Ніщо так не сприяє роздумам над вічними істинами, як цвинтарі та в’язниці. Автор цієї статті — проф. Мирослав Маринович, проректор Українського Католицького Університету — сидів у радянській в’язниці в 1977-1987рр. і зрозумів це на власному табірному досвіді. Ці спогади він присвятив в’язням, з якими разом провів ці роки, і які заплатили власним життям за свободу духа.
У в’язницях брежнєвських часів ув’язнені не мали жодної можливості вести релігійне життя. «Практикування релігійного культу» було суворо заборонене. Не можна було мати Біблію (моє 18-денне голодування за право отримати Біблію ні до чого не призвело). Конфіскували навіть листи, в яких цитувалися біблійні вірші. Але в результаті угоди між СРСР та Ізраїлем в’язням-юдеям було дозволено читати Старий Завіт єврейською. Ті, хто цієї мовою не володів, могли читати книжку «Веселе Євангеліє», написану з позиції войовничого атеїзму, в якій іноді з’являлися цитати зі справжнього Євангелія.
Часто в’язням забороняли носити хрестики; мені вдалося зберегти право носити хрестик лише завдяки голодуванню. А побачивши хрест на тілі важко хворого в’язня Віктора Некіпєлова, табірний лікар відмовився його лікувати: «Нехай Він (Ісус) тебе лікує, а не я!» Словом, радянські в’язні були добре захищені від впливу наркотику «опіум для народу», яким Маркс вважав релігію.
Тим не менш, релігійне життя багатьох в’язнів було надзвичайно інтенсивним. На превелике розчарування охоронців ГУЛАГу і попри табірні циркуляри, Святий Дух увіходив туди, куди вважав за потрібне. Було багато в’язнів, які раніше, в зовнішньому світі, були байдужими до релігії, і віднайшли віру в таборі. Відсутність живих богослужінь зазвичай лише посилювала сприйнятливість та відкритість на глибоке усвідомлення Бога. Так само, наприклад, втрата зору загострює чотири інших відчуття. Неможливість віддавати честь Богу в Його храмі змушувала в’язня зробити храм у його власній, дозрілій в стражданні, душі. Замість літургійних пісень страждання «співало» в його серці свої власні псалми. А споживання гіркого табірного хліба та води ставало літургійною таємницею, яка перемінювала людські душі і провадила через причастя до життя в Христі.
Однак такому «народженому до нового життя» християнину доводилося відразу стикнутися з важким екзаменом. Що означає для в’язня «підставити другу щоку»? Як він має «любити своїх ворогів», якщо ці вороги — цинічні й безжальні охоронці? Немає насправді кращого місця для перевірки християнських почуттів, ніж табір! Там не сховаєшся від погляду Бога за іншими парафіянами. В таборі не почуєш підказки від священника, що треба робити (принаймні так було в ГУЛАГу). Там ти стоїш сам перед Богом — як тремтяча мурашка на людській долоні — і від цього екзамену не можна втекти. Але які ж благословенні були дні того в’язня, який добре здав цей екзамен!
Табори навчили мене інакше дивитися на добре відомі вісім блаженств з Євангелія від Матея: «Блаженні переслідувані за правду…». Тепер я розумію, які точні і життєво важливі ці слова! Усвідомлення, що ти не винен у жодному злочині, а страждаєш виключно за правду, освячує кожний твій день у трудових таборах, виправдовує його і наповняє його суттєвим змістом, навіть якщо ти цього дня не зробив нічого важливого. Це почуття підносить, воно стає опорою, значення якої починаєш розуміти, коли вже після табору мусиш заробити собі на свій щоденний хліб, виправдати власне існування добрими вчинками. Тільки тоді розумієш, якими блаженними були твої дні в трудовому таборі!
