…Патріарх говорив і про зв’язок між народами Росії і України, якщо бути точним – про народ Росії і України, як одне ціле. Державний суверенітет України – це лише збіг історичних обставин.
Напередодні візиту важко було передбачити, як саме буде поводитися Патріарх Кирило та які послання він залишить українському народові. Окрім офіційних речників Московського Патріархату, всі аналітики сходилися на думці, що візит буде політичним, але ніхто не міг чітко визначити, що це буде і як.
Натомість Патріарх Кирило привіз в Україну чітку, доступну пересічному слухачеві схему: «Єдина Русь – Єдиний народ – Єдина Церква». Ті, хто не вписується у цю схему, – по-перше, відірвані від історичного коріння, по-друге, вирвані з питомого культурно-цивілізаційного контексту та відірвані від єдиної релігійної спільноти або свідомо розривають цю спільноту.
Притримуючись саме такої схеми, Патріарх назвав свій візит пастирським. Він приїхав на свою територію, до свого народу як предстоятель Церкви «Єдиної Русі». Адже в такій схемі місце України нічим не відрізняється від, скажімо, Південного Федерального округу Російської Федерації, правда, із відчутнішою мовною і культурною різницею та рівнем автономії. Ба, навіть більше – за умов, про які я вже зазначив, Патріарх має право напоумити очільників України у тому, що вони відкремлюють себе і народ від спільного коріння «Єдиної Русі».
Левову частку своїх промов Патріарх присвятив критиці споживацького способу життя, джерелом якого він назвав західний світ і наслідком чого стала світова фінансова криза, що зачепила мільйони наших співгромадян. За словами історика Олега Турія, його промови яскраво нагадували критику Заходу, яка лунала за часів Радянського Союзу. Всі біди йдуть з того боку кордону і єдиним спасінням є консолідація, побудова нового «Берлінського муру», однак тепер у рамках «східнослов’янської цивілізації». У прямому ефірі каналу «Інтер» Патріарх за розписаним сценарієм (учасники телешоу задавали виключно «правильні» запитання) намалював глядачам картину біполярного світу, в якому східнослов’янська цивілізація мала зберігати єдність для протистояння викликам сучасності.
У своїх оцінках міжцивілізаційних відносин Сходу і Заходу Патріарх вдався навіть до применшення ваги злочинів сталінського режиму. Таким чином фактично наслідуючи МЗС Росії, яке виставило ноту протесту проти засудження Асамблеєю ОБСЄ сталінізму на рівні із фашизмом. Можна зробити припущення, що всі, хто бажає перебувати в єдності із Московським Патріархом, повинні дотримуватися саме такого погляду на радянське минуле, чи якщо піти далі назад – на часи царату. Очільник Московського Патріархату кілька разів повторював нову тезу Російського держапарату про неприпустимість перегляду історичного минулого.
Неодноразово впродовж десяти днів Патріарх Кирило наголошував на неприпустимості привнесення в Церкву політичних ідей і поглядів. Церква об’єднує людей навколо Євхаристійної Чаші, і тому кожен мусить залишити суспільні погляди перед стінами храмів. Християнство не допускає диференціації за політичними, етнічними чи культурними вподобаннями. Однак сам Кирило, проповідуючи справжній християнський ідеал, не поспішає сам йому слідувати. Адже пропагування ідеї «Єдиної Русі» не має нічого спільного із церковною практикою. З цього всього можна зробити висновок, що якщо ти прихильник євроатлантичної інтеграції України, то мусиш залишити «свою політику» поза храмом, якщо ж бачиш Україну у спільноті «триєдиної Русі» – твої погляди благословенні.
У цьому ж руслі Патріарх говорив і про зв’язок між народами Росії і України, якщо бути точним, він говорив про народ Росії і України, як одне ціле. Державний суверенітет України – це лише збіг історичних обставин. З його уст це звучало так, ніби обставини з часом зміняться, і ми знову заживемо в одній державі, як один народ. Знаменно, що два орденоносці цього приїзду (нагороджені орденами з рук Патріарха ) – історик Петро Толочко і журналіст Василій Анісімов, кожен у своїй сфері, сумлінно намагаються пропагувати це «возз’єднання Русі».
Далі Патріарх Кирило переносить ідею «Єдиної Русі» в церковну площину. Коментатори звернули увагу на його слова, звернені до українського Президента, в яких він наголосив, що в Україні вже існує Помісна Церква. В принципі, згідно із баченням ситуації Патріархом, все чітко: є єдиний простір Святої Русі, єдиний народ, єдиний пастир, який очолює єдину Помісну Церкву. Про українську Помісну Церкву не може бути мови, бо в такій системі не має місця ні українській державі, ні окремішньому українському народові. Якщо простежити таку логіку в протилежному напрямі, то виходить, якщо був би народ, була б легітимна держава (а не політичне утворення за збігом історичних обставин), тоді теоретично можливою була б і автокефалія. Адже Московський Патріархат не буде заперечувати існування автокефалій на території окремих національних держав, деякі з яких, як наприклад Болгарську, він відстоював перед Константинополем.
