Вільям Фрідкін, режисер знаменитого фільму «Екзорцист», помер через 50 років після виходу своєї стрічки. Під час роботи над фільмом Фрідкін називав себе секуляризованим юдеєм. Після його смерті повідомлялося, що він «твердо вірив у вчення Ісуса».
Кіно часто буває на диво пророчим.
Здається, що фільми з’являються «нізвідки», але водночас вони передбачають — чи відкривають — майбутнє, демонструючи дух своєї епохи.
Подумайте про низку фільмів жахів, які ознаменували німецьку Веймарську республіку та йшли паралельно їй. Вони немов вказували на більший жах, що ширяв у повітрі, стискаючи у кігтях свастику. Американські фільми 60-х «Психо» і «Маньчжурський кандидат» з їхніми темами безглуздих вбивств немов передвіщали найтемніші течії, що вже з’являлися в американському суспільстві, і які до кінця десятиліття стануть мейнстрімом.
Якщо це справді так, що ми можемо сказати стосовно «Екзорциста»?
На час виходу «Екзорциста» на екрани (1973 рік) жанр горор, популярність якого відродилася у 1960-х роках, став самоповторюватися і пародіюватися. Глядачі нудилися численними фільмами про Дракулу чи Франкенштейна, а ще більше нудьгували критики, які ніколи не були фанатами цього жанру.
У кожному разі, з кінця 1960-х років кіностудії та глядачі відвернулися від надзвичайно вигадливого світу готики і прийняли жорстокий натуралізм Нового Голлівуду. На початку 1970-х кіновиробництво зводилося до «автентичності», яка була немов фіксацією на плівці неприкрашеної реальності; це була епоха панування кінематографічного реалізму.
Це робить появу «Екзорциста» та його подальший успіх ще більш дивним. Його режисер щойно зняв великий кінохіт — як з погляду критиків, так і з огляду на касові збори — а саме фільм «Французький зв’язковий» (1971). Цей неромантичний і подекуди жорстокий образ злочинності та правоохоронних органів ідеально пасував Новому Голлівуду, і Фрідкін отримав за свої зусилля заслужений «Оскар» — один із багатьох, загалом присуджених цій стрічці.
Після такого визнання Фрідкін міг дозволити собі зняти будь-який фільм, який йому захочеться. І він зняв фільм про одержиму дитину, двох католицьких священників і ритуал, якого, на думку багатьох сучасних католиків, вже не існує: обряд екзорцизму. Як ми знаємо, фільм став хітом у прокаті, як і «Французький зв’язковий».
Взимку 1973 року люди у США шикувалися у черги, щоб купити квиток на «Екзорциста». Після «Дитини Розмарі» Романа Полянського (1967) це був перший голлівудський фільм, який успішно перейшов від жанру жахів до мейнстріму. Власне, варто зробити порівняння цих двох фільмів.
І «Екзорцист», і «Дитина Розмарі» були зняті режисерами, які не вірили у надприродне зло: ця тема перебуває у центрі й самих фільмів. Обидва фільми про дітей. В обох підтверджується реальність диявола — не якоїсь розпливчастої психологічної конструкції, а цілком реальної сутності. У «Дитині Розмарі» перемагає зло; в «Екзорцисті» незрозуміло, хто або що перемагає — принаймні, так могло здатися глядачам, коли фільм вийшов на екрани.
Фільм Фрідкіна, заснований на однойменному романі-бестселері Вільяма Пітера Блетті, був визнаний придатним лише для дорослої аудиторії — не в останню чергу через шок-контент, непристойності та огидні богохульства. Однак, якщо дивитися «Екзорциста» сьогодні, можна помітити один цікавий аспект у його сюжеті.
Драма полягає не стільки в самому екзорцизмі, скільки у стосунках між двома священниками-єзуїтами, до яких мати одержимої дитини звертається по допомогу. Молодший із них, отець Дем’єн Каррас, є квінтесенцією священнослужителя початку 1970-х років: священник, що здається зневіреним, який ставить під сумнів вчення Церкви. Він також переживає особисту кризу, сумніваючись у власному покликанні.
