Чи варто молитися «через силу»? Коли молитва стає формальністю? Чи в розарієвій молитві треба постійно зосереджуватися на словах, які вимовляєш?
Найчастіше ми молимося тими молитвами, яких нас навчили в дитинстві, або з молитовника. Багато людей тільки так звертаються до Бога. Дитина вчиться стосунків із Богом, повторюючи «Отче наш», «Радуйся, Маріє» або слова інших молитов. Промовляти їх легко. Але це також має особливу виховну цінність, бо дає дитині готові приклади в той час, коли вона сама ще не знає, як звертатися до Бога і що Йому казати. З молитов, які дитина знає на пам’ять, вона черпає відповідні слова. Вони можуть пробудити справжні релігійні почуття, формувати її бажання і поведінку.
Ці форми молитви можна рекомендувати не тільки дітям. Наша літургія містить багато молитовних формул, які священник промовляє сам або разом із вірними. Це найпоширеніша форма молитви в спільноті. Ми всі разом промовляємо одну молитву і так спільно звертаємося до Бога.
Багато людей вважають, що молитва — це обов’язково прохання, наприклад, якщо відмовляти багато разів «Отче наш» у намірі зцілення близької людини. Найчастіше молитви — це насправді прохання. Зазвичай їх заносить до Бога людина, яка має особливе, серйозне ставлення до Нього. Тим самим вона визнає, що покладається на Бога. Молитва, яка має характер прохання, — це вираження нашої довіри до Нього та визнання Його любові до нас, Його величі та всемогутності. Однак молитовне прохання, хоч і є вираженням християнської поведінки, може приховувати в собі певну небезпеку. Буває, що вона випливає з повністю егоїстичного ставлення людини, яка пробує використати Божу всемогутність для власних цілей. Багато людей вважають — часто цього не усвідомлюючи, — ніби краще за Бога знають, що їм потрібно, і розчаровуються, коли Бог їм цього не дає.
Добре, коли прохання супроводжують молитви, в яких ми жертвуємо Богові наші страждання, радощі й самих себе. В таких молитвах фокус уваги в наших стосунках із Богом переноситься з власних справ на Нього. Поступово в центрі молитви опиниться Його доброта, а не наша потреба. Але це не означає, що треба змінити наші молитви. Змінитися має наше серце. Традиційні християнські молитви можуть у цьому допомогти. Прохання, які в них містяться, виходять за межі дріб’язкових людських потреб, відвертають увагу молільника від нього самого і скеровують на Бога. Хоча молитва, якої нас навчив Ісус, добре відома, я хочу її тут процитувати. Хочу показати, як сім прохань Господньої молитви підносять думку людини так високо, що вона бачить власне життя в Божій перспективі.
Отче наш, що єси на небесах,
нехай святиться ім’я Твоє,
нехай прийде царство Твоє,
нехай буде воля Твоя, як на небі так і на землі.
Хліб наш насущний, дай нам сьогодні
і прости нам провини наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим.
І не введи нас у спокусу,
але визволи нас від лукавого.
Амінь.
Так само скеровують до Бога нашу увагу молитви прославлення і подяки. Якщо заглибитися в молитву прослави, вона пробудить в нас внутрішню радість, повне Божого страху захоплення і глибоке усвідомлення нашої відкупленості. Розгляньмо, наприклад, гімн «Слава во вишніх Богу».
Слава во вишніх Богу: і на землі мир людям доброї волі.
Прославляємо Тебе,
благословляємо Тебе,
поклоняємось Тобі,
величаємо Тебе.
Подяку Тобі складаємо, бо велика слава Твоя.
Господи Боже, Царю Небесний.
Боже, Отче Всемогутній,
Господи, Сину Єдинородний, Ісусе Христе.
Господи Боже, Агнче Божий,
Сину Отця, що береш гріхи світу,
помилуй нас;
що береш гріхи світу,
прийми благання наші;
що сидиш праворуч Отця,
помилуй нас.
Бо лише Ти — Святий, лише Ти — Господь,
лише Ти — Всевишній, Ісусе Христе.
зі Святим Духом у славі Бога Отця.
Амінь.
