Цього тижня Симпозіум єпископських конференцій Африки (SECAM) завершив пленарну асамблею, на якій обговорювався новий документ про історію та сучасну практику полігамії, а також пастирська опіка над людьми у полігамних стосунках.
Проєкт документа «Пастирські виклики полігамії» був представлений у п’ятницю на ХХ пленарному засіданні Симпозіуму єпископських конференцій Африки та Мадагаскару, який відбувається у Кігалі (Руанда). У ньому викладено культурні та правові питання, пов’язані з африканським досвідом полігамії, а також відповідне вчення Церкви.
«Полігамія — це одна з тем, яка гостро порушує велике питання інкультурації, яке турбує всіх християн світу з початку християнства», — сказано у документі. Таким чином, «необхідно відповісти на два питання: яка пастирська опіка може бути доцільною для тих, хто зустрівся з Євангелієм, перебуваючи у полігамних стосунках? Яку пастирську опіку ми можемо запровадити, щоб допомогти християнам дотримуватися моногамного шлюбу?»
Документ не пропонує конкретних пастирських рішень для боротьби з полігамією в Африці, хоча й оцінює деякі найпоширеніші практики. Він був розроблений як основа та підстава для обговорення як на пленарній асамблеї, так і між різними конференціями континенту.
Текст пропонує критичний погляд на деякі поширені пастирські практики, зокрема на неформальну толерантність до полігамії та створення своєрідного статусу «постійного катехумена» для тих, хто не може самостійно вийти з такого союзу. Але він також критикує чинні канонічні положення про полігамних чоловіків, що прагнуть хрещення, які мають при цьому узаконити союз з однією дружиною, — зокрема, зазначаючи, що в африканському культурному контексті застосування канонічного права часто сприймається як несправедливість і провокує скандал.
Серйозно ставлячись до необхідності пастирського супроводу, текст підсумовує, що будь-яка євангелізація і навернення вимагають «радикального» проголошення Євангелія та, зрештою, досвіду «втілення, смерті та воскресіння», як на індивідуальному, так і на суспільному рівні.
Тож, про що саме говорить документ? Пояснює The Pillar.
Традиційна практика
У документі зазначено, що в деяких регіонах Африки полігамія дуже поширена. Її названо «однією з найдавніших [соціальних] форм у багатьох африканських суспільствах», причому ця практика є «цілком нормальною» у «традиційному суспільстві».
Документ вказує на різноманітне соціальне та культурне коріння й мотивації цієї практики, включно з підтримкою кланового суспільства, потребою у великих сім’ях у традиційно кочових та аграрних суспільствах, і навіть з «престижністю» наявності кількох дружин.
У тексті зазначено, що жодна з цих практик не унікальна для Африки, хоча в багатьох інших місцях вони фактично зникли. Але хоча «ця реальність не унікальна для Африки, а універсальна… практика полігамії найбільш помітна на африканському континенті, і саме там християни мають найбільші труднощі».
У багатьох місцевостях Африки практика полігамії досі поширена і навіть розвивається як цивільна структура, що часто створює нові правові та пастирські колізії та виклики. «У переважній більшості африканських суспільств лише перша дружина має статус дружини, — сказано в документі. — Але це традиційне правове положення еволюціонувало в ісламських суспільствах, де полігамію було узаконено. У цьому контексті проголошення Євангелія наразилося на проблему, коли кандидати хрещення живуть у полігамних союзах».
Документ зазначає, що досвід секуляризації за західним зразком породжує нові соціальні проблеми та пастирські виклики через «інші постмодерні форми полігамії, а також зростання, особливо в Америці, “поліаморії”, що прагне легітимності, і для якої африканська ситуація може стати прецедентом».
«Справді, соціально-культурні зміни в Африці є дуже значними. Цьому сприяла деколонізація, майже така ж жорстока, як і колонізація. Таким чином, традиційне середовище було зруйновано, — сказано у тексті. — На тлі етичного краху зараз ми бачимо справжню недовіру до традиційних інститутів та цінностей: соціально-економічних, культурних, політичних та релігійних».
У документі зазначається, що полігамія не зникла повністю, а залишається водночас адаптивною та стійкою у багатьох місцевостях Африки. «Хоча модернізація, демографічний перехід і конвергенція до моделі нуклеарної сім’ї могли б свідчити про поступове зникнення полігамії, її стійкість свідчить про вагу традицій та соціальних кодексів, — сказано у тексті. — У країні, де розлучення розглядається як соціальна катастрофа, а буття самотньої жінки майже нестерпне, полігамія стає для декого шляхом порятунку».
Загалом 31 африканська країна юридично визнає полігамію в тій чи іншій формі, тому це просто не та реальність, яку Церква може або ігнорувати, або очікувати, що вона зникне сама собо.