Для багатьох в’язнів перший стимул на шляху до віри виникав з їхньої відмови прийняти будь-які елементи комуністичної доктрини і зі свого роду психологічного відкинення усіх її припущень. Це зламало перші бар’єри атеїзму. А коли основні аргументи атеїстичного скептицизму були підірвані, Божа благодать розпочинала свою тиху роботу. До іншої (меншої) групи в’язнів Бог прийшов раптово, одним потужним рухом, який без перебільшення можна назвати Божим об’явленням. Це була та раптова переміна душі, якої я теж досвідчив. І хоча описати цей стан словами практично неможливо, наслідки його безсумнівні. Ти стаєш іншою людиною і все, що раніше здавалося тобі в релігії смішним, стає наповненим глибоким змістом, тоді як твої попередні, здавалося б, міцні ідеологічні опори, розсипалися в пил, як уже безсилі.
Табори допомогли мені відчути глибоку єдність християн і навчили мене своєрідному табірному екуменізму. Для цього були суто практичні причини. Поділених християн переслідувати було легше, тоді як духовно об’єднані християни становили потужну силу. Тому в моєму таборі — Кучино, в Росії — всі християни святкували Різдво і Пасху двічі: за західним (григоріанським) і східним (юліанським) календарем. Зіткнувшись із явно антихристиянськими силами, християни всіх обрядів стали джерелом взаємної підтримки. Дух єдності в Христі подолав букву різних доктрин, зокрема догматично.
Це була така об’єднана християнська родина, що група політичних в’язнів в той пам’ятний Великдень 1980 року (за юліанським календарем) зібралася святкувати в скромних табірних умовах це велике релігійне свято. Однак те, що для в’язнів було днем святим, для адміністрації табору стало надзвичайним станом. Керівництво табору попередило нас про покарання, якщо ми святкуватимемо Великдень. Звісно, попередження не дало результату і ми спільно молилися, а потім розпочали церемонію пиття табірного чаю. Але нам не дали закінчити. Майже всіх «порушників табірного режиму» помістили в карцер або в камеру для покарання на 15 діб.
Так, страждання в ім’я Христа завжди були честю для християн, і ми переносили своє покарання з чистим серцем. Але нам також спало на думку, що ми маємо розповісти християнам світу про цю подію. Спочатку ми звернулися до Святішого Отця Йоана Павла ІІ. Коли його обрали Папою, в’язні радянських політичних таборів сприйняли це з великою радістю. Ми інтуїтивно відчували, що нам його послало Боже Провидіння для духовної перемоги над комунізмом. Через це авторитет Йоана Павла ІІ був неймовірно високим. Більшість релігійних лідерів у Радянському Союзі не викликали довіри, бо кожний із них так чи інакше підкорився безбожному режиму. Але серед них певною мірою вирізнявся очільник Вірменської Апостольської Церкви католикос Васген, тому ми вирішили (серед нас були і вірмени) звернутися також до нього.
Мені доручили підготувати текст і після кількох днів роздумів я його написав, намагаючись налаштувати свою душу на піднесений тон або, літургійною мовою, «піднести вгору своє серце». Тоді я не мав жодних здібностей до написання таких листів і тому цей лист, звісно, місцями був не дуже відповідний. Але в ньому була одна суттєва річ: справжня щирість і табірна правда. Ось цей текст, турботливо збережений для нащадків московським правозахисним центром «Меморіал»:
Ваша Святосте,
У нашому стомленому світі так багато людей потребують Вашої допомоги і молитов, що ми не вважали за потрібне писати до Вашої Святості про наші труднощі. Однак прийшов час, коли всі наші сумніви зникли: просимо, почуйте нас, Ваша Святосте!
Це сталося в день, коли святкуємо Воскресіння Ісуса — за православною традицією ми відзначали це свято 18 квітня. 14 політичних в’язнів — вірні Православної Церкви та інших віросповідань, які хотіли привітати своїх друзів, — зібралися біля нашого скромного столу. Серед нас були як віруючі, так і ті, хто не мав сміливості назвати голосом Бога голос совісті, що до них промовляв. Один із них — Мирослав Маринович — молився, але перш ніж почути слова воскреслої Любові і Пробачення, волею долі щирість наших молитов була випробувана. Група охоронців перервала наше зібрання, а політичних в’язнів — Мирослава Мариновича, Віктора Некіпєлова і Миколу Руденка — звинуватили в «організації зустрічі, молитві та непокорі черговому загону» і негайно покарали карцером на 15 діб. Інші учасники нашого зібрання також були покарані, включно з Леонідом Любманом — в’язнем-євреєм, який прийшов на нашу зустріч привітати православних.
