Готичний собор приховував у мережі своїх склепінь цілий космос. Тому, коли горить собор, ніби горить увесь світ.
Лише п’ятнадцять місяців розділяють між собою пожежі у двох французьких кафедральних соборах — витворах готичного мистецтва. При вигляді катедри у вогні на очі багатьох людей наверталися сльози. Для віруючих це було справжнім потрясінням; але плакали навіть невіруючі, бо багатьох із них також захоплює краса готичних храмів. Ми всі підсвідомо відчуваємо, що за вишуканими архітектурними конструкціями криється щось більше — думка, що перевершує людину і водночас повертає світові належну ієрархію, впорядковує реальність. Але чи вміємо ми ще читати цю книгу — кафедральний собор?
Прірва, відкинута вгору
Майже в кожній європейській мові слово «катедра» звучить схоже (за винятком хіба що угорського «székesegyház», але навіть естонська і фінська вже мають слова «katedraal» і «katedraali»). Походження цього слова — грецьке. Як пише о.Януш Пасєрб у дуже цікавому есеї «Катедра — символ Європи», воно означало «місце, лігво, стілець, сидіння (також в анатомічному сенсі), основу колони».
«Хоча в поганську давнину воно могло означати бездіяльне сидіння, у добу Нового Завіту стало назвою місця вчителя. Стілець того, хто вчить, почав означати місце, де вчать: храм єпископа» — пише о.Пасєрб.
Назва «катедра» стосовно храму єпископа поширилася в Х столітті — раніше використовували терміни «ecclesia matrix» або «ecclesia mater». Те, чи храм є катедрою, не визначається її розмірами ані архітектурним стилем; однак, коли ми вимовляємо це слово, перший образ, який виникає в уяві, — це готичний храм.
Найстаршим готичним об’єктом визнано базиліку св. Діонісія (Сен-Дені), будівництво якої розпочалося 1136р. за ініціативою бенедиктинського абата Сугерія. Саме цей монах поєднав давній романський храм із своїм сучасним баченням. Його надихнули слова Святого Письма «Бог є світло»; він уявив величезний храм із великими вікнами. В запроектованій ним базиліці вперше використали так звану фортечну (підпірну) арку, яка разом з іншими, відомими раніше, архітектурними елементами, такими як загострені арки чи ребристі склепіння, дозволила зменшити простір стін до мінімуму. Замість них з’явилися вітражі, які пропускали різнобарвне світло, що мало підносити людину до неба. Відтоді цей напрямок також відзначався струнким, високим силуетом будівлі. Багатьма століттями пізніше саме такою архітектурою захоплювався — невіруючий! — Юліан Пшибось у вірші «Нотр-Дам». Поет побачив у французькому соборі «з мільйону складених в молитві пальців простір, що злітає»:
«Я знаю. Обтяжені Ісусами хрести треба вигострити у вертикалі будівельних драбин і свою волю, рівну з бездонною блакиттю, свою смерть із загостреної арки зустріти — там, на вершині склепіння вібрує замкнений порив стріл — (…) Хто видумав цю прірву й відкинув її угору?!»
Небесно-земне блаженство
Символіку собору становила вся організація його простору: як по вертикалі, так і по горизонталі. Входити до храму треба було через портал, який був брамою між світами, як Христос — це брама для своїх овець. Над порталом зазвичай розташована розетка — коло з вітражів, яке нагадує розквітлу троянду. Це символ Марії, але також космосу, уявленого як ідеальний образ. З іншого боку — зовні собору — також можуть бути розміщені гаргульї та інші скульптурні прикраси, які не тільки відводили воду, а й застерігали від зла.
