Наші співгромадяни, які повертаються з Китаю, а саме з епіцентру розповсюдження коронавірусу — міста Уханя, поки що не мають куди податися на своїй Батьківщині.
Майже повсюдно їх відмовляються приймати. Спершу поширили інформацію, що то галичани протестують, почалося таврування «тих західняків» як «липових патріотів», «несправжніх християн», «лицемірів» тощо.
Потім, однак, з’ясувалося, що раніше і в центральній Україні боролися проти розміщення у себе тих, хто має прилетіти з Китаю. Нардеп Дубінський похвалився, як йому вдалося захистити Київ від тих, з коронавірусом. Цей же нардеп кількома днями пізніше цькував «західняків» за їхню таку ж позицію в цьому питанні. А коли літак урешті прилетів на територію України, то Харків заблокував його посадку. Кружляння над містом, а потім над Полтавою нічого не змінило — літак змушений був сісти в Борисполі, бо вже закінчувалося пальне…
І тут уже «весь народ України» став у соцмережах «дикунами», «рабами», «виродками», а різним диванним блогерам і авторитетним авторам стало «соромно за свою країну» і «за цей народ». Коротко кажучи, у шосту річницю розстрілів на Майдані у країні «свято вдалося», і суспільство знову поділилося.
Пункти, щоб спинитися й подумати
По-перше. Те, що ввести народ (не лише український) у стан паніки — що раз плюнути, знають чи не всі політтехнологи, піар-менеджери та інші спеціалісти. Причому стан паніки може бути керованим, а може виникнути спонтанно, через занедбання і недопрацювання. У нашому випадку маємо справу скоріше за все з другим. (Хоча, якимось дивним збігом, саме російські ЗМІ найбільше накручують тему коронавірусу. І наші не відстають.) А вимагати від людей у паніці спокою чи раціонального мислення — це все одно, що казати мамі, в якої щойно зникла дитина, що нічого не сталося і тому нехай вона заспокоїться…
По-друге, апелювання до милосердя чи до його браку тут скидається на маніпуляцію. Це якби мене хтось звинуватив, що я немилосердний, бо не кидаю всім тим, хто просить милостиню на вулиці. Я переважно тих людей узагалі не знаю, а щодо деяких то й маю підозру, що вони «на роботі» у когось не дуже чесного.
Власне, люди зіткнулися з невідомим, і в більшості випадків — не зі своєї вини. У новинах вони вже цілий місяць слухають, що є вірус, від якого «масово вмирають» (зрежисеровані картинки трупів на вулицях Уханя і все таке), що вакцини від нього немає, а далі — що цей вірус «їде до нас». Чого ви очікували від простих людей? До чого тут милосердя, якщо люди почали панікувати з приводу безпеки своїх сімей?
Лікування конкретними прикладами
Можна змоделювати таку ситуацію. От мені особисто кажуть, що хотіли б розмістити на день-два декількох наших співгромадян, які прилетіли з Уханя, в нашому Домі в Києві, де я настоятель, тобто відповідальний за будинок і людей у ньому: за пожежну безпеку, за здоров’я персоналу тощо. У нас навчаються студенти; у нас працюють люди; у нас є дитячий садочок, у якому щоденно перебуває близько 50 дітей віком від 2 до 5 років.
Я б собі перш за все поставив запитання:
1)Чи відомо, що ці люди, які мають бути розміщені у нас, мають вірус чи ні?
2)Чи наш дім пристосований до того, щоби приймати таких людей?
3)Чи їхнє, навіть коротке, перебування тут є потенційною загрозою для тих, за кого я несу персональну відповідальність?
Якщо хоча б на одне з поставлених запитань є відповідь «ні», тоді моє рішення було б однозначне: ні, я не готовий приймати людей з Уханя. Крапка. Бо ні їм, ні нам це нічого б хорошого не дало. Їх повинні прийняти там, де знають, що з ними робити, як допомогти у разі зараження; знають, як уберегти інших від розповсюдження вірусу. Будь-яке інше рішення — безвідповідальне, популістське і в принципі антигуманне.
Хто винен і що робити?
Американці й австралійці також перевезли з Уханя своїх співгромадян, але їм і на думку не спало розміщувати їх — поки невідомо, який у них стан, — десь у місті чи в клініці, де перебувають інші пацієнти. Їх перевезли до карантину на військові бази. Бо в тих країнах притомне керівництво і є вже відпрацьований механізм, як діяти в таких ситуаціях. Якби керівництву тих країн прийшло в голову везти людей з Уханя в якесь містечко чи лікарню у своїй країні — думаю, там також люди вийшли б на протести, а ті, які ухвалили таке рішення, були би притягнені до відповідальності.
Тому, по-третє, у паніці з приводу прибуття наших співгромадян з Уханя винне насамперед керівництво, яке організовувало цей трансфер. Інформаційна політика — нуль, локації розміщення — дилетантство, керування процесом — дитячий садок. А по головах отримують недоінформовані люди в паніці, які дещо необізнані, а дещо перебільшують із цим вірусом. Ну бо на кожні щоденні 80-90 смертей через цей вірус (що набагато менше від щоденних смертей від грипу!) десь 1500 людей вдається щоденно врятувати від смерті й лікувати їх. Здається, в Кабінеті міністрів України повинні задуматися над посадою нового міністра охорони здоров’я. Бо замало бути теоретиком із медичної реформи, щоби стати міністром цього відомства: треба ще вміти свою теорію втілювати на практиці, особливо у кризових ситуаціях.
Танці на чеснотах
І врешті, по-четверте. Деякі духовні авторитети апелюють до християнських чеснот: «неприймання у себе співгромадян свідчить про мізерність християнства», або що це «тяжкий гріх», або це проти вчення Ісуса Христа, викладеного в притчі про милосердного самарянина.
Можу сказати таке. Навіть у Старому Завіті були досить конкретні й суворі накази, розписані у довгих розділах П’ятикнижжя, як поводитися з «прокаженими», — тобто що робити, коли у суспільстві з’являється хвороба, що передається іншим. Це тому, що тоді медицина була на досить низькому рівні, особливо у питанні боротьби з вірусами та інфекціями.
Новий Завіт, звісно, заохочує до більшого милосердя і до самопожертви, аніж це було в Старому. Але належить постійно пам’ятати: Ісус Христос заохочує до милосердя і до самопосвяти МЕНЕ, а не щоб я лише нагадував про це іншим. Усі притчі — це насамперед для МЕНЕ, й лише потім — для ІНШИХ. Якщо я посилаюся на притчу про милосердного самарянина, то повинен показати, скількох наших співгромадян прийняли у моєму місті чи місцевості, або чи готовий я і мої діти лежати у клініці разом із тими поверненими з Уханя, кого ще не обстежили. Це, до речі, стосується і всіх тих авторів, які критикують наших «тупих і недалеких громадян». Бо зручно бути милосердним чужими руками.
А нам усім — миру і порозуміння. А також більшої обізнаності й просвіти в масах, компетентнішого керівництва, взаємоповаги та мудрості. Бо в такі моменти важлива єдність, а не категоризація населення на «нас хороших» і «тих поганих». Ми — єдине суспільство, єдиний організм, одна країна. Коли десь щось не так, то це не у «них» — це у «нас», тобто і в мене також. І нехай жоден вірус не вб’є між нами той мир і те порозуміння.
фінансово.
Щиро дякуємо!