Свого часу лунали звинувачення, що в Церкві чимало людей, які насправді багато моляться, але у щоденному житті не поводяться як християни. І так справді іноді буває. Але я вважаю, що деякі молитовні форми, передані нам традицією, можуть допомогти побороти це протиріччя. Подивіться, як сильно молитва св.Франциска запобігає виникненню прірви між щоденним життям та спілкуванням із Богом.
Господи, вчини мене знаряддям Твого миру:
де ненависть — вчини, щоб я ніс Любов;
де кривда — щоб я ніс Прощення;
де розлам — щоб я ніс Єдність;
де сумнів — щоб я ніс Віру;
де помилка — щоб я ніс Правду;
де розпач — щоб я ніс Надію;
де смуток — щоб я ніс Радість;
де темрява — щоб я ніс Світло.
Учителю, вчини, щоб я не так шукав бути втішеним,
як потішав;
не так, щоб мене розуміли, як розумів;
не так, щоб мене любили, як любив.
Бо даючи — отримуємо,
прощаючи — приймаємо прощення;
помираючи — воскресаємо до Вічного Життя!
Не можна звинуватити у відірваності від реальності того, хто знає цю молитву і молиться нею в конкретних життєвих ситуаціях; ситуаціях, у яких потрібно християнської постави.
Наведені приклади показують нам, як освячені традицією молитви здатні привести нас до Бога. І все одно, навіть коли ми щиро хочемо звернутися до Нього, ми часто занадто глибоко вкорінені в наших проблемах. Спільні молитви Церкви, як і ті, що знаходимо в книжках для богослужінь, черпають своє натхнення з високих почуттів. Вони пронизані любов’ю до Бога. Ми молимося ними, а коли їхні слова відгукуються в нас, ми щораз більше зживаємося з ними і врешті ототожнюємо себе з їхнім змістом. За якийсь час ми промовляємо їх так, ніби самі склали.
Вибір молитов, які відповідають нашому життю, дуже важливий. Молитва — це внутрішній акт. Текст сам по собі не має цінності; він набирає її, якщо завдяки йому відбувається духовна переміна молільника. На Божу благодать нас особливо відкривають такі молитовні формули Церкви, як, наприклад, акт покаяння під час Святої Меси, коли ми промовляємо: «Сповідаюся Богу Всемогутньому», або псалом 51. Коли в нас з’являється хоч би ледь усвідомлена потреба духовної переміни, ці молитви допомагають нам у внутрішньому вдосконаленні. Але якщо таке бажання — навіть найменшою мірою — для нас чуже, молитва залишається порожньою формальністю. Слова не торкнуться людини, яка їх промовляє, а її увага розпорошиться. Для справжньої молитви замало ворушити губами.
Цінність молитви залежить від того, як сильно ми зосереджуємося на словах та їхньому значенні. Основна увага зосереджується на буквальному значенні тексту. Коли ми вникаємо в нього глибше — зміцнюється усвідомлення того, що він скеровує нас до Бога. Молитва щораз більше промовляє до нашої душі. Вона стає актом побожного богослужіння, яке ми глибоко відчуваємо. Тоді формули молитви стають повним любові та пошани піднесенням серця до Бога.
Коли ми промовляємо молитви з побожним зосередженням, поглиблюється наша увага; тоді ми менше пов’язані зі словами і реченнями. Нашу увагу привертає сама думка, що міститься в молитві. Таким чином слова молитви, хоча й не завжди повторюються однаково вдумливо, підтримують внутрішню побожність. Молитовний текст має скеровувати до Бога; тоді він виконує своє завдання. Текст стає лише супроводом внутрішнього зосередження, яке відривається від слів, щоб концентрувати увагу на Бозі. Людина, яка звикла молитися Розарій, знає, що повторювання «Радуйся, Маріє» не обов’язково означає дотримуватися дослівного звучання: молячись, ми можемо зосередити свою увагу або на реченнях, які вимовляємо, або на таємниці, про яку роздумуємо; серце молиться, хоча й не усвідомлює всього, що говорять уста.
Внутрішнє зосередження супроводжує увага глибша, ніж згадане вище побожне богослужіння. Віруючі — переважно люди старші, — які багато часу провели в домах Божих, де найчастіше молитвою був Розарій, переживають його зазвичай у внутрішньому зосередженні. Схожий досвід мають монахи, які годинами співають псалми. Молитва, якій неможливо віддатися повністю, має бути короткою. Людина швидко втомлюється і не завжди може довго зосередити на молитві свою увагу. Але якщо зможемо надовго залишитися зануреними в молитву, то це означає, що ми осягнули стан внутрішнього зосередження.
