Саме у християнстві з’явилося чітке, глибоке розуміння совісті як джерела оцінювання людських учинків, відповідальності за свою поведінку, свободи волі.
Що католицька мораль говорить про совість — розповідає ректор Вищої духовної семінарії Святого Духа о. д‑р Віктор Білоус.
Український дисидент Євген Сверстюк у книжці «Блудні сини України» стверджує, що «християнство принесло у світ поняття особистості, совісті, відповідальності кожного за свої діяння, свободи волі, людської суверенності».
Справді, християнство принесло у світ велику пошану до людини як такої. Саме у християнстві розвинулося розуміння людської особистості. З’явилося чітке, глибоке розуміння совісті як джерела оцінювання людських вчинків, відповідальності за свою поведінку, свободи волі.
Католицьке вчення про совість значною мірою можна знайти у документах Другого Ватиканського Собору (зокрема, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes», п. 16) та Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ).
Совість як нутро людини
Людська совість пов’язана зі свідомістю, з людиною як особистістю. Совість — це нутро людини. Все починається з людини, що була створена на Божий образ і подобу. Божий образ глибоко викарбуваний в людському серці. Тому Собор каже, що «людина своїм нутром перевершує Всесвіт і повертається до цієї глибини нутра, коли споглядає у своє серце, де її очікує Бог, який випробовує серця, і де вона перед Божим обличчям вирішує про свою долю».
Свята Тереза Авільська у творі «Внутрішній замок» уже на самому початку порівнює душу «з замком із цільного діаманта або прозорого кристала, в якому дуже багато покоїв, як ото на небі — багато жител чи осель. Бо ж як добре поміркувати […], то збагнемо, що душа праведника — це рай, де Господь, за Його власними словами, радо перебуває».
Свята Тереза закликає людину увійти до цього замку — до нутра, до своєї душі, де мешкає Бог. Адже людина дуже часто іде життям немовби поза собою; втікає від себе, боїться увійти до свого нутра. Боїться, або не хоче себе саму визнати, або щось їй заважає. Тому дуже багато Отців Церкви і святих закликають увійти в себе, зустрітися з собою, відкрити присутність Бога.
Великий український філософ Григорій Сковорода у творі «Розмова, що називається Алфавіт або Буквар миру», заохочує людину увійти у свою совість, відкрити, що вона у неї справді є, і пізнати Царя — Господа.
Тому перша істина про совість — це совість як нутро людини: вона міститься всередині. Вона закликає нас відкрити наше внутрішнє багатство — хто ми такі насправді. Побачити, що ми — це мікрокосмос, як казали Отці Церкви. І як космос має в собі багато планет і галактик, так і людина в собі має дуже багато дійсностей, серед яких — зокрема, совість.
Совість як Божий голос
Але бажання пізнати себе — це лише перший крок.
Другий Ватиканський Собор каже: «У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який вона не дає сама собі, але якого повинна слухатися. А її голос, що завжди закликає любити і творити добро та берегтися злого, там, де слід, говорить до вух серця: “Це роби, а того — стережися”».
Це чи не найважливіший текст про совість, який цитується у численних документах. Тут міститься важлива, особливо для сучасної людини, істина: що у своїй совісті людина відкриває закон, який не вона собі дає, не вона придумує, що не вона є джерелом моральності. Не людина визначає, що добре, а що зле. Вона повинна цього закону слухатися. Він не належить їй.
Сучасна людина любить незалежність, автономію, сама хоче визначати своє життя. Але якщо ми не приймемо тієї простої істини, що не ми — джерело моралі, цінностей, закону, що не ми його придумуємо, а лиш отримуємо як дар Бога-Творця, як дар Провидіння, — то наше життя може піти шкереберть.
Коли людина входить у свій «внутрішній замок», то чує голос, який закликає любити, творити добро і стерегтися злого. Отже, совість — це голос. Це покликання, діалог, стосунки. Це те, що відбувається між особами. Тому совість — це місце спілкування з Богом. Тут і з духовного, і з морального погляду важливо розпочати це спілкування, хотіти з Ним спілкуватися. Тоді ми відкриваємо, що добро нас захоплює.
Моральність — це щось добре. Це не лише самі заборони, закони, які не дозволяють людині розвиватися чи творити, бути, тим, ким вона хоче. Навпаки, голос совісті — це покликання до любові, добра, творчості.
Важливо зрозуміти, що моральна поведінка стає якісною, коли людина робить добро не з примусу, не тому, що «так треба»; не «продукує» добрі вчинки, а творить їх як істота вільна. Тобто людина відкриває в добрі красу. З обов’язку можна зробити дуже мало — мінімум, необхідне. Натомість із любові, з покликання людина робить значно більше. Тоді вона бачить добро як реальність, яку має здійснити у своєму житті. Хотілось би, щоб люди, слухаючи свою совість, ставали творчими. Бо добро притягує нашу волю — силу нашої душі, владу, Божий дар, ознаку богоподібності. Воля прагне до добра. Її потрібно звільнити від пут егоїзму, зосередженості на собі та споживацької ментальності, щоб вона вільно полинула до добра і почала його робити. А людина до цього покликана.
Совість — це та глибина нутра, де людина відкриває свою гідність, особистість, свою богоподібність. Там — джерело творчої енергії для того, щоб пізнати покликання. Людина не може вдовольнятися мінімалізмом, вона покликана до більшого!
Совість як святилище
Саме слово «святилище» — латиною «tabernaculum» — дуже добре підкреслює святість людської совісті. Бо й справді совість — місце, де перебуває Бог і де людина зустрічається з Ним, — це наше святе святих. Собор каже: «Совість — це найпотаємніший осередок і святилище людини, в якому вона перебуває сама з Богом, що промовляє у глибинах душі».
Ми ставимося з великою пошаною до дарохранительниці. У Католицький Церкві є традиція преклоняти коліна у храмі перед нею — перед присутністю Ісуса Христа у Пресвятих Дарах. Так само людина, коли входить у свою совість, має певним чином «преклонити коліна» — можливо, своєї гордості, пристрастей тощо — перед Ісусом і визнати Його владу.
Папа Бенедикт XVI, наприклад, у книжці «Цінності в часи перемін», коли говорить про совість, згадує вчення св. Василія Великого. Цей Отець Церкви каже про іскру Божої любові, яка пробуває в нашому нутрі. Цю думку теж підхопило і християнське містичне богослов’я. Тобто совість — це місце, де знаходиться іскра Божої любові.
Істина про совість як святилище насамперед говорить про велику пошану. Про те, що туди не має права вступити ніщо гидке, брудне і зле. Саме цей «мотив» може допомогти нам сторонитися всього злого у житті. Не можна допускати, щоб туди добиралася всяка нечисть, бо вона може спаплюжити найдорогоцінніше, що ми маємо.
З одного боку, усвідомлення, що в мені є совість як святилище, — це велика відповідальність, яка вимагає тримати його чистим, ставитися до нього з великою пошаною. А з іншого боку, це допомагає також визнавати і шанувати іншу людину. Саме на підставі цього твердження ми можемо казати, що ніхто не має права «вдиратися» в мою совість. Я сам відповідаю за неї.
Повністю відеоетер з о. Віктором Білоусом дивіться тут.
Читайте також:
Що Біблія говорить про совість?
5 головних видів совісті
Два стовпи, на яких будується зріла совість
Як добре формувати свою совість?