Давно минули дні, коли Елеонорі Рузвельт показали зразкову в’язницю в радянських трудових таборах, де в’язні читали Біблію та Коран. Нині вони не можуть отримати Біблію навіть через голодування (1980-1981рр., Огородніков), про сповідь навіть не йдеться, а в камерах і приймальних пунктах зривають у в’язнів хрестики; релігійні обряди заборонені, навіть молитви.
Ваша Святосте! Людям, які в той чи інший спосіб виступили проти апокаліптичного зла і його бастіонів, важко зрозуміти сенс християнської відмови. Ми не можемо і не хочемо віддавати кесарю те, що належить Богові. Більшість із нас бачить сенс свого життя в тому, щоби показати світу справжню природу балакучого «голуба миру» з його радіоактивною палицею. Чи знають учасники Великодніх маршів на Заході, які активно підтримує комуністична пропаганда, що тими ж квітневими днями в’язнів радянських трудових таборів, що шукають Святого Духа, вкинув до карцеру той же комуністичний режим?
Хочемо попросити Вашу Святість розповісти їм про це. Ми хотіли би, щоб інформація про те, що сталося, дійшла до Патріарха Московського і всієї Русі Пімена, до екзарха України Митрополита Київського і Галицького Філарета, який так сліпо запевняє, що в Радянському Союзі є свобода совісті. Ми хочемо також, щоби про це дізнався Католікос усіх вірмен Васген (наше звернення до нього було негайно конфісковане).
Ми хочемо, щоби всі християни і все людство разом із ними могли жити в мирі, доброті та вірі, не нехтуючи нашим чудовим благословенням — нашою душею, даною нам Богом.
Нехай Господь обдарує Вашу Святість довгим життям в служінні на славу Бога!
Звертаючись до Святого Престолу, просимо вашого пастирського благословення. В ім’я Ісуса Христа!
(підписали: Генрих Алтунян, Володимир Балаконов, Нораїр Григорян, Валентин Зосімов, Леонід Любман, Мирослав Маринович, Віктор Некіпєлов, Віктор Ніітсоо, Олександр Огородніков, Микола Руденко, Антанас Терлецкас, Олег Шевченко)».
Після прочитання раніше підготовленого мною тексту ті, хто цим займався, схвалили його, і незабаром, на папері, дрібним почерком, лист до обох релігійних лідерів був таємно переправлений у зовнішній світ. Дні минали, напруження щодо тієї великодньої події спало і тоді раптом до табору прийшла зашифрована звістка: «Папа отримав вашого листа і молиться за вас під час Святої Меси у Ватикані». Нашій радості не було меж. Ми дякували папі за те, що він допоміг світові почути наш голос і що молився за всіх нас.
Минуло майже 25 років з того часу, але це відчуття вдячності не зникло. Однак одне змінилося: сьогодні наша черга — католиків і всіх християн доброї волі — молитися до Бога, щоб Він утішив душу Святішого Отця, який уже відійшов, і щоби прийняв його там, де праведні знайдуть своє місце. Нехай наша покірна подяка за те, що ми «були у в’язниці, і він прийшов до нас», приєднається до мільйонів голосів вдячності цьому папі. Нехай Господь збереже його ім’я в Книзі людської цивілізації як ім’я Великого Папи, який жив, служив і помер з неймовірною гідністю, яка облагороджує весь людській рід.
Вічна пам’ять Йому і вічний спокій!
***
Мирослав Маринович — видатний український інтелектуал і громадський діяч. Співзасновник Української Гельсінської групи та українського відділення Amnesty International, президентом якого він був. За свою діяльність в 1977р. був засуджений до семи років ув’язнення і п’яти років заслання. У 2001 р. був світським аудитором Синоду єпископів у Римі.
Зараз — проректор Українського Католицького Університету у Львові та президент Дослідницького Інституту релігії та суспільства. З 2010р. — президент Українського PEN клубу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