Традиційні молитви потрібно розглядати насамперед як перший крок до внутрішнього зосередження. Зазвичай, відмовляючи їх, ми не розуміємо глибшого способу молитви. Завдання цих молитов — привести до першого ступеню зосередження. Разом із поглибленням уваги з’являється потреба практикувати інші молитви. Однак, якщо увага людини, якій не чужа розумова молитва, тимчасово розпорошена, вона має повернутися до основ, до усної молитви.
Мій знайомий священник, який звик до методу розумової молитви, розповів таку історію: колись він сидів у в’язниці; його тижнями тримали в ізоляторі; він лежав там із накритою каптуром головою. Його постійно допитували й він не зав, що буде наступної години. В цих обставинах він утратив спокій і пригнічення заважало йому в роздумах та спогляданні. Священник повернувся до молитов, які знав напам’ять, і це допомогло йому мінімально сконцентруватися. Доти він не цінував таку форму контакту з Богом; але в тих важких умовах, попри внутрішнє сум’яття, саме вона допомогла йому поєднатися в молитві з Богом. Мій друг віднайшов духовний спокій і зміг повернутися до свого звичного способу молитви.
Наприкінці я хотів би дати кілька практичних порад. Усна молитва, яка визначає початок шляху, що веде нас до досвіду присутності Бога, має відповідати нашим нинішнім бажанням і виражати наші відчуття. Треба вивчити ці молитви напам’ять і вимовляти з розумінням. Як приготування, може допомогти думка, що ми звертаємося до Бога Отця або до Ісуса Христа. Сам знак хреста вже є надзвичайною молитвою, бо ми віддаємо себе під опіку Пресвятої Трійці. Також велике значення має молитва «Отче наш». Не оминайте кількох молитов до Божої Матері. Варто також цілковито оцінити заклик до особливо близького святого або ангела-хранителя. Можна при цьому використовувати молитовник. Кожен має залишитися при своїх уподобаннях, хіба що його духовний шлях вимагає змін. Можна також молитися псалмами або співати релігійних пісень, яких ви навчилися в дитинстві й тексти яких часто мають глибокий зміст.
Окрім того стану, в якому ми досягли внутрішнього зосередження, не потрібно планувати довгих молитов. Краще звернутися серцем до Бога в кількох коротких молитвах протягом дня, щоби так освятити наші щоденні справи. Можна помолитися, коли щось розпочинаємо, перед їдою та перед сном. Коротка вечірня молитва подяки Богу стала звичаєм, поширеним також серед людей, які зазвичай не беруть участі в недільній Святій Месі. Навіть якщо ми заснемо у цей час, вона й надалі впливатиме на нашу підсвідомість. Коротка молитва після пробудження або під час вставання присвячує наш день Богу.
Ми не повинні брати на себе зобов’язань відмовляти довгі молитви, щоб виконати якусь обітницю, або з якоїсь іншої причини. Сміливо відмовтеся від таких постанов, якщо вони стають тягарем. Зберігати звичку має сенс тільки тоді, коли це допомагає досягти мети або подолати тимчасову кризу. Якщо ж молитва викликає у нас внутрішнє знеохочення, це означає, що вона нам не пасує. Наполегливість має перебувати в гармонії зі здатністю до змін та свободою вибору.
Остаточний критерій усної молитви — її здатність наблизити нас до Бога; це її справжнє завдання: вона засіб, а не мета. Коли усна молитва не виконує цієї функції, вона стає марною. Ми маємо її переглянути й виправити — або відмовитися від неї. Вирішальним при цьому має бути лише власний досвід. Може статися, що ми відчуваємо: молитва підносить наші думки і серце до Бога, хоча в цей момент ми не помічаємо в собі повного побожного зосередження. Але якщо не спостерігаємо такої делікатної дії молитви, то можемо бути впевнені, що вона не приведе нас до Бога.
Уривок із книжки Франца Яліча SJ «Практика молитви»
фінансово.
Щиро дякуємо!