Синодальний підхід
Через поширений звичай і правову реальність полігамії, «під час синодального процесу християн Африки пролунало прохання глибоко дослідити це питання і внести відповідні пастирські пропозиції, засновані на конкретному досвіді, але які могли би надихнути інші громади в інших частинах світу».
Беручи за відправну точку практику «бачити-судити-діяти», у документі зазначається, що синодальний підхід до полігамії розглядається як «слухати-оцінювати-брати участь».
«Щоб просвітити нашу пастирську розсудливість, ми повинні дозволити Слову Божому кинути нам виклик. Воно не дає нам готових відповідей, але надихає нас, — сказано у документі, який також посилається на численні приклади полігамії у Старому Завіті. — Однак, незважаючи на сильну тенденцію до полігамії, моногамія звеличується. Бог створив чоловіка та жінку, Адама та Єву. Ця притча про створення світу має парадигматичну цінність. Крім того, патріархи з роду Сета були моногамними, а проповіді пророків говорять про дедалі більшу повагу до жінок, що символізує народ у стосунках з Богом».
У документі сказано, що «теологія Завіту звеличує образ моногамного шлюбу: Ізраїль — єдиний чоловік/дружина Єдиного Бога. На завершення цього розгляду біблійного досвіду стає зрозуміло, що Бог Отець — вчитель, який поступово виховує своїх дітей. Це стосується шлюбу та його різних форм. Він [Бог] дозволив полігамії тривати століттями. Але через свого Сина Він показує, що полігамія — не той ідеал пари, якого прагне Бог. Ісус нагадує про ідеал моногамного шлюбу, якого прагне Творець: один чоловік і одна жінка».
Щодо пастирської опіки над особами в полігамних ситуаціях, особливо в соціальних контекстах, де це є поширеним явищем і навіть юридично визнано прийнятною нормою, документ зазначає, що «Церква, як учитель, а отже, і педагог, має у світлі Слова Божого вести полігамного чоловіка чи жінку до того, щоб вони ставили собі питання про доречність свого вибору».
«Справді, хіба почуття між кількома дружинами чи кількома чоловіками не є джерелом психологічного дискомфорту? Так само, чи може чоловік або жінка жити у глибокій єдності з дружиною чи чоловіком, які не повністю їм належать? Хіба немає ризику встановити своєрідну подружню невірність як стандарт життя? — сказано у тексті. — Вибір слідувати за Христом має бути чітким, безкомпромісним, з вимогою взяти свій хрест і щиро зобов’язатися сприяти визвольному способу життя та мислення, згідно Слова Божого, як для себе, так і для інших».
Практичні міркування
Зазначаючи, що перші християнські місіонери, які прибули до Африки, були безкомпромісними у своєму засудженні полігамії і наполягали, що перехід до моногамії є невід’ємною частиною навернення до християнства, у проєкті тексту зазначено, що «християнізація та вестернізація йшли майже пліч-о-пліч».
Але навіть тоді, згідно з документом, «був реальний страх дозволити сімейній структурі скотитися до певної форми нестабільності, не кажучи вже про удар по свободі та гідності жінок», який міг би супроводжувати повноцінну зміну суспільного ладу без послідовної альтернативи.
Ці ж самі занепокоєння були притаманні навіть другій половині ХХ століття, що призвело до небажання безпосередньо розглядати це питання в церковних документа — навіть у післясинодальному зверненні після Синоду про Церкву в Африці 1994 року.
У 2014 році, під час підготовки до Синоду про сім’ю, SECAM рекомендував приділяти більше уваги окремим особам та їхнім ситуаціям.
Роблячи це, єпископи нагадали, що «практика, яку зараз пропонує канонічне право, полягає у виборі дружини. До того ж, тоді рекомендувалося приділяти більше уваги тим, хто живе у полігамних союзах, бо деякі випадки вимагають особливої та сміливої уваги з боку пастирів, покликаних використовувати дану їм Христом владу, щоб розпізнавати і знаходити доречніші відповіді на ці питання».
«Однак, у дусі постсинодального повчання “Amoris Laetitia”, акцент не було зроблено ні на законі, ані на санкціях, а радше на супроводі, який свідчить про лагідність Бога, свідками якої хочуть бути Ісус та Його Церква», — пишуть вони.
Документ визначає три основні пастирські практики, які найчастіше використовуються для вирішення проблеми полігамії в Африці. Він не схвалює жодну з них; радше, представляє їх як реалії, що їх мають оцінити та обговорити єпископи.
Перша — це перехід чоловіка до моногамії через вибір «першої або улюбленої дружини», з якою він укладає сакраментальний союз, що не скасовує необхідної справедливості та турботи про інших «дружин» та дітей.
Друга практика пропонує надавати таким особам статус «постійного катехумена».
