, Іван Максентій, Діонізій Малий, Перший з них осягнув титул «Учитель західного чернецтва», другий – відстояв Богослов’я Вселенської Церкви (контрверсія теоспасхізму) і навіть делікатно уточнив теологічні погляди Папи Гормізда, а третій – створив перший систематизований Кодекс Церковного права для Західної Церкви і Церковний календар, яким ми користуємося (щоправда при обчисленні дати народження Ісуса Христа, помилився на 6-7 років). Проте, діяльність скіфських монахів – тема окрема. Лише принагідне зазначимо, що до Халкідонського Собору (451р.) єпископи Константинополя, незважаючи на своє «столичне» походження, були підпорядковані Гераклейській митрополії (Фракія).

[10] Кіновія – гуртожитний тип чернечого життя. Його засновник – св.Пахомій, взяв за основу лаврський спосіб монашого життя, але «кожний монастир обніс стіною» («Вселенські Собори». А.Карташев). Всього він заснував до 9 монастирів, в кожному з яких жило не більше 40 ченців, які підлягали одному статуту і одному настоятелеві – св.Пахомію.

[11] Скитська пустеля або пустинь Скіфів була провідним монашим регіоном в Єгипті. Протистояння щодо поширення догматичних помилок Орігена, а також зовнішня інтервенція у 407-408 роках призвели до знищення монахів Скитської пустелі, після чого все чернецтво в Єгипті почало занепадати. А натиск ісламу в VII столітті лише поставив «крапку» над цілковитим зникненням єгипетських кіновій та колоній еремітів.

[12] На відміну від св.Антонія та його послідовників, серед деяких груп анахоретів набули поширення різні релігійні збочення. З метою осягнути стан святості одні із тих анахоретів закопували себе в землю по шию, другі – жили у полях та уподібнювалися парнокопитним тваринам – харчувалися виключно травою, треті – наслідували євангельських «птиць небесних» і будували житла-»гнізда» на скелях. Якийсь Амон здобув популярність серед тогочасних сирійських анахоретів тільки тому, що від початку свого відлюдництва жодного разу не роздягався і не вмивався. А ще один духовний авторитет понад 50 років тинявся довкола гори Синай цілком роздягнений. Приклади цих збочень зайвий раз доводять наскільки небезпечним може стати і н див іду вальне «наслідування Христа» за межами церковної спільноти. Та однак, такі антинаслідування були більш притаманні для регіону Східних Церков, а в Західній – їх майже не було (можливо з огляду на суворий клімат), принаймні не було настільки «характерно» виражених.

Друк. за виданням: Альманах християнської думки «Київська Церква» №1, 1998.