«Перш ніж Я уклав тебе в утробі материнській, Я знав тебе» (Єр1,5).
15 жовтня у світі відзначають День обізнаності про перинатальну втрату. Це день пам’яті про дітей, які відійшли під час вагітності чи невдовзі після народження.
Цей день — для всіх, хто не встиг пригорнути свою дитинку; для тих, хто залишився сам-на-сам зі своїм болем втрати. Це день для тих, чия рана ще дуже свіжа й вони шукають розради, — і для тих, хто вже навчився жити зі своєю втратою і готовий підтримати інших. Для тих, хто готовий відпустити, і для тих, хто ще не готовий.
Смерть — це завжди боляче; але прийняти втрату близької людини легше, коли смерть «попереджає» про свій прихід завчасно — старістю чи невиліковною хворобою. Бути готовим до смерті того, на чиє народження ти чекаєш із радістю й нетерпінням, — неможливо. Проте цей болісний досвід є у багатьох сім’ях. А наше суспільство ще тільки вчиться правильної підтримки та супроводу батьків, які не встигли навіть обійняти свою дитину, або її перебування в батьківських обіймах було надто коротким. Саме тому багато жінок переживають свою втрату на самоті, без підтримки та розуміння навіть зі сторони чоловіка чи близьких.
Тож дозвольте мені скористатися нагодою і поділитися з вами кількома дещо загальними, але дієвими порадами, які допоможуть бодай зорієнтуватися в тому, що варто і чого не варто робити (чи говорити) жінці, яка втратила дитину під час вагітності, та як допомогти пройти через горе втрати вашій дружині, дочці, подрузі або сестрі.
Втрата дитини до 22 тижня вагітності теж «рахується»
Не кажіть жінці, в якої стався викидень на ранніх термінах вагітності, що це «нічого страшного», «нічого не сталося», або «таке часто трапляється з багатьма жінками», або «ти ще молода і наступного разу все вдасться». Жінка втратила дитину й відчуває біль, розпач, сум і — можливо — навіть почуття провини; тож не переконуйте її, ніби ця дитина «не рахується» і що її втрата— це «не проблема». Я знаю, так ви намагаєтеся її розрадити; але це не спрацює. Адже ви наче заперечуєте самий факт того, що ця дитина існувала, й відмовляєте мамі у праві її оплакати. Краще вже без слів «плачте з тими, хто плаче» (Рим12,15).
Жінка, у якої стався викидень, — це матір, яка втратила дитину
Щоби жінка не застрягла у своєму горі, їй потрібно дати можливість про нього поговорити. Їй потрібно розповісти комусь про те, що вона пережила; про свій страх, про жаль, який крає її материнське серце. Тому що жінка стає мамою не в момент народження дитини, а в момент її зачаття. Після втрати вона залишається мамою дитини, яка померла не народившись. Це боляче. Люди в її оточенні зазвичай уникають розмов про це через страх, або через делікатність і повагу до особистого; але якщо така розмова почалася з ініціативи самої жінки, котра втратила дитину, — слухайте. Дозвольте їй розповісти. А коли вона закінчить — запитайте, чи можете її обійняти, і скажіть, як сильно ви їй співчуваєте.
«…радійте тому, що ваші імена записані на небі» (Лк 10)
Дозвольте мамі надати дитині ім’я. Підкажіть їй, що так можна і варто зробити; нехай визначить стать своєї втраченої дитини, вибере символічне місце, куди зможе приходити, щоб запалити свічку, — і тоді їй вдасться по‑справжньому попрощатися. Так мама зможе прожити своє горе і почати налаштовувати своє життя у новій реальності, де є свідомість втрати, але немає розпачу та неприйняття, які паралізують.
Батьки мають право не лише відгорювати втрату ненародженої дитини, але й право її поховати
Важко прощатися, якщо немає видимого знаку, що дитина існувала. Коли не було похорону і немає могилки, куди можна прийти поплакати, помолитися і запалити свічку. Дитина, яка помирає в утробі матері, — така ж людина, як і кожен із нас. І вона так само заслуговує на повагу, гідне ставлення і, по змозі, на похорон, як кожна інша людина. Або принаймні на пам’ять і місце, куди можна буде прийти, щоби вшанувати її коротке життя.
Вам може видаватися це дивацтвом людини, яка від горя не розуміє, про що просить; але якщо близька вам людина потребує допомоги з організацією похорону чи символічного місця пам’яті — допоможіть. Не мусите розуміти всього.
А батькам, які втратили свою дитину, я хочу сказати:
Не ізолюйтеся одне від одного у своєму горі. Воно — ваше спільне, навіть якщо ви переживаєте його по‑різному. Моліться одне за одного і моліться разом. Поговоріть про те, що відчуваєте, — це шлях до зцілення.
Хоч би раз у житті розкажіть комусь із‑поза сім’ї про те, що ви пережили. Це таке полегшення — знати, що ваша втрачена дитина є реальною не лише для вас!
Розкажіть своїм дітям, у слушний час, що у них є брат чи сестра, які прожили дуже коротке, але дуже цінне для вас життя. І зараз, хоч їх немає поряд, та вони назавжди є у вашому серці і є членами вашої сім’ї. Скажіть їм ім’я/імена і разом помоліться за братиків та сестричок, які вже на небі.
Хай би скільки років минуло — ви завжди будете пам’ятати свою втрачену дитину чи дітей. Це не означає, що ви не відпустили. Це означає, що всі наші діти мають своє місце у нашому серці і це вже назавжди.
Ви будете всіх любити і тішитися всіма своїми дітьми; але жодне з них не є заміною тієї, яку ви втратили, тому що це буде зовсім інша дитина. І це добре.
З часом боліти буде менше, але туга нікуди не зникне — вона просто перестане бути всепожирущою. Дайте собі час.
фінансово.
Щиро дякуємо!
