Боюсь помилитися, але чи то минулого, чи то позаминулого року пішов Янукович до церкви перед Великоднем. Пішов у п’ятницю. Журналісти спитали його, чим є для нього цей день. «У цей день воскрес Ісус Христос», — не кліпнувши оком, брякнув Янукович. Звісно, він мав на увазі, що у цей день Ісус терпів за увесь християн ський люд, був страчений та вознісся на небеса. Але якщо трактувати цю обмовку «за Фрейдом», виходить, що Віктор Федорович є надто далеким від подібних нюансів, і навіть його рідне російське слово «воскресенье» (як назва дня тижня) не наштовхує лідера Партії регіонів ні на які роздуми. Цей ляп чомусь лишився фактично не поміченим, на відміну від безсмертної «Анни Ахметової» абощо.
Та попри все Янукович до церкви ходить. Зокрема, на Різдво та на Великдень. Немає політика, який не потяг би свої яйця до Божого храму, особливо коли поруч камери і є привід засвітитися на ТБ. Скількох колег Януковича бачила я за свою восьмилітню журналістську практику! Та й просто його братів по розуму — депутатів у розкішних приймальнях з декольтованими секретарками і куцими словами про вічні цінності. Міністрів, котрі безбожно запізнюються на інтерв’ю, а потім розсідаються перед тобою з тацею їдла і акомпанують щелепам, які жують, вухами, що ворушаться у такт. Представників укрсучліту, капризних та невротичних, як дама у критичні дні, що присікуються до запитань та закипають, почувши похвалу конкурентам. Церковників, які творять, що хочуть: останній «прокол» у мене стався в червні цього року, коли ми з фотокором простояли на ногах півтори години перед будиночком намісника Лаври. Надворі була 35–градусна спека, але нас не запросили в середину і не запропонували склянку води. Зрештою, довелося розвертатися та йти — подалі від теплового удару та московського патріарха.
Власне, журналістика — це найкоротший шлях до мізантропії.
Але є Гузар. Отже, все не так погано на сьогоднішній день.
Всі знайомі, яким я суворо наказувала купувати в п’ятницю «УМ», бо я йду на інтерв’ю до Гузара, говорили тільки два слова: «Пощастило тобі…» Так, мені пощастило. Від кого б іще зі священнослужителів його рангу я почула би про сумніви щодо головних засад «професії», про сумніви щодо прощення, про користь пошуків Бога замість сліпого биття поклонів? Та ні від кого. Такої мудрості, щирості, природності, людськості та простоти ще ніхто не досягнув. Абсолютно ніхто. Він такий — один.
В «Україні молодій» не прийнято коментувати персону візаві після того, як диктофон вимкнуто і заховано в торбу. Але я хочу сказати, що помітила: Любомиру Гузару нині значно важче порівняно з минулою зустріччю. Для нього це інтерв’ю було подвигом. Він помітно втомився у другій половині розмови, але мужньо довів її до кінця. І я затіяла писати цю колонку для того, аби ще й у такий спосіб висловити Блаженнійшому свою подяку. Я знаю, як тяжко даються вам нині зустрічі з пресою. І я знаю, що на нашу ви погодилися в ім’я нашого п’ятирічного знайомства, задля мене особисто і задля «України молодої».
Я пишаюся, Владико.
фінансово.
Щиро дякуємо!