Зайве й говорити, що у питанні існування диявола він агностик, і навіть більше: він сумнівається у наявності обставин, які вимагали би проведення екзорцизму. Натомість, отець Ланкастер Меррін, старший із двох священиків, зроблений зовсім із іншого тіста — зі старого тіста на заквасці Традиції і Святого Письма. Він точно знає, з чим — або, точніше, з ким — він покликаний воювати у передмісті Вашингтона.
Один із найбільш промовистих моментів у фільмі — це коли матір-агностичка, що божеволіє від страху через поведінку своєї доньки, запитує отця Карраса про можливість екзорцизму.
«Мені треба було би сісти у машину часу й повернутися у XVI століття», — відповідає він. Далі він питає отця Мерріна, чи хоче той ознайомитися з записами психіатричної діагностики одержимої дівчинки. У відповідь той каже: «Навіщо?»
Взявшись до справи, отець Меррін одразу розуміє, з чим він бореться, і хто є його супротивником. Замість того, щоб читати нотатки, які є наслідками людського мислення, старший священник наказує молодшому підготуватися до того, що треба зробити, принести священницьке вбрання, освячену воду і копію «Rituale Romanum» [«Римський ритуал» — літургійна книга відправ за римським обрядом Католицької Церкви]. Незважаючи на літургійні зміни, на той час вже запроваджені Церквою, обряд екзорцизму у 1970-х роках був тим самим, що й протягом попередніх століть; він залишався у вжитку до 1999 року, поки не було видано новий обряд.
У цьому сценарії зрозуміло, хто є автентичнішим священником. Це той, хто вірить у те, чого Церква завжди навчала про реальність диявола, і хто намагається діяти так, як повинен діяти у такій ситуації священник: позбавити бідну родину того, що її мучить. Водночас глядачі бачать, як молодший священник лукавить і філософствує. Наприкінці стає зрозуміло, що отець Меррін — справжній католицький священник, тоді як отець Каррас виглядає лише втомленою підробкою.
За вісім років до виходу «Екзорциста», у грудні 1965 року, завершився Другий Ватиканський Собор. Хтось проголосив цей момент початком нової «весни» у Церкві; хтось натомість говорив про настання «ночі». Якій би позиції ми не надавали перевагу, не може бути сумніву, що у сум’ятті, яке виникло у пособорній Церкві, було багато тих, хто вважав за краще не наголошувати на надприродному, віддаючи перевагу більш «актуальним соціальним питанням». Вони тихо відкинули реальність диявола, обережно відставили її вбік, щоб підкреслити інше «євангеліє»: те, що було тоді на часі, і таке ж фальшиве, як так зване «Літо кохання» 1967 року та всі інші «квіти», що проросли з тієї епохи.
У цьому світлі те, що Голлівуд зняв серйозний фільм про віру в реальність диявола, було, щонайменше, несподіваним. У кінотеатрах по всьому світу «Екзорцист» проголошував вічну істину, якою тогочасна Церква нехтувала або яку ігнорувала: існування диявола. Під час інтерв’ю про його новий фільм режисера-агностика спитали, «про що насправді» фільм. Він відповів: «Про таємницю віри».
Фрідкін мав рацію.
Фільм саме про це, але це лише половина історії.
Повернімося до того, з чого ми почали: до думки про пророчу природу кіно.
«Екзорцист» вийшов на екрани у грудні 1973 року. У січні того ж року Верховний суд США виніс своє сумнозвісне рішення у справі Роу проти Вейда [легалізувавши вільний доступ до абортів як «конституційне право»].
Тоді як у «Дитині Розмарі» диявол атакував материнську фігуру, у «Екзорцисті» жертвою нападу стала дитина. В обох фільмах чітко окреслений план лукавого: очорнити, принизити і зрештою знищити матір і дитину.
Можливо, це той самий таємничий аспект природи нашої віри, про який згадував Фрідкін — а саме, нескінченна боротьба, детально описана у 12-му розділі Книги Одкровення, між синами темряви та учнями світла. Боротьба між дияволом і вірними Церкви, які, беручи участь у цій боротьбі, роблять це, «зберігаючи тайну віри у чистім сумлінні» (1Тим 3, 9).
Переклад CREDO за: К. В. Тарлі, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