І тут починається найцікавіше. За відсутності фактів Патріарх вдався до відвертої фальсифікації. В інтерв’ю виданню «Вести» він заявив, що 1448 року автокефалію отримала вся Руська Церква – це спільна автокефалія для всіх: українців, росіян, білорусів. Однак 1448 року ніхто такої автокефалії не надавав. У Москві відбувся Собор за участі чотирьох єпископів Ростовського, Пермського, Коломенського і Суздальського (ще двоє прислали грамоти), на якому самочинно було обрано митрополитом Рязанського єпископа Іону. Константинополь не визнавав законності обрання. І хоч Іона отримав тимчасово від короля Казимира право на керування кількома єпархіями на території сучасної України це все відбувалось без згоди Константинополя. Вже за кілька років прибув визнаний Царгородом митрополит Київський Григорій. Єпископи в межах московської держави не визнавали його, а після смерті Іони продовжили обирати своїх митрополитів, але вже з титулами Московський, а не Київський.
Не отримали автокефалії українські єпархії і 1593 року, коли офіційно в Константинополі було затверджено автокефалію Московського Патріархату. Київська митрополія залишилася у складі Константинопольського Патріархату, і про це зазначено в документах. Тобто навіть тоді, 1593 року, автокефалія Московської Церкви не поширювалась на історичний простір, який Патріарх в інтерв’ю виданню «Вести» називає «історичною Руссю». Про це свідчить і зовсім недавній документ: лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 року.
Список таких свідомих (не думаю, що доктор богослов’я Кирило (Гундяєв) не знає історії) фальсифікацій можна продовжити, однак ця справа потребує окремої статті. Суть проблеми в тому, що, як зазначив релігієзнавець Андрій Юраш, в контексті візиту відсутнє критичне ставлення до висловлювань Патріарха. Слухачі сприймають «на ура» всі концепції пропоновані московським гостем, не перевіряючи їх на достовірність. Адже сама теорія прив’язки церковного адміністрування до етнічних утворень (хоча знову ж таки зазначу, йдеться про міфічний на сьогодні «руський простір»), а не територіальних суперечить православному розумінню Церкви.
Наступним важливим моментом, який турбував українців напередодні візиту, – це справа подолання поділів в Українському Православ’ї. З першого ж дня свого перебування в Україні Патріарх дав зрозуміти – діалогу не буде. Єдиний шлях відновлення єдності із УПЦ КП та УАПЦ – покаяння останніх. Тих, хто відмовляється повертатись у Московський Патріархат, глава РПЦ прирівняв до богоборців. Дивно після цього звучали слова про любов, а особливо тон промови на Донеччині, адже одна з фундаментальних ознак любові, за словами визначного богослова сучасного православного світу митрополита Пергамського Іоана, це спілкування.
Особисто у мене склалося враження, що деякими своїми словами Патріарх Кирило мав на меті не так подолати розкол, як його поглибити, збільшити і так вже велику прірву між УПЦ КП і УАПЦ з одного боку та УПЦ (МП) з іншого. Адже будь-який процес, який би провадив до утворення в Україні незалежної від Москви (не обов’язково автокефальної), але визнаної в Православному світі Церкви значною мірою зменшило б присутність РПЦ на теренах України. Найбільш відчутним це виявилось під час відвідин Патріархом Волинської землі, де віряни розділилися практично навпіл. І, за спостереженнями очевидців, відчуження між вірними двох православних юрисдикцій зросло в кілька разів. Не знаю, чи саме цей стан напруги між громадами викликав вдоволення у Патріарха, коли він залишав Волинь?
Греко-Католицьку Церкву, Патріарх у своїх промовах намагався обходити стороною. Але з деяких його висловлювань все ж можна зробити висновок, що він вважає цю церковну спільноту чужорідним тілом на просторі «Єдиної Русі» через свою відмінну культурну та релігійну самоідентифікацію. Приблизно так охарактеризував греко-католиків глава РПЦ в своїй промові у Володимирі-Волинському. В інтерв’ю виданню «Вести» Патріарх Московський означив ситуацію із УГКЦ, як таку, яку треба розглядати виключно в контексті діалогу із Католицькою Церквою. Глава РПЦ вкотре проігнорував еклезіальну (церковну) природу УГКЦ, вважаючи її частиною Римо-Католицької Церкви тільки відмінного богослужбового обряду. Варто зауважити, що більшість римо-католиків розглядають УГКЦ так само. З боку Ватикану спостерігається прагнення відсторонитися від болючої для Московської Патріархії теми існування УГКЦ та зберегти в стосунках з Москвою позиції примирення. Як наслідок: на хіротонії греко-католицького єпископа в Києві присутній єпископ УПЦ КП, а владики Римо-Католицької Церкви беруть участь у молебні на Володимирській гірці разом із єпископами Російської Церкви.
фінансово.
Щиро дякуємо!
