Минулої суботи закінчили основні реставраційні роботи на колоні Яна з Дуклі у Львові. Однак колона повертається в архітектурно-історичний ландшафт міста знову без зображення святого. Питається – чому?
Уродженець Лемківщини Ян з Дуклі з`явився у Львові, як подають джерела, 1444 року. Помер 1484 року й був похований у тому ж костелі Бернардинців. Вважається, що Ян з Дуклі за життя був причетний до низки оздоровлень і чудес, а після смерті вже як патрон міста оборонив Львів під час кількох воєн, втім і під час облоги козаками Хмельницького разом з татарами Тугай-бея. За все це Ян з Дуклі удостоївся згодом увійти до сонму католицьких святих.
Як би там не було, але понад чотири століття перший католицький святий, що жив у Львові, був «небесним покровителем» нашого міста, а його кам’яний образ від 1736 року увінчував колону на площі «перед бернардинами».
Здавалось би, гідна вшановування постать, важливий персонаж європейської релігійної історії, один з тих львів’ян, якими можемо пишатися перед усім цивілізованим світом. Однак його скульптурі не судилося стояти на своєму місці ні впродовж 45 років панування у Львові радянської влади, ні упродовж 20 років української незалежності. Промовиста спадкоємність традиції. Нинішній український Львів у справі трактування пам’яток історії й культури успадкував значною мірою підходи Львова радянського.
Тут варто нагадати, як провадили «політику пам’ятників» у радянські часи. 12 квітня 1918 року Раднарком нової більшовицької держави видав декрет «Про зняття пам’ятників, встановлених на честь царів та їхніх слуг, і розробку проектів пам’ятників Російської Соціалістичної Революції». Декрет передбачав повалення монументів, які «не мали історичної та художньої вартості», і створення замість них «творів революційного монументального мистецтва». Що це означало для пост-царської Росії, а також для пізніше окупованих більшовиками територій – знаємо.
У камерній провінційній Галичині після Другої світової війни, коли «совєти» почали господарювати тут вдруге, не багато залишилось пам’ятників з ідеологічним звучанням, які потрібно було б зруйнувати. Галицькі русини мали свої скульптурки здебільшого на цвинтарях. Поляки своїх «царів та їхніх слуг» забрали з собою в процесі так званої «репатріації». Тож головними об’єктами, які не узгоджувалися з радянською пам’ятниковою політикою, стали малі скульптурні форми сакрального характеру. Серед перших потерпілих від радянського пам’ятникоборства були скульптура Діви Марії на нинішньому проспекті Свободи та скульптура Яна з Дуклі на колоні «перед бернардинами».
Пам’ятники нової безбожної влади були носіями вже не сакрального, а меморіального змісту – «чтоби помнілі». Однак для більшості місцевого населення всі ці безіменні «невідомі солдати», безликі «робітники і колгоспники» та стели з п’ятикутними зірками були всього лиш кам’яними чи металевими ідолами нової влади, звані місцевою мовою балванами. Після розпаду СРСР більшість із них швидко і безболісно була демонтована, бо «як виявилось» не мали жодної художньої чи історичної цінності, а служили виключно справі «балванізації» місцевого населення.
За двадцять років української незалежності в Галичині в цілому, а у Львові зокрема в справі з пам’ятниками виявилися три тенденції: часткове відновлення старих пам’яток (передусім сакрального змісту), спорудження нових монументів (передусім національно-історичного змісту), а також подальша, хоч і новітня, балванізація культурного простору.
Тільки балванізація тепер відбувається не на догоду якійсь ідеології, а в основному задля туристичного бізнесу.
А що таке пам’ятник? У будь-якому словнику можна прочитати, що це споруда, призначена для увіковічення людей, подій, «визначних» об’єктів, інколи «видатних» тварин чи персонажів літератури і кіно. Для об’єктів історичного характеру ще слід було б додати – яка має хоч якесь відношення до місця, у якому її споруджено. Виключенням, хоч часто й сумнівним, можуть бути пам’ятники героям, що мають ще й виховне значення.
Натомість скульптури святих чи членів Святої родини мають передусім сакральне та естетичне значення. Сакрум – як відомо – це сфера святості, довкола якої концентруються вірування, обряди та релігійні практики. Але це також властивість, якою на постійній чи тимчасовій основі можуть наділятися деякі предмети, особи, місця чи часові проміжки. За концепцією Платона – це ще й духовна гармонія й інтелектуальна привабливість.
Тепер запитання – під яке з цих визначень потрапляють ті балвани, які за останні роки спотворили вулиці старого Львова?
Схема їх з’яви частково зрозуміла – у місті є багато митців і небагато замовників. Тож коли з’являється замовник-спонсор (вуйцьо з діаспори, крутелик з влади чи власник модного ресторану), на якому можуть заробити і пов’язані з чиновниками митці, і пов’язані з корупцією чиновники, то справа збереження й розвитку гармонійного культурного простору в межах старого Львова програє з такими аргументами.
Ну і, звісно ж, туристичний бізнес. Туристів щораз більше, їм треба десь фотографуватись, з чогось дивуватись, чимось захоплюватись – щоб приїхали ще і залишили у Львові якнайбільше грошей. Це зрозуміло. Питання ціни.
Якщо туристам зі сходу, з галицького села чи зі славного міста Сихова подобається попивати вино біля блазня з бочкою під «Масандрою»; мацати «щось сороміцьке» у металевих штанях спотвореного Мазоха; натирати пальця пародійному Никифорові чи фотографуватися біля карикатурного монаха на проспекті Свободи, то чи це означає, що ми маємо повністю балванізувати старий Львів їм на догоду?
Невже не зрозуміло, що, культивуючи сферу балванум, ми скорочуємо сферу сакрум?
Втім, питання про пам’ятки і пам’ятники у Львові – це насправді питання не тільки про сакрум і профанум, про етику й естетику, це питання про те, хто ми. Чи ми насправді можемо вважати себе християнами, католиками (східного чи західного обряду) і європейцями? Гадаю, що ні. І буду так вважати, принаймні доти, поки на колону «перед бернардинами» у Львові не повернеться Ян із Дуклі.
Володимир Павлів, ZAXID.NET
фінансово.
Щиро дякуємо!