«У цьому випадку супровід здійснюється через катехуменальну формацію, яка завершується не Таїнством хрещення, а видачею офіційного документа, який визнає особу кандидатом до хрещення, — сказано у тексті. — Її приймають до спільноти та залишають у статусі катехумена, з огляду на неможливість розірвання полігамних зв’язків та зобов’язань щодо дітей та дружин».
Звичайно, очевидною проблемою такого підходу є виключення «постійного катехумена» з участі у сакраментальному житті Церкви. «З іншого боку, така полігамна сім’я може просити про хрещення своїх дітей і вести життя християнського свідчення», — сказано у документі.
Хоча концепція «постійного катехумена» викликає очевидні занепокоєння, у тексті зазначено, що відмова від пастирського контакту з полігамними людьми фактично зачиняє перед ними двері для євангелізації; натомість хрещення «дасть усі підстави вважати такі зв’язки легітимними і може спотворити або навіть знецінити Хрещення як перше Таїнство християнського втаємничення».
У документі також розглядають ідею «хрещення на випередження» полігамних катехуменів, які працюють над упорядкуванням свого стану, але роблять висновок, що «це створить більше проблем, ніж вирішить, особливо враховуючи права, які випливають з хрещення, включно з правом приймати інші Таїнства».
«Крім того, це було би несправедливо щодо тисяч охрещених людей, які прийняли Євангеліє та відмовилися від полігамії, — сказано у тексті. — Неохрещених постійно закликають готувати себе до прийняття Христа та Його Слова для нового життя, яке передбачає і відмову від полігамії».
Третя практика — це хрещення першої дружини, що автоматично перетворює її на «жертву» наступних перелюбних зв’язків чоловіка. Згідно з документом, «оскільки навернена сторона не зобов’язана виходити з подружніх стосунків, для неї відкривається новий шлях. Тепер вона має відповідальність і важливу місію жити згідно з вірою у ненаверненому сімейному середовищі».
Єпископи, втім, вказують на четверту поширену практику «завуальованої полігамії», яка полягає у ставленні до полігамних осіб як до чоловіків чи жінок, які мають коханців, тобто людей, з якими вони підтримують вільні стосунки. У цьому випадку процес християнської ініціації організований і орієнтований не на пару, а на особу, яка просить хрещення, і наслідком є хрещення жінки [з полігамного союзу], яка має дітей, але начебто не має чоловіка.
Хоча обставини, які прагне вирішити така практична толерантність, є досить реальними, у документі зазначено, що «ця ситуація шкодить суспільству і Церкві, навіть якщо не створює доктринальної проблеми».
Канонічні міркування
Деякі пастирські практики, пов’язані з полігамією, породжують очевидні канонічні проблеми, які детально розглядає проєкт документа.
У випадках, коли особа або особи у полігамному союзі звертаються за хрещенням і бажають узаконити свій союз, Кодекс канонічного права має чіткий правовий механізм для вирішення цієї ситуації, про що й пишуть єпископи, водночас висуваючи власну критику щодо його практичного застосування в африканському контексті.
Перше канонічне тлумачення цього питання було видане Папою Павлом III у 1537 році, а через 34 роки — Григорієм XIII. Обидва папи включили свої міркування до ширших положень, призначених для місіонерів.
Основна передумова Павла III залишається основною передумовою, на якій досі діє Церква:
«Ми постановляємо дотримуватися наступного: ті, хто до навернення мали, згідно зі своїм звичаєм, кількох дружин, і не пам’ятають, яку з них вони взяли першою, повинні, навернувшись до віри, взяти з них одну, яку вони хочуть, і укласти з нею шлюб, використовуючи у звичайний спосіб слова, що стосуються теперішнього часу; але ті, хто пам’ятають, кого вони взяли першою, повинні залишити собі цю, а інших відпустити».
Канонічна презумпція зберігається на користь «першої дружини», але у разі сумніву є можливість вибору «улюбленої».
Кодекс канонічного права 1917 року зробив ці положення, початково розроблені для Індії, універсальними скрізь, де є такі ж обставини. Кодекс 1983 року вніс уточнення, даючи можливість обрати іншу дружину, якщо залишатися з першою дружиною було би «важко», але додав зобов’язання забезпечувати потреби інших колишніх дружин, відповідно до норм «справедливості, християнської любові та природної рівності», враховуючи «моральні, соціальні та економічні умови місця та осіб».
Канон 1148 пояснює, що «коли неохрещений чоловік, який має одночасно кількох неохрещених дружин, приймає хрещення в Католицькій Церкві, він може обрати одну з них після того, як відпустить інших, якщо йому важко залишатися з першою. Те саме стосується неохрещеної жінки, яка має одночасно кількох неохрещених чоловіків».
