В інтервʼю для ватиканських медіа керівник Департаменту військового капеланства УГКЦ єпископ Богдан Манишин ділиться роздумами про те, якого сенсу набуває Різдво на передовій.
«Будь-яке свято на фронті пов’язане з тим, що з огляду на бойові обставини sacrum зникає», — каже в інтерв’ю для Vatican News владика Богдан Манишин, єпископ-помічник Стрийської єпархії, роздумуючи про те, якою мірою капеланам вдається допомагати військовим на фронті святкувати Різдво.
«Це залежить від насиченості того, що відбувається: від того, чи бійці успішно ведуть оборону — чи, може, зазнають більших втрат, чи десь перемагають, — додає він. — Впливає також віддаленість від дому, інтенсивність бойових дій: все має значення! Але капелан, присутній там, має дати зрозуміти нашим захисникам і захисницям, що будь-яке страждання — це народження нового життя. Потрібно донести захисникові й захисниці: те, чого вони зазнали, було не даремним. Кожному стражданню потрібно надавати сенс, бо в іншому разі воно приведе до розпачу».
Цінувати жертву тих, хто віддає за нас життя
Тут ідеться не про те, виграна битва чи програна, а про жертву — бо ті, хто вирушає на фронт, «дають згоду на те, що рано чи пізно можуть це життя віддати»; але не просто віддати, а віддати за когось. «Коли ми проводжаємо когось із наших бійців в останню путь, то кажемо: “Віддав життя за Україну” — і це перегукується зі словами Ісуса: “Я кладу своє життя”. Тобто ми покликані дати віру, що їхнє життя також не перестає існувати: воно дається іншим. Але дуже важливо, щоби й інші навчилися це цінувати, і розуміли, що наше життя має ціну: якщо ходимо по цій землі — то це ціною чийогось життя. Такий сенс народження».
Тренінг для капеланів. Фото: Синод єпископів УГКЦ
Що найважче на війні
У подіях, пов’язаних із народженням Христа, знаходимо приклад того, що ми часто не розуміємо, чому з нами відбувається те чи інше. Для юдеїв перепис населення, не наказаний Богом, був гріхом. Марія з Йосифом знали це — але мусили йти до Віфлеєма; і так збулося Писання. Також і Симон Киринейський не розумів, чому йому дали нести хрест Ісуса по дорозі на Голготу. «Оце контекст того, що має зрозуміти Україна: ми народилися, бо є ті, які сьогодні там, на лінії фронту. А вони є там, бо люблять. Якби не любили країну, їх би там не було. Вони стоять на пограниччі між добром і злом. Вони несуть той хрест, якого хтось інший не може нести. Ісус на хресті дає життя новій спільноті. І там, на фронті, сенс Різдва полягає в тому, щоб залишитися собою. Бо на війні найважче — це залишатися людиною».
Неплановане, але потрібне
Думки єпископа, який вже не одне Різдво провів серед військових, линуть до радісних моментів, які можна назвати різдвяним чудом. На Різдво і на Великдень разом з іншими священниками він приїжджає в ті місця, куди військові приходять із лінії фронту на дві-три доби, щоби зігрітися, випрати одяг, висушити, поїсти, поспати — бо «люди виснажені, а танки пруть…»
Владика Богдан згадує, як одного разу в різдвяний час вони приїхали відвідати бійців, і там у них поламався автомобіль. Машину відремонтували, але капелани збилися з запланованого графіку. «Ми думали: “Чому ж ми так затримуємося?” Пізніше виявилося, що це запізнення мало свій сенс. Один із бійців розповів, що саме того дня, коли ми приїхали до нього, він закінчив молитися дев’ятницю. Щойно перед тим він прийшов із бойового завдання і дуже сподівався, що саме того дня посповідається і прийме Святе Причастя. Йому казали: “Слухай, тут Куп’янськ. Де ти тут знайдеш священника?” А ми приїхали туди саме в той момент, коли він там був».
Під час тих відвідин була ще одна важлива зустріч. Через затримку капеланам довелося провести дві доби в одному місці з військовими. «Пройшов час, і ми на Великдень знову завітали до тих бійців, у яких були на Різдво. І один із них сказав: “Якби вас тоді не було, я би з жінкою розійшовся. Я тоді пішов до сповіді, переглянув своє життя, і тепер зовсім інакше дивлюся на своє сімейне життя. І я щасливий з дружиною”. Минув іще якийсь час, може, місяць-два, — і я дізнався, що він отримав тяжке поранення. Як ви думаєте, хто його доглядав? Звісно, дружина».
Один із моментів, що зігрівають душу єпископа, — це коли військові просять його навчити їх молитися на вервиці. «А найбільше шкодую про те, — додає він, — що багато людей, які би хотіли цієї духовної підтримки, не мають можливості її отримати, бо ми не можем охопити всіх».
ІІ випуск капеланів Національної академії Нацгвардії України, 25 вересня 2024 року.
Фото: Синод єпископів УГКЦ
Дарувати себе разом із тими, хто служить
Досвід капеланства владики Богдана Манишина розпочався ще 1998 року під час навчання у Львівській духовній семінарії. Тоді він разом з іншими семінаристами почав проводити зустрічі з курсантами в Академії сухопутних військ у Львові.
«Природа військового капелана, — каже єпископ, посилаючись на історію св.Мартина Турського, який віддав біднякові половину свого плаща, capella, — полягає в тому, щоб віддавати, дарувати себе разом із тими, хто служить. Минають роки, змінюються обставини, але природа залишається та сама».
Керівник Департаменту військового капеланства зауважує, що така природа капеланського служіння вимагає жертовності. «Але там, де є екстремальні ситуації, ти бачиш, як Бог діє в історії кожного людського життя, — наголошує він. — Ти бачиш, як Бог бере людську історію у свої руки, як Він її змінює — бо там пограниччя між добром і злом. І капелан має обов’язок нагадувати, щоби воїн завжди залишався людиною; що обставини, які складаються, не є вищі за тебе. Так, чаша страждань може перевершувати твої можливості; але коли з нами Бог, то нас уже багато».
«На війні є дуже різні обставини, — коментує владика Богдан. — Але капелан це той, хто намагається бути сумлінням і допомогти іншому це сумління відчути. Бо людина, хоч би якої конфесії чи іншої релігії була, або навіть невіруюча, має сумління». Єпископ навів цитату з Конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі: «Сумління є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі» (Gaudium et spes, 16). «Умови бувають дуже різні, дуже непрості, — зауважує ієрарх, — людський фактор залишається людським фактором. Але це є умови нашого спасіння. Тому така природа капеланства: залишитись людиною і зростати в любові до Бога і до ближніх».
фінансово.
Щиро дякуємо!