Увійшовши в браму собору, зорієнтовану по осі схід-захід, вірний розпочинав символічний шлях до спасіння. «Місто Бога було наповнене символами космосу і людини. Мали своє значення права і ліва сторона та сторони світу, де південь і схід означали Христа — Сонце справедливості, Святого Духа і вогонь віри, а захід і північ — антихриста, сатану, царство темряви та поганих людей. Проєкція відображала людське тіло, тіло Христа: пресвітерій відповідав голові, поперечний неф — розпростертим рукам, нефи складали корпус — тіло. Груда каміння символізувала спільноту, а вірні, поєднані між собою любов’ю, були «живим камінням» — homines quadrati. Коли колон було дванадцять, вони нагадували апостолів, вікна — вчителів віри, проповідників, а центр храму — вівтар — означав самого Спасителя, Його віфлеємські ясла або єрусалимську гробницю. Тут, у межах святого кола, панував святий порядок, космос. Кожен був на своєму місці: єпископ, правитель, каноніки, вірні, поділені на чоловіків і жінок. Був тут Єрусалим і Рим, лабіринт і латинська ясність», — пише в своєму есеї о.Пасєрб.
Собори вражають своїми розмірами. Пробуджують здивування, яке іноді навіть межує з острахом, але ми не почуваємося в них загубленими, як у сучасних містах, наповнених скляними будівлями, що теж пнуться в небо — як Вавилонська вежа. «(…)я не міг зрозуміти, чому це диво архітектури, яке було для мене чимось неймовірним і мало б мене лякати, здавалося мені одночасно, завдяки своїй шляхетній у лініях композиції та точності виконання, цілком простим, навіть приємним для ока. Я не намагався зрозуміти, у чому полягає ця суперечність, а спокійно піддавався враженням, які цей дивовижний пам’ятник справив на мене», — писав Йоган Вольфґанґ Ґете після відвідин собору в Лейпцігу. В іншому місці, захоплений собором Пресвятої Діви Марії в Страсбурзі, він писав про враження гармонії багатьох частин, що наповнювали «небесно-земним блаженством». Цей вислів дає підставу для роздумів: можливо, розміри готичних соборів не пригнічують саме тому, що їхні пропорції містять як Божу, так і людську міру.
Від захвату бракує слів
Зустріч неба і землі у готичних соборах завжди захоплювала митців пензля та пера. Особливо помітним це захоплення було в ХІХст., яке створило «міф собору». Це сталося завдяки відомому роману Віктора Ґюґо «Собор Паризької Богоматері». ХІХ століття також принесло найвідоміше зображення собору — цикл картин Клода Моне «Руанський собор». Як і належить імпресіоністові, Моне зосереджується не на деталях — до чого, здавалось би, провокують готичні собори, — а на грі світла та кольорів, яких набирає фасад, залежно від погоди, часу дня чи пори року.
Собор чи куб?
Захоплення готичним собором триває, а його ідея і надалі залишається джерелом натхнення. Але водночас дивує, що в минулому столітті бракувало нових будівель, які б дорівнювали широті бачення та духовній глибині символіки готичних соборів. Антоніо Ґауді зі своєю базилікою Саґрада Фамілія — гідний виняток. Проте багато інших сучасних архітектурних проєктів викликають радше відчуття порожнечі. Вони, на противагу готичним соборам, і не Божі, й не людські. Цікаве порівняння двох відомих паризьких будівель — собору Нотр Дам і Великої арки La Défense — представив Джордж Вайгель у своїй книжці «Собор і куб». Американський письменник і теолог показав їх символами двох різних поглядів європейської культури. Він поставив з одного боку спадок християнства, а з іншого — гасла французької революції та ідеї з Декларації прав людини і громадянина. Вайгель запитує: «Яка з культур краще захищала би права людини? Яка з культур рішучіше оберігала би моральні основи демократії? Та, що збудувала цей прекрасний, раціональний, кутастий, геометрично ідеальний, але позбавлений усякого змісту куб? Чи культура, яка створила склепіння та нерівності, гаргуйль і крилаті контрфорси, наріжники та щілини, цю асиметрію та неповторність Нотр Дама та інших великих готичних соборів Європи?»
У часи, коли горять собори, варто знову про це запитати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