У каноні додається, що «з огляду на моральні, соціальні та економічні умови, місцевий ординарій повинен дбати, щоб потреби першої дружини та інших відпущених були забезпечені відповідно до норм справедливості, християнської любові та природної рівності».
Звісно, все це працює за умови, що чоловік з багатьма «дружинами» самостійно навертається до віри та укладає новий, не сакраментальний шлюб зі своєю неохрещеною дружиною за своїм вибором. Якщо чоловік та одна з його «дружин» навертаються разом, маючи намір утворити сакраментальний союз, а жодна з інших не прагне хрещення, тоді може застосовуватися дещо інший розрахунок.
У таких випадках можливе розірвання дійсного (з точки зору закону) несакраментального союзу між чоловіком та першою (неохрещеною) дружиною на користь утворення нового сакраментального союзу іншою, якщо обоє приймають хрещення (і при цьому перша не має наміру навернутися до християнства).
Але текст африканських єпископів вказує на необхідність «богословської переоцінки» канонічної практики в деяких випадках.
«У пастирській реальності саме перші дружини, яким було нав’язано спотворення природного шлюбу, постраждали найбільше, тоді як наверненому чоловікові надано ефективний вибір, яку дружину залишити при собі, — сказано в тексті. — Можливість обрати дружину стала приводом для багатьох чоловіків відправити першу дружину “в утиль” і укласти християнський шлюб з молодшою жінкою з причин, які, звісно, не завжди пов’язані з вірою».
Визнаючи, що канонічне право передбачає, що чоловік все одно має забезпечувати інших колишніх дружин, у тексті зазначено, що «заходи, які супроводжують цю практику, є недостатніми, оскільки насправді вони враховують лише матеріальні потреби залучених сторін. Психологічний та емоційний аспект залишаються осторонь, навіть якщо [канонічне право] говорить про “моральний стан”».
У проєкті також висловлено занепокоєння канонічним положенням про те, що чоловік може обрати дружину, з огляду на специфічний африканський культурний контекст і уявлення про шлюб як про те, що охоплює не лише пару, а всю спільноту живих, предків і майбутні покоління».
«Суспільство вважає першу дружину “матір’ю” всіх дружин, яких взяли у сім’ю, — сказано у тексті. — Таким чином, у виборі першої дружини неявно присутній обов’язок справедливості щодо інших жінок та їхнього потомства. Часто наступні полігамні шлюби укладаються за згодою першої дружини, що надає їй унікальний статус матері та королеви у родині».
«Під час розлучення важко розплутати всі зв’язки, переплетені між сім’ями та кланами, що зменшує здатність забезпечувати матеріальні потреби відпущеної жінки та її дітей», — зазначають єпископи, називаючи «сценарієм серйозної несправедливості» можливість наверненого чоловіка покинути матір своїх дітей, використовуючи новий спосіб життя як виправдання.
«Є нагальна потреба переглянути цей спосіб вирішення проблеми, — наголошує документ. — Тому важливо шукати шлях уперед, який враховує важливість збереження попередніх зв’язків між подружжям, захищаючи таким чином найвразливіших у стосунках: дружину та дітей».
Природна напруженість
Хоча текст фактично критикує, а не схвалює наявні пастирські практики, він відображає суттєву суперечність між забезпеченням постійної, навіть безстрокової пастирської опіки без шкоди для «радикальності Євангелія» та сприянням толерантності до неврегульованих ситуацій.
«Фундаментальним питанням душпастирської опіки з самого початку життя Церкви було те, як представити віру в даному соціальному та культурному контексті, — наголошує документ. — Через близькість і слухання [інші] зможуть зрозуміти, що полігамія не є нормативним станом, навіть у тих суспільствах, де вона легалізована. Пастирський супровід підтримуватиме сім’ю у її полігамній моделі, оскільки подружжя не може розірвати набуті зв’язки, але дозволить краще зрозуміти подружнє покликання, його аспект, глибоко пов’язаний з таємницею Христа та Церкви, Бога та людства, а також його пророчий характер».
«У цьому сенсі буде легко зрозуміти, що деякі члени сім’ї відповідають умовам повної інтеграції в християнську спільноту через прийняття Таїнств (перша дружина та діти), тоді як полігамний чоловік та інші жінки будуть запрошені жити своєю вірою у дусі покаяння та у надії на повну інтеграцію в спільноту учнів Ісуса».
У документі зазначається, що справжня євангелізація завжди корениться у представленні втілення, смерті та воскресіння Христа, що веде до остаточного перетворення всього життя людини, яка просить про хрещення. Автентична інкультурація відображає цю ж динаміку, включаючи «втілення у культури, критичне протистояння з ними, смерть деяких їхніх елементів, і, нарешті, воскресіння, тобто їхнє перетворення зсередини».
фінансово.
Щиро дякуємо!
