Свято Вознесіння Господнього — це щорічна можливість для нас зосередитися не лише на небі, куди пішов Ісус, щоб «напоготовити нам місце» (Йн 14, 1-6), а й на радості, бо «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» (1Кор 2, 9), і на тому, що означає повернення Ісуса до Отця для кожного з Його послідовників.
Ісус міг залишатися на землі як Добрий Пастир до кінця часів, перетинаючи земну кулю заради кожної загубленої вівці і рятуючи їх одна за одною. Але, вознісшись, Він передав свою місію в наші руки, наказавши: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мк 16, 15).
Він зняв «тренувальні колеса» з нашого учнівства і прибрав будь-які виправдання, якими ми могли би скористатися, щоби зняти з себе відповідальність за поширення віри. «Ви будете моїми свідками в Єрусалимі, — сказав Він нам, — у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Діян 1, 8).
Його впевненість і довіра попри всі наші слабкості вражають. Він захотів включити нас у свою місію з відкуплення світу — фактично, довірити її нам.
Але Він «не полишив нас сиротами» (Йн 14, 18).
Святий Лука дає нам чудову деталь, що Ісус «вивів їх аж до Витанії і, знявши руки свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо» (Лк 24, 50-51). Він зійшов на небо в акті благословення нас. Папа Бенедикт XVI у своїй трилогії «Ісус із Назарету» прокоментував це так: «Ісус відходить в акті благословення. Він йде, благословляючи, і залишається у цьому жесті благословення. Його руки залишаються простягнутими над цілим світом, що виражає постійні стосунки Ісуса зі своїми учнями, зі світом… Тому учні могли повернутися з Витанії, радіючи. У своїй вірі ми знаємо, що Ісус тримає свої руки простягнутими над нами у благословенні. Це — тривалий мотив християнської радості».
Ісус постійно благословляє нас «із неба всяким духовним благословенством у Христі» (Еф 1, 3). Він прагне перетворити нас у своє втілене благословення світу.
Великий прояв цього благословення — це Зіслання Святого Духа, про нове пришестя якого ми молимося з 40-го по 50-й день після Пасхи. Святий Лука згадує слова Ісуса: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками» (Діян 1, 8). Це — сила і благословення, що зійшло на Церкву у день П’ятдесятниці.
Під час Таємної вечері Ісус сказав вражаючу річ: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, — пришлю Його до вас» (Йн 16, 7). Він описав неймовірний дар присутності Святого Духа навіть більшим, ніж дар Його власної присутності. Це те, про що невпинно благає Церква, тулячись до Богородиці після Вознесіння.
Святий Дух допомагає нам реалізовувати відповідальність, яку поклав на нас Христос, а не ухилятися від неї. Це обов’язок свідчити, що Христос живий, що Він — Шлях, Правда, Воскресіння і Життя, що Він прийшов, щоб дати нам життя повною мірою, щоб Його радість була у нас, і наша радість була повною. Він прийшов, щоб дати нам мир свого Царства у розореному війною світі, щоб допомогти нам та іншим змінити своє життя, щиро вірувати у Добру Новину та йти за Ним, щоб ми також могли бути там, де є Він, і знати, що Бог Отець любить нас так само сильно, як Він любить Ісуса.
Це повідомлення та місію багатьом нелегко сприймати сьогодні. Чи вони помилково думають, що наука спростувала віру, чи проблема зла спростувала для них можливість існування доброго Бога, чи скандали, пов’язані з сексуальними зловживаннями, знищили для них свідчення Церкви, чи байдужість, з якою живе так багато секуляризованих християн, вплинула на їхню віру… Існує десяток інших можливих причин, на які люди посилаються, щоб приглушити привабливість християнської віри та життя. Зрозуміло, що ефективно проголошувати Євангеліє кожному створінню — це складна робота, але апостоли намагалися переконати приземлених язичників і євреїв першого століття, що розп’ятий тесля не лише воскрес із мертвих, але й став Спасителем світу. Те саме благословення Святого Духа, яке зробило їхнє спільне свідчення плідним, прагне утворити свідчення у тандемі і з нами.
Один із найефективніших способів це зробити — доброчинність.
Ще у 1985 році майбутній Папа Бенедикт XVI виступив із радіозверненням, у якому зосередився на «приємно наївних» картинах Вознесіння, на яких учні дивляться угору, коли Ісус проходить крізь хмари, і все, що ми бачимо, — це Його стопи, що їх хотіли обіймати жінки після Воскресіння. Кардинал Ратцінґер зауважив, що ми повинні розпізнавати та вшановувати Його стопи у стопах інших, коли наслідуємо приклад Христа, омиваючи ноги ближніх.
Адріан ван Овербеке «Вознесіння»
«Справжнє сходження людства угору, — казав він, — відбувається саме тоді, коли людина вчиться смиренно звертатися до іншої людини, глибоко схиляючись до її ніг у позі того, хто омиває ноги іншому. Тільки у смиренні, що вміє схилятися, можна піднести людину».
Щоб піднятися, нам спочатку потрібно смиренно спуститися вниз у вчинках тілесних і духовних справ милосердя, включно з переданням віри тим, хто її не знає, або хто відкидає її через власні помилкові уявлення.
Вознесіння Христа покликане привести нас до виходу не тільки в майбутньому, але тут і зараз: виходу з себе до Бога та інших, зі страху до довіри, з пласкої землі світу без Бога до багатовимірної реальності Христового Царства.
Вознесіння Христа має вознести й наші серця, оскільки воно допомагає нам стати на коліна. Воно покликане допомогти нам дійти до повного зростання у Христі, коли ми відповідаємо на Його впевненість у тому, що Він робить нас своїми місіонерами разом зі Святим Духом, щоб оновити обличчя землі. Воно покликане наповнити нас довготривалою радістю навіть зараз.
Переклад CREDO за: о. Роджер Ландрі, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
