Колишній префект колишньої Конгрегації віровчення, кардинал Герхард Людвіг Мюллер у своєму коментарі для kath.net звертає увагу на нинішні загрози для католицького розуміння синодальності.
Розуміння, що таке синодальна Церква, часто відсилає до формули, якою завершуються сім листів Одкровення: «Хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам» (Одкр 2,7.11.17.29; 3,6.13. 22). Однак це — заклик до вірності Ісусові Христу, «який учора й сьогодні — Той самий навіки» (Євр 13,8). Християни за жодних обставин не повинні «піддаватись на різним та чужим наукам» (Євр 13,9). Вони ніколи не можуть виходити поза межі самооб’явлення Бога в Ісусі Христі в напрямку «сучасної чи прогресивної» Церкви, яка нібито мусить наздогнати Просвітництво — але при цьому стає жертвою його натуралізму (без Бога об’явлення) і, як громадянська релігія, служить абсолютистській державі (у розумінні Гоббса, Гегеля і Маркса), позбавлена цінностей.
Другий Ватиканський Собор часто неправильно тлумачать у неогностичній антикатолицькій герменевтиці як початок «Нової ери» Церкви, що пристосована до атеїстичних антропологій «пробудження» і, подібно як колись французькі салонні абати, елегантно позбувається хреста Спасителя. Якщо йдеться про історичну теологію, то царство Отця і Сина аж ніяк не приходить після суто тимчасового царства Святого Духа, як його розуміють Йоахім ді Фіоре чи Гегель.
Християнство втілення не може бути подолане християнством духовного монтанізму чи ентузіазму, не може бути позбавлене догматів, таїнств і Апостольського віровчення. Ми також не можемо, за прикладом стародавніх гностиків, перенести Католицьку Церкву на вищий щабель її історичного існування і приховати цю зраду під барвистим ярликом «синодальної Церкви».
Вселенськість Церкви становить одну з її сутнісних рис, які ми сповідуємо як істини Об’явлення. Синодальність означає лише — за аналогією з колегіальністю єпископів на Вселенських і регіональних соборах — інструмент і спосіб координації та співпраці між мирянами, монахами та духовенством у їхній участі в пастирському, вчительському й священицькому служінні Христа, Глави Церкви. Справді, Святий Дух «наводить Церкву на всю правду, наділяє її різними ієрархічними та харизматичними дарами, ними її скеровує, єднає її в сопричасті й служінні, оздоблює своїми плодами» (Lumen gentium 4). Це не ми даємо Церкві майбутнє через організаційну реформу її структур. Скоріше, це Дух Отця і Сина, який «силою Євангелія омолоджує Церкву, постійно її відновлює і провадить її до довершеного єднання з Женихом» (Lumen gentium 4).
Але так само, як квадратура кола суперечить принципам геометрії, — так і в католицькій еклезіології поєднання протестантської концепції синодальності (яка ґрунтується на запереченні сакраментальних рукоположень, встановлених Христом для Церкви, і єпископського утвердження Церкви на Божому праві) з католицькою концепцією синоду й синодальності за замовчуванням приречене на провал. У своєму есеї «Про розвиток християнської доктрини» (1845) Джон Генрі Ньюмен довів, стосовно Церкви Отців, що англіканство як проміжний шлях (via media) між протестантськими й католицькими поглядами зазнало невдачі й не є варіантом для католицького екуменізму.
В 10-му розділі Lumen gentium Другий Ватиканський Собор показує інший шлях. Єдність у служінні й різноманіття в місії мирян, на підставі хрещення, та єпископів і священників — на підставі Таїнства священства вкорінені в участі у єдиному священстві Христа. Він є головою тіла, що представлене у своїх членах всіма охрещеними, а зокрема як голова — єпископами та священниками. Сакраментальна побудова тіла Церкви ґрунтується на єдності її життя з Христом, і її жодним чином не можна плутати чи змішувати з побудовою політичних спільнот. Грецька концепція ієрархічного устрою Церкви, яка у Псевдо-Діонісія Ареопагіта (De ecclesiastica hierarchya) також включає харизми вірних, латинською церковною мовою означає не що інше, як сакраментальність Церкви. Це не має нічого спільного з соціологічною формою правління «згори донизу», яке в часи демократії могло би або повинно би бути замінене управлінням «знизу вгору».
Залучення людей, які виконують спільну місію Церкви в апостольстві мирян, богопосвяченого життя і в єпископаті, до боротьби за владу в політичному сенсі було би гріхом проти Святого Духа: проти єдності Церкви в об’явленій істині. Натомість треба зрозуміти, що Святий Дух керує їхньою симфонічною співпрацею так, щоб усі могли досягти єдності у Христі. Насправді всі повинні перевершувати одне одного в служінні розбудови Божого Царства.
Теологічний висновок:
Синодальність у католицькому розумінні, отже, не є конструктом посткатолицької Церкви чи її перетворенням у неурядову організацію за принципами «пробудження» [вокізму], але означає співпрацю всіх мирян, богопосвячених, дияконів, священників, єпископів, керованих Святим Духом, під проводом Наступника св. Петра (Lumen gentium 23), щоби в обличчі Церкви Триєдиного Бога Ісус Христос засяяв як світло для народів, «проповідуючи Євангеліє кожному створінню» (Lumen gentium 1).
фінансово.
Щиро дякуємо!
